— Та нікуди вона не дінеться, — шепотіла Ніна. — Квартира в шлюбі куплена? У шлюбі. Значить, половина Льошкина. А Льошка — наш. Поживемо рік, грошей підкопимо, а там видно буде. Може, взагалі її виживемо. Занадто горда. — Невістка почула це й вирішила діяти тими ж методами. Суворо, але ефективно.
Дзвінок у двері пролунав не як запрошення до радості, а як сигнал повітряної тривоги. Віка завмерла з рушником у руках. Вона нікого не чекала. Олексій, її чоловік, здивовано підняв брови й пішов відчиняти. За секунду передпокій заповнив шум, гуркіт валіз.
— Сюрприз! — гучний голос Зінаїди Аркадіївни, свекрухи, перекрив навіть гавкіт сусідського собаки. — А ми до вас! По-сімейному, так би мовити.
За спиною монументальної мами переминалася з ноги на ногу Ніна, молодша сестра чоловіка, з заплаканим, але хижим обличчям, і її чоловік Коля, який завжди дивився на світ так, ніби цей світ винен йому кругленьку суму.
— Мамо? — розгублено поправив окуляри Олексій. — Що сталося?
— Ой, Льошенько, проблема в нас! — Зінаїда Аркадіївна по-господарськи відсунула сина плечем і ступила на свіжий паркет, не роззуваючись. — Ніночку хазяїн квартири вигнав, поки я в них гостювала. А в Колі поки з роботою заминка. Куди їм дітися? Не до мене ж у гості їхати. Ми вирішили до вас. Ми ж рідненькі, сім’я!
Віка відчула, як усередині закипає. «Сім’я» згадала про них рівно через тиждень після того, як Віка з Льошею виплатили іпотеку за свою простору трикімнатну квартиру і закінчили дизайнерський ремонт.
Символом влади цього вечора став пульт від телевізора. Зазвичай він лежав на журнальному столику, паралельно краю. Тепер же пульт був міцно затиснутий у пухкій долоні Зінаїди Аркадіївни. Вона сиділа в улюбленому кріслі Віки, закинувши ноги на пуф, і перемикала канали, голосно коментуючи новини.
— Віко, наріж ковбаски, та тонше, — кинула свекруха, не озираючись. — І чайку зроби. Чого стоїш, як нерідна? У людей проблеми, а вона губи надула.
— Зінаїдо Аркадіївно, взагалі-то в нас роззуваються, — тихо, але твердо сказала Віка.
— Ой, та кинь ти ці міщанські замашки! — махнула рукою Ніна, вже відчиняючи холодильник. — «Роззуваються»… Підлоги помиєш, не пані. Льошо, а в тебе є щось випити? Колі стрес зняти треба.
Коля, тим часом, уже оцінювально оглядав вітальню.
— Ну, нічо такий ремонт, — протягнув він. — Тільки колір стін маркий. Я б у персиковий закатав.
Олексій подивився на дружину:
— Віко, ну правда… Нехай переночують пару днів. Ситуація ж.
«Пара днів» розтягнулися на тиждень. Життя Віки перетворилося на пекло. Ранок починався з черги у ванну, де Ніна проводила по сорок хвилин, витрачаючи всі дорогі шампуні Віки. «Ой, а що, це був професійний догляд? А пахне, як звичайна кропива».
Вечори проходили під бубоніння телевізора та нескінченні поради Зінаїди Аркадіївни. Свекруха була ще з тим характером і витримати її міг не кожен.
— Віко, чому ти чоловікові сорочки не крохмалиш? — гуділа вона, інспектуючи шафу. За нашого часу жінка обличчя чоловіка берегла. А ти? Кар’єристка… Дітей би краще виховувала.
— Ми самі розберемося, — обурилася Віка.
— Ти подивися на неї! — сплескувала руками Ніна, лежачи на дивані у халаті Віки. Їй слово, вона десять! Мамо, ось тому я й казала, що Льошці не пощастило.
Ввечері ситуація погіршилася.
— Льошо, — заявив за вечерею Коля, накладаючи собі третю добавку м’яса, яке Віка готувала на два дні. — Я тут подумав. У вас же кабінет простоює. Ну, той, де у Віки комп’ютер. Ми з Нінкою туди переїдемо поки. А Віка хай на кухні з ноутом сидить. Їй яка різниця?
— Це мій робочий кабінет! — Віка стукнула виделкою по столу.
— Тихіше, — скривилася Зінаїда Аркадіївна. — Нерви лікувати треба. Колі потрібен особистий простір, він чоловік. А ти, як жінка, маєш поступатися. Ми тут порадилися й вирішили: кабінет звільняй до завтрашнього дня.
Олексій сидів, уткнувшись у тарілку.
— Льоша? — крижаним тоном запитала Віка. — Ти нічого не хочеш сказати?
— Віко, ну… мамі видніше. Вони ж гості. Незручно якось. Потерпи трохи, поки Коля роботу знайде.
У цей момент Віка зрозуміла: захисту не буде. Її зрадили. Рідний чоловік, якого вона вважала стіною, виявився гіпсокартоном.
Одного дня Віка вийшла на кухню води попити й почула приглушену розмову.
— Та нікуди вона не дінеться, — шепотіла Ніна. — Квартира в шлюбі куплена? У шлюбі. Значить, половина Льошкина. А Льошка — наш. Поживемо рік, грошей підкопимо, а там видно буде. Може, взагалі її виживемо. Занадто горда.
— І правильно, доню, — вторила Зінаїда Аркадіївна. — Я вже прицінилася, як штори поміняти. Ці сірі тугу наганяють.
Усередині Віки щось обірвалося. І водночас настала кришталева ясність. Жалість до себе зникла, поступившись місцем холодному розрахунку.
— Значить, сім’я… — прошепотіла вона. — Ну гаразд. Буде вам сім’я.
Наступного ранку, коли «табір» ще спав, а Олексій пішов на роботу. Вона приготувала сніданок. За столом зібралися всі. Віка, із загадковою усмішкою, розлила чай.
— Я тут подумала, — почала вона м’яко, — ви абсолютно праві, Зінаїдо Аркадіївно. Сім’я — це головне. Кордонів бути не повинно. Все спільне.
Свекруха вдоволено хмикнула, відкушуючи бутерброд із маслом та ікрою минтая.
— Ну ось! Розумнішаєш на очах. Давно б так.
— До речі, — провадила Віка, дивлячись кудись крізь стіну. — Хочу розповісти вам одну притчу. Про бедуїна та верблюда.
— Ой, знову твої нудні історії, — закотила очі Ніна.
— Послухайте, це цікаво. Одного разу холодної ночі верблюд попросив господаря пустити в шатро тільки носа, щоб зігрітися. Бедуїн був добрим і дозволив. Потім верблюд просунув голову, потім шию, а потім і весь вліз. І місця в шатрі стало так мало, що бедуїнові довелося піти спати на двір, у холод.
— І до чого це? — нахмурився Коля.
— До того, — Віка широко усміхнулася, — що я зрозуміла вашу мудрість. Якщо ми одна сім’я, то й ресурси в нас спільні. Правильно?
— Ну, припустимо, — насторожилася свекруха.
— Раз ви живете тут, то ваша квартира, Зінаїдо Аркадіївно, стоїть пуста. Та сама, двокімнатна в центрі, з музейним ремонтом, де ви порошинки здмухуєте з антикварної порцеляни й боїтеся навіть рідну дочку з зятем запросити. І де у вас колекція рідкісних фіалок.
Свекруха поперхнулася чаєм.
— І що? Вона зачинена.
— Уже ні, — Віка дістала з кишені зв’язку ключів. — Я вчора, поки ви у ванній були, взяла їх з вашої сумки. По-сімейному. Без дозволу.
У кімнаті зависла дзвінка тиша.
— Ти… що? — прошипіла Зінаїда. — Віддай негайно!
— Ні-ні, — Віка підкинула ключі в повітря й спіймала їх. — Я вже викликала вантажне таксі. Я переїжджаю до вас, мамо. Раз тут тісно, я поживу там. У вас там так просторо, так… стерильно. Я, до речі, запросила на вихідні своїх друзів із туристичного агенства. Чоловік десять. Ми там влаштуємо… як це називається… «вписку». З напоями, гітарою.
Обличчя свекрухи почало набувати відтінку перестиглої сливи.
— Ти не посмієш! Там моя порцеляна! Мої квіти!
— Ми ж сім’я! — Віка зробила круглі, невинні очі. — Коля он мій паркет дряпає, Ніна мої креми тратить. А я ваші сервізи «поюзаю». Може, навіть розіб’ю парочку на щастя. Ой, і до речі, я там планую стіни перефарбувати. У чорний. Мені здається, вашому «ампіру» не вистачає готики.
— Льоша! — верескнула Ніна. — Вона ненормальна!
— Льоші тут нема, — обірвала Віка, встаючи. — Я йду. Таксі чекає. Ах так, я ще замовила клінінг до вас. Сказала викинути весь «старий мотлох» з балкона. Ну, розумієте, лижі вашого покійного чоловіка, банки ті старі…
Зінаїда Аркадіївна підскочила так, ніби сіла на кнопку. Її обличчя спотворилося. Її квартира була її храмом, її святинею, куди вона навіть сина пускала тільки в капцях.
— Стій! — гаркнула вона. — Віддай ключі, швидче!
— Тільки в обмін, — Віка перестала усміхатися. Її голос став сталевим. — Ви збираєтеся прямо зараз. Всі троє. І геть звідси. Назавжди. Ключі від моєї квартири — на стіл. Брелок від паркінгу — на стіл.
— Та ми… Та я братові зателефоную! — заверещала Ніна.
— Телефонуй, — кивнула Віка. — Поки ти телефонуєш, мої друзі вже відкривають напої в маминій вітальні. Я ключ-дублікат уже передала кур’єру.
Це був блеф чистої води. Ніяких друзів і кур’єрів не було. Але Віка знала: страх втрати власної «цінності» вимкне у свекрухи логіку.
Зінаїда Аркадіївна задихалася. Вона дивилася на Віку й бачила не покірну невістку, а дзеркало. Вона побачила в ній таку саму хижачку, тільки молодшу.
— Збирайтеся! — гримнула свекруха на дочку і зятя. — Швидко!
— Мам, ти чого? — здивувався Коля.
— Вона мені все там зіпсує! Збирайте речі!
На збори пішло рівно п’ятнадцять хвилин. Ніколи ще Віка не бачила такої швидкості. Вони запхали речі в пакети, сварячись і штовхаючись. Коля намагався прихопити пляшку, але Віка виразно подивилася на телефон: «Телефоную вантажникам, хай починають винос меблів у мами». Пляшка повернулася на місце.
Коли двері за ними зачинилися, настала блаженна, дзвінка тиша.
Увечері прийшов Олексій. Він побачив порожню квартиру, ідеально чисту. Віка встигла викликати клінінг. І дружину, яка пила чай у «відвойованому» кріслі.
— А… де всі? — спитав він, озираючись.
— Вдома, — спокійно відповіла Віка. — Їм там краще.
— Вік, мама телефонувала… Плакала. Говорила, ти її ледь до серцевого нападу не довела. Погрожувала квартиру розгромити. Це правда…?
— Правда, Льоша, — Віка подивилася на нього довгим поглядом. — Я навчилася у твоєї рідні головного правила: хто нахабніший, той і правий. А тепер слухай мене уважно.
Вона встала й підійшла до нього впритул.
— Замки в нашій квартирі я змінила годину тому. Ось твій новий комплект. Якщо ти хоч раз, чуєш, хоч раз віддаси їх комусь без мого відома — ти підеш жити до мами. Разом із Ніною та Колею. Спатимеш у коридорі на килимку. Ти мене зрозумів?
Олексій ковтнув. Він уперше бачив дружину такою. В її очах не було ні любові, ні покори. Там були холодний розрахунок і сила. Він зрозумів, що колишньої Віки більше немає. Її з’їли його родичі, а те, що народилося на її місці, йому доведеться поважати, якщо він хоче тут залишитися.
— Я зрозумів, Віко. Вибач.
Минув місяць. Рідня більше не з’являлася. Зінаїда Аркадіївна, переживши всі події, особливо від думки, що хтось міг торкнутися її фаянсових пастушок, тепер сиділа у своїй фортеці й боялася зайвий раз вийти, раптом невістка знову «нападе». Ніна з Колею, втративши халяву, швидко посварилися, і Коля поїхав до своєї мами в село, а Ніна влаштувалася касиркою в Аврору, тому що мама виносити її ниття безкоштовно відмовилася.
А Віка… Віка сиділа у своєму кабінеті, дивилася на захід сонця й розуміла: справедливість — це не коли всім добре. Справедливість — це коли кожен отримує рівно те, що заслужив. І іноді, щоб захистити свій дім від вовків, треба самій стати вовкодавом.
