Тетяна Михайлівна акуратно поклала виделку на край тарілки, витерла куточки губ серветкою з вишитим півником і тільки тоді підняла очі на всіх присутніх.
Усмішка в неї була така, наче вона щойно виграла в лотерею, але програла квиток.
— В честь такого можна ж було й налисники з ікрою, а не з варенням, як зазвичай, — сказала вона голосно, ніби оголошувала конкурсний номер. — Червона ікра ж тепер не космос якийсь, навіть у «Копійці» вже буває.
За столом запала та особлива тиша, коли всім одразу зрозуміло: зараз буде цирк, і квитки вже не продати.
Василь, господар новосілля, повільно поклав свою ложку. Його обличчя намагалося зберегти нейтральне вираження, але кутики губ уже дрібно тремтіли — як у людини, яка тримає в руках щось небезпечне.
— Тетяно Михайлівно, — почав він дуже спокійно, майже лагідно, — а ви знаєте, скільки коштує зараз банка тієї червоної ікри,?
— Та ну, Василю, не прибідняйся, — вона махнула рукою так, наче відганяла муху. — П’ятсот, шістсот гривень, хіба багато? Ну ти ж не скажеш, що в тебе на новосілля бракує шістсот гривень на нормальну закуску?
Галина, яка саме в цей момент наливала собі компот, різко зупинилася. Компот трохи вихлюпнувся на білу скатертину.
— Тетяно Михайлівно, — голос Галини був тихий, але в ньому вже бриніла та сталь, яку зазвичай чути тільки тоді, коли хтось наступає на її останній нерв.
— А скільки, по-вашому, коштувало оце все? Стіл, стільці, посуд, скатертини, штори, лампи, холодильник, пральна машина, газова плита, мікрохвильовка, бойлер, лінолеум, шпалери, натяжна стеля, меблі на замовлення, матрац ортопедичний, подушки пухові, ковдри, рушники, серветки, ложки-вилки, тарілки, чашки, килим у вітальні, жалюзі, світильники, розетки з підсвіткою, картини на стінах, квіти в горщиках, фіранки, тюль, карнизи, рулонні штори в спальні, дитяче ліжечко, манеж, візочок, коляска, автокрісло, горщик, ванночка, пелюшки, памперси на два роки вперед, дитячий одяг на перші півтора року, дитяча коляска-трость, зимовий комбінезон, шапки, рукавички, чобітки, конверт на виписку, фотосесія новонародженого, а ще — ремонт у старій хаті батьків, щоб вони могли жити, поки ми тут будувалися. Хочете, я зараз калькулятор принесу і ми разом порахуємо?
Тетяна Михайлівна трошки знітилася, але тільки на півсекунди.
— Та я ж не в тому сенсі, Галю. Я просто кажу — символічно. Новосілля ж! Перша дитина в новому домі! Міг би й розщедритися чоловік на ікорку.
— Символічно, — повторив Василь і раптом голосно засміявся. Сміх вийшов трохи нервовий, трохи злий. — Знаєте що, Тетяно Михайлівно? Давайте я вам зараз символічно покажу, що в мене в холодильнику є.
Він підвівся, пішов на кухню і за хвилину повернувся з маленькою баночкою 113 грамів червоної ікри — тією самою, яку купують «на гостей, щоб було чим похвалитися».
— Ось, — він поставив її посеред столу, як доказ. — Це все, що залишилось після того, як я тестеві на день народження купив пляшку, а він її так і не відкрив, бо «ще не заслужив». Хочете — відкриємо цю баночку прямо зараз. На всіх вас вистачить по пів чайної ложечки. Буде дуже символічно.
Запала тиша вже іншого ґатунку — така, коли всім ніяково, але водночас цікаво, що буде далі.
Дядько Степан, Василів хрещений, який досі мовчки жував налисник з вишневим варенням, раптом голосно ковтнув і сказав:
— А я пам’ятаю, як ми в дев’яносто дев’ятому на новосілля у мого брата збиралися. То там було п’ять пляшок оковитої, два відра салату олів’є, ковбаса «Лікарська» на газеті і три пачки без фільтра. І знаєте що? Ніхто тоді не скаржився, що мало ікри.
— Бо тоді і ікри в магазинах не було, — парирувала Тетяна Михайлівна.
— Була, — спокійно відповів дядько Степан. — Тільки її їли ті, хто міг. А ми не могли. І нічого. Жили. І дітей приводили в світ. І хати будували. І на весілля гуляли. І на новосілля. І ніхто нікому не дорікав про ікру.
Він відкусив ще шматок налисника і продовжив жувати, дивлячись прямо на Тетяну Михайлівну.
— А знаєте, чому зараз усі такі розумні стали? — продовжив він. — Бо тепер у кожного в кишені інтернет. І кожен думає, що знає, як правильно жити. А насправді просто дивиться рекламу і думає, що так треба.
Тетяна Михайлівна скривилася.
— Ой, Степане, не треба мені тут своїх філософій. Зараз інший час.
— Інший, — погодився дядько Степан. — Тепер, щоб бути «нормальним», треба мати чорний матовий айфон, білий диван, кухню під мармур, машину не старшу п’яти років, поїздки в Туреччину двічі на рік і налисники з ікрою на новосіллі. А як не маєш — то ти якийсь не такий. Правильно я зрозумів?
Галина раптом голосно видихнула через ніс.
— Дядьку Степане, я вас дуже прошу. Не треба. Ми з Василем три роки економили на всьому. На каві в кав’ярнях, на шмотках, на подорожах, на ресторанах. Я півтора року не купувала собі жодної нової сукні. Василь ходив в одних і тих самих кросівках чотири роки.
Ми відмовлялися від усього, щоб цей дім стояв. І щоб наша дитина тут росла, а не в комуналці з пліснявою. То не треба нам зараз розповідати, що ми якісь не такі, бо в нас варення замість ікри.
У Тетяни Михайлівни почервоніли щоки. Вона зрозуміла, що перегнула. Але відступати вже не хотілося.
— Та я ж не казала, що ви не такі, — пробурмотіла вона. — Просто… ну… якось по-людськи хотілося б.
— А по-людськи — це коли ти приходиш у чужий дім, сідаєш за чужий стіл, їси чужу їжу, п’єш чужий компот, а потім кажеш господарям, що вони не по-людськи зробили, бо не купили ікру? — спитав Василь дуже тихо.
Тетяна Михайлівна відкрила рот, але нічого не сказала.
Тут втрутилася тітка Оля, Василева тітка по матері, яка досі мовчала, бо мала репутацію «наймирнішої людини в родині».
— Діти, — сказала вона лагідно, — давайте не будемо псувати свято. Тетяно Михайлівно, ви ж самі розумієте, що сказали необачно. А ви, Василю і Галю, — ви чудові господарі. У вас стіл ломиться.
Налисники — просто пальчики оближеш. Варення своє, домашнє, з вишень, які ви самі збирали. Це ж куди краще, ніж якась ікра з баночки, в якій риба плавала ще за тих часів.
Вона посміхнулася так тепло, що навіть повітря в кімнаті ніби потеплішало.
— І знаєте що? — продовжила тітка Оля. — Коли я була маленька, у нас на новосілля теж була ікра. Червона. Банка на весь стіл. Але то була ікра мого діда. Він працював у порту.
І знаєте, як він її дістав? Він її вкрав. З контейнера, який розбили під час навантаження. І потім цілий рік боявся, що його посадять. Отак і живемо ми всі — або крадемо ікру, або економимо на варенні. А нормальних людей, щоб просто купити і не боятися і не принижувати інших — таких дуже мало.
Запала тиша. Цього разу вже справжня, без підводних течій.
Тетяна Михайлівна дивилася в свою тарілку.
— Пробачте, — сказала вона нарешті, дуже тихо. — Я… я не хотіла образити. Просто… я звикла, що на новосілля завжди є ікра. У нас вдома завжди була.
— То принесіть наступного разу, — сказав Василь, і в його голосі вже не було злості, тільки втомлена іронія. — Ми з радістю з’їмо. Чесно.
Вона підняла очі. У них блищали сльози — не від образи, а від того, що раптом зрозуміла, наскільки дрібною була вся ця історія.
— Принесу, — сказала вона. — Обіцяю. І ще пляшку.
Галина посміхнулася — вперше за весь вечір щиро.
— От і домовилися. А зараз давайте піднімемо келихи за цей дім. Щоб він був теплим. Щоб у ньому завжди сміялися діти. І щоб ніколи ніхто не рахував, скільки в кого ікри на столі.
Всі підняли келихи — хтось з компотом, хтось з оковитою,хтось просто з водою.
— За дім! — сказав дядько Степан.
— За дім! — відповіли всі хором.
А потім хтось увімкнув музику, і кімната наповнилася сміхом, розмовами, дзеленчанням ложок об тарілки і тим особливим теплом, яке з’являється тільки тоді, коли люди посварилися по-справжньому, а потім помирилися — теж по-справжньому.
А Тетяна Михайлівна ще довго сиділа і їла налисники з вишневим варенням. І щоразу, коли підносила шматочок до рота, думала, що ніколи в житті не їла нічого смачнішого.
І більше ніколи на жодному новосіллі не згадувала про ікру.
Світлана Малосвітна
