— А-а-а, он вона! Синочка мого хоче обдерти як липку! — кричала на весь ринок Єлизавета Георгіївна. — І своїх позашлюбних дітей на нього повісила! Все мої гроші їй подавай!
— Єлизавето Георгіївно, заспокойтеся, бо я викличу поліцію, — спокійно відповіла недбало вдягненій, неохайній літній жінці Яся. — Яких позашлюбних дітей? Ви що вигадуєте? Та й грошей у вас ніколи й не було.
— Та щоб ти провалилася! — заверещала майже колишня свекруха, плюнула в Ярославу й розчинилася в натовпі.
Яся вийшла заміж за Матвія п’ять років тому. Успішний, дорослий, він володів у місті мережею супермаркетів. Багато років прожив у столиці, а потім повернувся сюди.
Матвій розповідав, що саме в цьому місті пройшло його дитинство, тому й захотів розвивати бізнес тут. Ну й те, що його мати, Єлизавета Георгіївна, категорично відмовлялася переїжджати кудись іще, теж відіграло свою роль.
Матвій був у мами єдиною і дуже пізньою дитиною. Привела вона його у світ у 37 років — від випадкового заїжджого красеня. Над сином тряслася, мов над коштовністю.
І треба сказати, Матвій її не підвів: став успішним підприємцем. Але ось жінок поруч із ним Єлизавета Георгіївна не терпіла. Ясю вона невзлюбила з першої ж секунди. Матвій і так довго тягнув знайомство майбутньої дружини з матір’ю. Вони жили разом, а до мами він усе так само їздив щодня один. Якби Яся тоді знала, чим усе це обернеться, вона б і не наполягала на зустрічі.
Їхнє знайомство з Матвієм нагадувало казку про Попелюшку. Яся працювала у головній міській бібліотеці, а Матвій спонсорував один з їхніх просвітницьких проєктів. Вони познайомилися, розговорилися, обмінялися думками щодо творчості сучасних письменників — і з того часу Матвій почав ходити до неї за книжками. Їхні літературні смаки збігалися. Яся навіть читала книги, які відбирала для нього, першою, щоб потім поділитися враженнями.
Матвій умів красиво залицятися. І Ярослава теж не встояла: він запросив її на виставку, на яку вже неможливо було дістати квитки; звозив на книжковий ярмарок, де накупив їй нових видань і дав можливість поспілкуватися з улюбленими авторами.
Матвій брав цю фортецю за всіма правилами — із турботою, увагою, натхненням. Яся — сирота — не мала великого досвіду спілкування з чоловіками. Одягалася скромно, але мала правильні риси обличчя й гарні пропорції. У ній Матвій знайшов справжній скарб.
— Ясю, давай одружимося? — якось запропонував він. –—Ну ж очевидно, що ми пара, створені одне для одного!
— Без знайомства з твоєю мамою нічого не буде, — наполягала Ярослава. — Я без батьків… Але твоя мама тут, живе поруч. Невже тобі соромно мене їй показати?
— Та справа не в цьому, — зітхнув Матвій. — Мама у мене жінка, складна людина. Навіщо нам її зайвий раз турбувати?
— Чим турбувати? Весіллям? — здивувалася Яся. — Ти що, думаєш одружитися без її участі?
— Ні, — знову зітхнув Матвій. — На весілля покликати доведеться — вона мені не пробачить. Але знайомство… Для чого воно?
— Ну… так прийнято, — розгублено сказала Ярослава. — Та й узагалі, які в тебе там таємниці?
За тиждень Матвій попередив, що на вечерю прийде його мама, Єлизавета Георгіївна. Яся кинулася готувати. Але вечір перевершив усі її очікування. Мати Матвія виявилася не просто жінкою у поважному віці — у погляді двадцятитрирічної Ясі вона виглядала зовсім старою. Хоч жінці щойно виповнилося 75. Одягнута була в теплу спідницю до п’ят, пухнасту кофту й м’які овечі капці. Зовні — мила бабуся в окулярах. Але говорила вона так, що її зовнішність миттєво відходила на задній план.
— Кого ти знову в дім привів, Мотько? — налетіла вона на сина. — У цієї на обличчі все написано! Бачу — гуляща! Жодних штанів не пропустить!
—Мамо, це Яся, Ярослава, — представив кохану Матвій. — Дуже хороша, скромна дівчина.
— І ім’я мужське! Що, у твоїх батьків глузду не було дати дівчинці нормальне ім’я? — гаркнула Єлизавета Георгіївна. — Ну-ка, відповідай: що тобі треба від мого сина? Що, думаєш, ти перша така? Третя ти йому дружина, і всіх я відвадила, — з гордістю промовила свекрова. — Вас може бути багато. А мама у мого синочка одна.
— Ви серйозно?.. — Яся аж зблідла. — Тобто ви це робите навмисно?
— А як же. Ти, мабуть, думала, що злапала багатого чоловіка й тепер щось відкусиш? Так от — нічого тобі не світить. Бізнес і все майно на мене записані. Не стане матері — він успадкує. А поки що — все в моїх руках. І не писне Мотя проти мами.
— Мамо, ну ти що, ніхто тебе не виживає. Яся хороша, мене любить. Онуків тобі народить.
— А скільки їх? — пожвавилася старенька.
— Кого, мамо?
— Та онуків скільки? Ти ж казав, діти позашлюбні в неї є. Скільки? Я ж кажу — безпутна. Поглянь, скільки встигла понароджувати. І така молода.
Вечір знайомства для Ясі перетворився на гру в зіпсований телефон. Єлизавета Георгіївна будь-яку думку перекручувала по-своєму. Коли Матвій відвіз матір додому й повернувся, Яся якраз накривала рушником остиглий періг. За стіл того вечора так ніхто й не сів.
— Ну що, задоволена? — роздратовано кинув Матвій. — Познайомилася з майбутньою свекрухою? Які враження?
— Мотю… ну, я все розумію. Але такого точно не очікувала.
— Не називай мене цією собачою кличкою. Мати не терпить, коли хтось так мене обзиває. Тільки Матвій, і все.
— Добре. Слухай, може, її показати лікарям? Ну мають же бути якісь ліки, щоб поліпшити її стан.
— Та не дається мати лікарям. І взагалі, вона все життя така, просто з віком гірше стало. Що, уже передумала за мене заміж іти при такій спадковості?
Але Яся не передумала. Через три місяці вони одружилися. Ярослава й далі працювала в бібліотеці, Матвій займався бізнесом.
Свекруха весілля проігнорувала. І, як згодом вирішила Яся, — на щастя. Невідомо, який перформанс Елизавета Георгіївна приберегла б для такого дня. Дуже скоро свекруха продемонструвала свій «талант» наочно — з’явившись до невістки на роботу.
— Де ця подза…борна! — гримів крик від входу до бібліотеки. — Хай відчепиться від мого синка! Нам такі не потрібні! Он як, на моє багатство накинулася! Нічого рот роззявляти на чуже майно! Матвійко мамочку любить, а не отих дівок…
По спині пробіг холод. Яся кинулася у вестибюль. Там уже зібрався натовп. У центрі уваги — її свекруха, Єлизавета Георгіївна, чомусь із кошиком, у літній панамці та сандалях — пізньої осені.
— Ви до мене, ходімо, чаю дам, — спробувала загладити ситуацію Яся й обережно взяла свекруху під лікоть.
— Не чіпай мене! Син казав, які ти болячки по молодості підчепила! Не хочу такої зарази! — заволала та. — Люди добрі! Вона ж сина мого змушує матір рідну з дому вигнати! Он, ходжу, в чому є! Дві доби в роті нічого не було! Мучать мене голодом!
Яся, червона від сорому, тремтячими пальцями набрала номер Матвія. Той приїхав швидко й забрав матір. Але після цієї події колеги помітно охололи до неї. А через місяць завідувачка повідомила, що ставку Ярослави скорочують і її звільняють. Удома молода жінка, не приховуючи роздратування, висловила все чоловікові:
— Ну дякую твоїй матері! Тепер мене не інакше як носійку якогось невідомого захворювання й не сприймають! Сором який! І що тепер? Улюбленої роботи нема. Та я впевнена — ні в одну бібліотеку після цього мене не візьмуть.
— Я тобі приватну відкрию, особисто твою, — втішав Матвій. — Хочеш?
— Твоя мати й туди заявиться, щоб усе розвалити, — втомлено відповіла Яся. — Можна мені побути самій?
Відтоді Яся стала домогосподаркою. І тут виявилося те, чого вона раніше не помічала.
Свекруха бувала у їхньому домі щодня. Уперше зустрівши її на кухні, Яся здивувалася. Удруге — обурилася.
— Єлизавето Георгіївно, ви б хоч попереджали, — попросила вона. — Ви з’являєтесь раптово, лякаєте.
— А що, таки виперли тебе з бібліотеки? — цілком притомним голосом відповіла та замість привітання. — Не сподобалися їм мої слова? Запам’ятали?
— Та вже так, що аж звільнили, — сердито сказала Яся.
За цей час Елизавета Георгіївна встигла звинуватити її у всьому: від отруєння до спроби зіштовхнути її зі сходів. Але останньою краплею стало те, що сталося на сорокаріччі Матвія.
Коли Ярослава підняла келих і спокійно побажала чоловікові миру й тиші в родині, свекрова дивилася на неї так, наче хотіла знищити. А трохи згодом підбігла й накинулася з кулаками. Вчепилася у волосся, розірвала сукню, розкидала шпильки.
— Мій це синок! Мій і тільки мій! — верещала вона. — Не отримаєш ти його! Миру їй треба… Та не буде тобі миру, доки я жива!
Яся завмерла, а потім так само тихо, як і піднімала келих, промовила:
— Та забирайте. З днем народження, Матвію. Будь щасливий.
І вийшла. Чоловік, як вона й очікувала, кинувся не за нею — а до матері. Вона ж повернулася у свою добрячну до шлюбу квартиру, ту саму, яку отримала після дитбудинку.
Наступного дня Ярослава подала на розлучення. Нічого від Матвія не вимагала. І він не наполягав. Не біг, не просив, не переконував — просто прийняв. Свекрова й далі чудила, уже стала місцевою легендою. Партнери почали уникати Матвія, колеги дивилися з підозрою. Брак довіри ріс, і бізнес повільно сипався.
Одного разу, випадково зустрівши Елизавету Георгіївну на ринку, яка знову щось неслачу верещала навсібіч, Ярослава лише знизала плечима. Вона була певна: дуже скоро Матвій втратить рештки поваги оточення. Та зараз її це вже зовсім не зачіпало. Вперше за багато років вона жила в тиші. Тій тиші, яку побажала в день його народження — але, як виявилося, не йому, а собі.
