— Як не вміла ніколи готувати, так і не навчилася, — сказав чоловік з докором.
— Тобі ж раніше подобалося! — намагалася виправдатися дружина.
— Мені? Помиляєшся! Просто не хотів сваритися й казав неправду, — виправдовувався чоловік.
Платон поклав недоїдений пиріжок назад на тарілку, виплюнув відкушене у раковину й демонстративно вийшов із дому, зачинивши двері. Він поспіхом спускався сходами, а перед очима стояла та сама тарілка з рум’яними пиріжками. М’яке тісто, соковита начинка, у міру пряна, з ніжним м’ясом. А який аромат!
— От якби Дашка не була такою, усе було б нормально, — бурмотів Платон собі під ніс.
У цей час Даша витирала сльози.
— Я ж бачила: він із задоволенням з’їв один пиріжок, смакував кожним шматочком, потім потягнувся за другим. Чому ж, щойно я відвернулася, він тут же поклав його й почав критикувати? Що з нами відбувається?
Платона вона кохала щиро, та останнім часом у них нічого не ладналося. Він і раніше не сильно обіймав дружину й сипав компліментами, а тепер взагалі чіплявся до всього — доброго слова не почуєш, лише докори. А ж як гарно все починалося!
У Платона в житті було все, про що тільки можна мріяти. Він був єдиним сином, і батьки нічого йому не забороняли. Дали найкращу освіту, батько допоміг влаштуватися на перспективну роботу, а мати раз на тиждень приїжджала до нього в орендовану квартиру: і прибрати, і поїсти приготувати.
А потім у його житті з’явилася Даша.
— Дівчино, що читаєте? — Платон помітив у метро красуню з книжкою. — Зараз усі з телефонами та планшетами, а ви — з книгою. Дивовижно!
— Люблю звичайні паперові книжки, — м’яко усміхнулася Даша.
— А що ще любите?
— Жити люблю!
— Як цікаво, — пожвавішав Платон. — Може, продовжимо розмову в кафе?
— Перепрошую, але до самого вечора я зайнята.
— Нічого страшного. Скажіть де — і я чекатиму вас.
Увечері Платон і Даша пили чай у кафе. Потім були прогулянки, довгі розмови, квіти та романтичні вечори. І зрештою молоді призначили день весілля. Жити вирішили у квартирі, що дісталася Даші від бабусі.
Особливо Платона тішило, що його батьки прийняли Дашу й полюбили її. Новина про весілля їм дуже сподобалася. Даша разом із майбутньою свекрухою почала планувати святкування, і саме тоді дівчина вперше звернула увагу: Платон — зовсім не такий турботливий, яким здавався спочатку.
— Дашо, у мене зовсім немає часу на всі ці твої фантазії, — відмахнувся Платон, коли вона запропонувала разом вибрати кафе для святкування.
— Невже тобі байдуже, де відбудеться такий важливий день? — намагалася з’ясувати наречена.
— Дашо, давай ти сама обереш, а мені фото надішлеш, гаразд? — запропонував наречений.
Звісно, потім він розкритикував кафе, причому просто під час весілля. Йому не сподобалося, як була подана риба. Спочатку Платон висловив усе офіціантці. Та чемно перепросила, але Платон на цьому не зупинився.
— Ви взагалі вмієте рибу нарізати? А на блюдо викладати? А подавати красиво? Так що клієнту було приємно!
— Вибачте, але… — почала було офіціантка.
— Ви ще й смієте щось казати?! Де ваше керівництво!
Даша не знала, куди подітися від цієї ситуації, свекруха намагалася її заспокоїти, а Платон сварився з адміністратором. Потім, звичайно, перепросив й сказав, що просто перехвилювався. Але Даша надовго запам’ятала його погляд, коли він не отримував бажаного.
Другий «дзвіночок» пролунав за місяць, коли у кафе, де молодята відзначали маленький ювілей, не виявилося чаю, зазначеного в меню. Платон сварився з офіціантами й адміністратором так, ніби йшлося не про чай, а про виграшний квиток на велику суму грошей.
Невдовзі він почав чіплятися й до Даші, але вона спокійно реагувала на буркотіння й уміло уникала суперечливих тем.
— Даша, мені не подобається смажена риба, більше її не готуй, — відсунув він тарілку.
— Любий, але ж ти навіть не повечеряв… — несміливо зауважила Даша.
— Так, через тебе залишився голодним, — усміхнувся Платон, а тоді обійняв дружину й запропонував замовити доставлення.
Дашу це трохи зачепило, проте наступного дня вона уточнила, що саме і в якому вигляді не любить її чоловік. Дивно, але до того моменту така розмова між ними просто не виникала.
— Мені здається, тобі варто поспілкуватися з моєю мамою щодо їжі, — якось заявив Платон.
— Щось не так? — здивувалася Даша.
— Так, деякі речі ти робиш неправильно. Завтра вони з батьком прийдуть на вечерю, сама все зрозумієш.
Свекри й справді прийшли на вечерю, але замість критики Даша почула лише безліч компліментів.
— Дашо, я завжди казала, що ти — скарб, — усміхалася Катерина Дмитрівна.
— Так-так, повністю згоден! Якби не був одружений, забрав би у сина таку чудову господиню, — пожартував свекор і тут же примирливо розвів руками. — Але моє серце давно й повністю зайняте.
— Та що ви все компліменти сиплете, — скривився Платон. — Ну ж бо очевидно: салат недосолений, сервірування не дуже, м’ясо підгоріло.
— Платоне, — здивовано заперечила свекруха. — Усе просто чудово. Тобі неймовірно пощастило з Дашею, таку господиню ще пошукати треба!
Платонові це не сподобалося. Він у всьому бачив якісь дрібниці, роздмухував їх до великих масштабів, аби тільки зачепити дружину. А вона хотіла одного: щоб у родині були мир, затишок і гармонія.
Даша в усьому підтримувала чоловіка, довіряла йому, навіть коли він уперше вирішив започаткувати власний бізнес. Вона допомогла скласти бізнес-план, написати заявку на грант, адже мала економічну освіту!
— Даша, я отримав грант! Тепер у нас усе піде інакше! — радів Платон і закружляв з дружиною по кімнаті.
Але інакше не сталося. Підприємець з Платона вийшов так собі. Він заявив, що план, який склала Даша, не дуже, у житті треба бути гнучким і застосовувати нестандартні рішення. У результаті через пів року його справа не тільки не вийшла в нуль чи прибуток, а й повністю збанкрутувала.
— Ти ж розумієш, що це ти склала бізнес-план? Абсолютно неробочий! — обурювався чоловік, коли довелося закривати справу.
— Платоне, якби це було так, тобі б ніхто не дав грант! — здивувалася Даша.
— Ти хочеш сказати, що це я у сьому винен?! Та як ти смієш! — чоловік обурився, а потім розвернувся й пішов з дому.
П’ять днів чоловік був невідомо де. Телефон вимкнений, друзі його не бачили. Даша й свекруха місця собі не знаходили. У свекра прихопило серце, він потрапив у лікарню.
— А що такого? — виправдовувався потім Платон. — Я доросла людина, не зобов’язаний звітувати, де я і чим займаюся. Хіба ні?
— Ми ж твої рідні, хвилюємося за тебе. Батько в лікарні, мати посивіла, я теж ліки почала пити, — намагалася достукатися до нього Даша.
— Краще б ти допомагала, коли мій бізнес розвалювався, а не грала тепер у турботливу дружину…
Чому ж Даша тоді не пішла від чоловіка? Все просто. Такі моменти траплялися рідко. У більшості випадків Платон був спокійним і розважливим чоловіком, турботливим і раціональним.
Після першої невдалої спроби з власним бізнесом Платон майже два роки працював у компанії. Мав стабільний заробіток. Але одного дня він повернувся додому пізніше, ніж зазвичай, та ще й напідпитку. Його очі блищали, а він хитався в такт якійсь музиці, яку чув лише він сам.
— Де ти був? — насупилася Даша.
— А де я був? А це й неважливо, — кривляючись, відповів Платон. — Я ж додому прийшов? Прийшов! І подарунок приніс. Ось, тримай!
Він витяг із кишені якусь криву, підталу шоколадку, загорнуту в папір. Понюхав її й простягнув дружині.
— Чуєш, як пахне?
Даша відсахнулася — вона не очікувала такої поведінки чоловіка.
— Скуштуй! — сказав він.
— Не хочу!
— Я сказав — спробуй, — настрій Платона різко змінився. Його погляд став сердитим. — Ну ж бо!
— Платоне, я не хочу. Давай ти зараз помиєшся, ляжеш спати, а зранку ми поговоримо, і я скуштую твій шоколад.
Чоловік обурився:
— От вже ж! Колись і кульбабкам тішилася, якщо я їх для тебе рвав. А тепер від елітного шоколаду відмовляєшся. Не чекав, що дружина виявиться такою…
Даша все ж узяла з його рук шматочок, поклала в рот.
— Фу… — вирвалося в неї одразу.
Шоколад гірчив, але не так, як звичайний, а так, ніби він зіпсувався — з якоюсь неприємною кислинкою. Він був рідкуватим, із крупинками, липнув до рота, траплялися дивні шматочки горіхів та якісь сушені листки, а ще від нього тягнуло чимось неприємним. Даша й без того не любила шоколад, а тут не втрималася.
— Не кривись! Ти просто не вмієш цінувати справжній елітний шоколад. А це ж — золота жила! Ми розбагатіємо!
— Розбагатіємо? — Даша здогадувалася, до чого хилить чоловік.
— Авжеж. За місяць запускаємо виробництво. Спершу продаватимемо в інтернеті, далі — ресторани, магазини, відкриємо власний магазин, а тоді й мережу по всій країні.
Може, й на світовий ринок підемо. Тільки уяви, який успіх нас чекає!
— Платоне, — обережно почала Даша, — ти хоча б приблизно розумієш, скільки все це коштує?
— Звісно! Я ж усе прорахував!
— І ризики теж?
— Які ризики, про що ти! Це ж елітний шоколад! Він же, як гарячі пиріжки взимку, розлітатиметься!
Даша дедалі більше переконувалася, що чоловік сам до цього не додумався.
— Гаразд. Де ж ти візьмеш гроші?
— Я? — Платон дивився на неї наївними очима. — Ніде. Ти візьмеш кредит у банку. В тебе ж чудова кредитна історія. Ось, дивись: мої розрахунки… обладнання… матеріали… реклама…
— Платоне, я не братиму кредит! — заперечила дружина.
— Це ще чому?
— Сума ж величезна! На ці гроші дві квартири можна купити! Вибач, але я не можу взяти на себе такий тягар.
— Та ж справа безпрограшна! За пів року розрахуємося!
Платон далі хитався в такт своїй уявній музиці. Він запевняв, що весь світ мріє спробувати «Елітні ласощі від Платона» — так, він уже й назву вигадав.
— Якщо чесно, цей шоколад несмачний. На смак — пластилін із сушеним листям. І запах так собі. Я не впевнена, що хтось захоче купити бодай другу плитку.
Платон образився. Він відкрив вхідні двері, ступив за поріг, але потім різко обернувся й театрально вигукнув:
— Як ти смієш мені заперечувати! Як ти смієш ламати мої крила! Я розраховував на твою підтримку. Але ні: тобі тільки дай, а сама ніколи й нічого! Егоїстка!
Чоловік повернувся лише ввечері наступного дня. Він був холодним і відстороненим. Даша навіть почала відчувати провину: може, варто було підтримати чоловіка, запропонувати йому скласти гарний бізнес-план. Можливо, навіть спробувати отримати ще один грант. І тоді дівчина вирішила порадитися зі свекрухою.
— Дашо, доню, навіть не думай пропонувати допомогу, — спокійно сказала свекруха. — Ти все правильно зробила. Платон і до мене приходив із цим шоколадом, теж просив грошей.
— І що ви?
— А що я! Спробувала його, — засміялася Катерина Дмитрівна.
— Але він наполягає на кредиті, сердиться… — питала поради невістка.
— Нехай сердиться. Теж мені вигадка: кредит йому подавай… А виплачувати хто буде? Ні-ні, цей шоколад — повна нісенітниця.
Батько теж підтримав Дашу, щоб не давала гроші Платону, й не брала жодного кредиту. Даша заспокоїлася й навіть навчилася сприймати без емоцій нескінченні розмови Платона про шоколадну фабрику. Сам же він, ображений на відмову дружини, все частіше докоряв їй за будь-що. Особливо за кулінарію — певно, намагався відігратися за ті слова про шоколад. А ті самі пиріжки, які він відклав, насправді були смачними.
Та всі ці суперечки втратили сенс у той момент, коли зателефонувала Катерина Дмитрівна й буденно повідомила про свою хворобу.
— Дашо, випадково виявили. Я ж думала, що не дуже почуваюся через вік, — зізналася свекруха. — Потрібне лікування.
— Катерино Дмитрівно, я зараз приїду! — Даша миттю зібралася й помчала до свекрухи.
Даша не знаходила собі місця. Дім, робота та догляд за свекрухою забирали всі сили. Вона прагнула, щоб жінка одужала, була у теплі й турботі. Платон же дивився на все це не дуже.
— Куди знову зібралася? — він запитав, коли Даша пакувала сумки.
— До мами поїду, завтра вона лягає в лікарню, курс лікування проходитиме. Ось, відвезу їй дрібнички, щоб відчувала підтримку. А ти куди?
— Так, у справах.
— Може, разом з’їздимо? Ти давно у мами не був.
— Що мені там робити? Не люблю цього всього.
Слова Платона наче зірвали з Даші рожеві окуляри. Перед нею стояв доглянутий, модно вдягнений чоловік із новою зачіскою. Від нього пахло дорогим парфумом, і весь його вигляд промовляв: Платон задоволений собою. Даша кинула погляд на себе в дзеркало. Поряд із власним чоловіком вона виглядала далекою родичкою, й зовсім не багатою: джинси, водолазка, волосся зібране у хвіст…
— Так, правильно міркуєш, — розсміявся Платон. — Тобі б не завадило теж трохи себе до ладу привести.
— Платоне, ти якийсь дивний став.
— Ой, не вигадуй, — скривився він. — Краще б записалася на кулінарні курси.
— У мене зараз немає часу. Твоя мама…
— Не смій прикривати своє небажання моєю мамою, зрозуміла?!
Платон знову пішов, грюкнувши дверима. Коли Даша повернулася додому, його ще не було. З’явився під ранок. Від нього знову тягнуло парфумами: цей запах дедалі частіше тягнувся за ним шлейфом — ще з того вечора. Але Даша знову промовчала. Платон щось говорив, а вона згадувала очі Катерини Дмитрівни. До неї долітали лише уривки його слів.
— Так, Платоне, згодна з тобою. Я справді мало приділяю тобі уваги. Але зараз я потрібна твоїй мамі. Ти теж їй потрібен. Давай сьогодні… — Даша натрапила, на його погляд, сповнений обурення, й урвала фразу.
— Ти взагалі мене слухала? Я йду від тебе, зрозуміла?
— А як же мама? — до Даші ще не доходив сенс сказаного.
— Що — мама? Мама одужає й без мене.
Тільки тепер Даша збагнула, про що говорив її чоловік. Але більше її вразило навіть не майбутнє розлучення, а те, як Платон говорив про власну матір.
— Тобі все одно, як Катерина Дмитрівна? — запитала Даша.
— А тобі що — ні? — всміхнувся він. — Тільки не треба удавати святої. Тобі теж все одно.
— Про що ти говориш, Платоне? — Даша не могла повірити, що ці слова говорить її коханий чоловік.
— Про те й кажу. Заяву на розлучення я подав, за тиждень будемо вільні одне від одного.
Даша ледве стрималася, щоб не наговорити зайвого. Вона вказала майже колишньому чоловікові на двері й мовила:
— Йди до своєї коханки! Мені від тебе нічого не треба.
Платон не відразу знайшов, що відповісти. Але потім його понесло. — З тобою я втратив найкращі роки. Ти весь час мене гальмувала, не вірила, крила ламала. Нарешті звільнюся від тебе.
Даша усе своє тепло віддавала колишній свекрусі та свекру, які за ці роки стали для неї рідними людьми. У їхній хаті завжди було затишно: вечорами вони разом готували, пили чай та розмовляли.
А от у Платона життя розсипалося на друзки. Жінка, до якої він подався, швидко охолола: кредит на його бізнес так і не схвалили, і без грошей та майна він виявився для неї нецікавим. Згодом вона виставила його за двері.
Платон ще намагався благати Дашу пробачити й прийняти його назад. Але вона лише спокійно відповіла:
— Краще бути самій, ніж знову поряд із чоловіком, який мене не цінує.
З того часу Даша більше не озиралася. Вона працювала, розвивалася, а згодом зустріла чоловіка, який вмів берегти й любити. І коли в їхньому домі лунав дитячий сміх, Катерина Дмитрівна з гордістю казала сусідам:
— Це моя донька Даша. Жінка по моєму серцю.
І справді — вони давно стали рідними.
