Надія сиділа на старому кухонному табуреті, тримаючи в руках яскраву листівку з фотографією новенької квартири – високі стелі, панорамні вікна, блискуча кухня з гранітною стільницею.
На звороті – акуратний почерк її сестри Ольги: “Дорога Надю! Ми з Петром нарешті-то переїхали! Новосілля було чудовим, але знаємо, як ти завантажена роботою і онуками, тож не турбували.
Надсилаємо рецепт нашого фірмового салату – спробуй, смачно! Цілуємо, Ольга і Петро”.
Поруч лежав аркуш з рецептом: “Салат «Новосілля»: відварена курка, ананаси з банки, волоські горіхи, майонез…”.
Надія фиркнула так голосно, що кіт Мурзик, який дрімав на підвіконні, нервово стрибнув униз.
– Та щоб вам ця квартира боком вийшла! – сказала вона сама до себе, з обуренням кидаючи листівку на стіл. – Новосілля влаштували, гостей понакликали, а рідну сестру – листівкою і рецептом салату! Ніби я якась далека знайома з роботи!
Вона встала, підійшла до вікна своєї старенької двокімнатної квартири на п’ятому поверсі хрущовки. За вікном – сірий січневий Київ, сніг з дощем, жовті вогні сусідніх будинків.
Її квартира була тепла, затишна, але… стара. Шпалери в квітку, паркет, що скрипів, кухня, де ледь розвернутися двом людям.
– А вони – трикімнатна в новобудові на Позняках, – пробурмотіла Надія. – Іпотека, каже Ольга по телефону. Та я ж пропонувала допомогти! Я ж відкладала на чорний день… А вони – горді, не треба, ми самі!
Надія повернулася до столу, взяла рецепт і раптом розсміялася – зло, гірко.
– Салат з ананасами… Ну й смак у вас, любі мої. Ананаси з куркою! Це ж треба додуматися.
Вона сіла, підперла щоку рукою і почала згадувати.
Ольга була молодшою на п’ять років. Коли батьків не стало – спочатку мама, потім тато через рік – Надії було двадцять вісім, Ользі двадцять три.
Надія вже працювала бухгалтером на заводі, мала свого сина Віталика. Ольга ще вчилася в інституті. Надія взяла все на себе: прощання, борги, квартиру, яку розділили порівну, але Ольга сказала: “Я тобі віддам свою частку, коли встану на ноги”. Надія відмовилася.
– Живи, дитино, – сказала тоді. – Вийдеш заміж, появляться діти – матимеш своє.
Ольга вийшла заміж за Петра – інженера з хорошою зарплатою. Спочатку жили в гуртожитку, потім знімали.
Надія допомагала: то дитячі речі для їхньої доньки Аліни, то гроші на ремонт, то на море відправляла онуків. Завжди з усмішкою, без докорів.
А тепер – новосілля без неї.
Телефон задзвонив. Надія глянула – Ольга.
Вона довго дивилася на екран, потім все ж взяла трубку.
– Алло, Надю? – веселий голос сестри. – Ти отримала листівку? Ми вчора відправили!
– Отримала, – холодно відповіла Надія.
– Ну й як? Красиво ж, правда? Квартира – мрія! Три кімнати, дві лоджії, підігрів підлоги в ванній!
– Бачу. І рецепт теж отримала.
– Ой, а ти спробувала салат? Гості всі в захваті були! Марія Іванівна з роботи Петра аж три порції з’їла!
Надія стиснула губи.
– Які гості? – запитала тихо.
– Та всі наші! Колектив Петра, мої подруги з йоги, сусіди по старій квартирі… Людей тридцять було! Ми столи в коридор винесли, музика, танці…
– А чому мене не покликали?
Запала пауза.
– Надю, ти ж далеко живеш, на Троєщині, транспорт поганий… І онуки в тебе, Віталик з дружиною… Ми подумали, що тобі важко буде.
– Ти подумала, чи Петро?
– Та при чому тут Петро? Ми разом вирішили. Не хотіли турбувати.
– Листівкою не турбувати, а запросити особисто – турбувати? – голос Надії затремтів.
– Надю, ну не ображайся… Ми ж тебе любимо! Приїжджай якось в гості, покажемо квартиру.
– Обов’язково приїду, – сказала Надія і поклала трубку.
Вона сіла, закрила обличчя руками. Сльози капнули на стіл.
– Дурна я стара, – прошепотіла. – Все життя їм віддавала, а вони мене – за далечінь.
Наступного дня Надія вирішила спекти той салат. Не тому, що хотіла, а щоб зрозуміти – що ж там такого особливого.
Купила в “Сільпо” курячу грудку, банку ананасів, горіхи, майонез “Провансаль”. Прийшла додому, відварила курку, порізала все кубиками, змішала.
Спробувала.
– Фу, гидота, – сказала голосно. – Солодке з солоним, майонезом залите… І за це гості три порції їли?
Мурзик понюхав миску і гордо пішов геть.
Надія викинула салат у смітник.
Через тиждень Ольга подзвонила знову.
– Надю, ми хочемо тебе запросити на вихідні! Приїжджай, познайомишся з квартирою, посидимо.
– Добре, – коротко відповіла Надія. – Приїду.
В суботу вона одягла свій найкращий костюм – темно-синій, ще з дев’яностих, але добре збережений, – взяла в руки торт “Київський” з фабрики і поїхала.
Метро, потім маршрутка. Нова забудова на Позняках вражала: висотки, дитячі майданчики, магазини внизу.
Ольга зустріла її біля під’їзду – струнка, зачіска свіжа, джинси модні.
– Надю! Нарешті! – обійняла сестру. – Як ти? Схудла, здається?
– Та ні, все нормально, – буркнула Надія.
Піднялися ліфтом на дванадцятий поверх. Двері відкрилися – і Надія завмерла.
Квартира була дійсно красивою. Світла, простора. Паркет новий, стіни пофарбовані в бежевий, кухня – як з журналу.
Петро вийшов з кімнати – високий, усміхнений, в домашньому светрі.
– Надіє Іванівно! Радий вас бачити! Проходьте, роззувайтеся.
Аліна, їхня донька, вже студентка, вискочила з кімнати:
– Тьотю Надю! Привіт! Онуки як?
Надія поставила торт на стіл.
– Дякую, що запросили, – сказала сухо.
Ольга заметушилася:
– Сідай, чаю заварю! Хочеш подивитися квартиру?
Вони пройшлися. Дитяча Аліни – з великим столом для навчання, спальня Ольги і Петра – з шафою-купе на всю стіну, вітальня з величезним телевізором.
– А це наша гордість – лоджія! – Ольга відкрила двері. Там стояли квіти в горщиках, маленький столик.
Надія кивала, але всередині все кипіло.
За чаєм Ольга розповідала:
– Ми так втомилися від ремонту! Три місяці жили в пилюці. Але воно того варте. Іпотека на двадцять років, але зарплата в Петра виросла, премія була…
– А я думала, ви мені скажете, коли купуєте, – раптом сказала Надія. – Я ж мала заощадження. Могла б допомогти з першим внеском.
Ольга зніяковіла.
– Надю… Ми не хотіли тебе обтяжувати. Ти ж пенсіонерка.
– Пенсіонерка, але не бідна! – голос Надії підвищився. – Я все життя економила, тобі допомагала, онукам… А ви мене навіть на новосілля не покликали!
Петро кашлянув.
– Надіє Іванівно, ми справді думали, що вам важко буде їхати.
– Важко? – Надія поставила чашку. – Я б приїхала, привітала б вас, подарунок принесла б нормальний, а не торт з магазину в останню хвилину!
Аліна тихо вийшла з кухні.
Ольга зітхнула.
– Прости нас, Надю. Ми… ну, знаєш, Петро сказав: “Не будемо турбувати сестру, вона й так багато для нас зробила”. Ми хотіли самі, своїми силами.
– Своїми силами, – повторила Надія. – А коли ви в гуртожитку жили, хто вам холодильник купував? Хто Аліні коляску? Хто на море відправляв?
Ольга опустила очі.
– Ми пам’ятаємо все. І вдячні.
– Вдячні листівкою і рецептом салату з ананасами, – гірко сказала Надія.
Петро спробував розрядити атмосферу:
– До речі, про салат! Хочете, я зараз зроблю? Гості в захваті були!
– Не треба, – відрізала Надія. – Я вже пробувала. Не смачно.
Ольга здивовано підняла брови.
– Ти робила? І що, не сподобалося?
– Солодке з м’ясом – це не моє. І майонезу забагато.
Петро розсміявся.
– Ну, смак – справа індивідуальна.
Надія встала.
– Я, мабуть, поїду.
– Надю, ну куди ти? – Ольга схопила її за руку. – Посидь ще!
– Ні. Дякую за чай.
В коридорі Надія взула черевики.
– Ви знаєте, – сказала тихо, – я вам щиро бажаю щастя в цій квартирі. Але щоб ви знали: мені боляче. Я думала, ми – сім’я. А вийшло, що я – далека родичка, яку можна листівкою привітати.
Ольга заплакала.
– Надю, прости… Ми дурні. Просто… ми так хотіли показати, що самі можемо.
– Ви показали, – Надія обійняла сестру. – Але сім’я – це не про “самі”. Це про “разом”.
Вона вийшла.
Дорогою додому Надія думала: “Може, я теж винна? Завжди все за них вирішувала, допомагала, а вони хотіли самостійності?”
Минуло два тижні. Надія не дзвонила. Ольга теж.
А потім одного вечора пролунав дзвінок у двері.
Надія відкрила – на порозі стояла Ольга з Петром, Аліною і… великим пакетом.
– Можна? – запитала Ольга тихо.
– Заходьте.
Вони пройшли на кухню. Ольга поставила пакет на стіл.
– Ми принесли все для твого улюбленого салату. – Вона дістала буряк, оселедець, картоплю, моркву, майонез домашній. –
“Оселедець під шубою”. Як ти завжди робиш.
Петро додав:
– І ще… ми хочемо вибачитися по-справжньому. Ми були неправі. Ти – найрідніша людина. Без тебе ми б не справилися.
Аліна обійняла тьотю:
– Я сказала батькам: якщо тьоті Наді боляче, то й мені соромно в тій квартирі жити.
Надія розплакалася.
– Дурненькі ви мої… Проходьте, роззувайтеся. Зараз “шубу” зробимо. І чай з тортом – в мене вчора спекла.
Вони готували салат разом. Ольга різала оселедець, Петро чистив картоплю, Аліна терла буряк.
– А знаєте, – сказала Надія, помішуючи майонез, – той ваш салат з ананасами я все ж доїла. На третій день. Зголодніла.
Всі розсміялися.
– Ну й гаразд, – сказала Ольга. – Наступного разу на новосілля – тільки твоя “шуба”.
– Наступного разу? – здивувалася Надія.
– Ну… ми думаємо балкон засклити. То буде як друге новосілля. І ти – головний гість.
Надія усміхнулася.
– Тільки без ананасів.
– Домовилися.
Вони сиділи до пізньої ночі. Розмовляли про все: про батьків, про дитинство, про те, як Надія ночами не спала, коли Ольга хворіла в дитинстві, як Петро вперше прийшов свататися і Надія його “екзаменувала” пів години.
Коли гості пішли, Надія сіла біля вікна.
– Ну от і добре, – сказала сама до себе. – Не боком вийшла квартира. А серцем.
Мурзик стрибнув їй на коліна і замурчав.
А через місяць Надія сама поїхала до них – з новим сервізом на дванадцять персон.
– Щоб гостей приймати, – сказала. – І мене в тому числі.
Ольга обійняла її міцно-міцно.
І більше листівок замість запрошень не було ніколи.
Наталія Веселка
