Весняний вечір у маленькому містечку був теплим і запашним, ніби сама природа благословляла закоханих. Павло і Марія сиділи на лавочці в парку, тримаючись за руки, але їхні обличчя були стурбованими.
Вони вже півроку були заручені, і весілля наближалося, як нестримний поїзд. Та проблема була в тому, що грошей на грандіозне свято, яке вимагали традиції, у них катма.
Павло працював механіком у місцевому автосервісі, а Марія – вчителькою в школі. Зарплати ледь вистачало на життя, а про весільні витрати – сукню, ресторан, музику, подарунки – й мови не було.
– Маріє, ми не можемо більше тягнути, – сказав Павло, дивлячись на неї своїми сірими очима. – Завтра перша зустріч із твоїми батьками . Треба сказати про гроші.
Марія зітхнула, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з коси.
– Ой, Павле, та як сказати? Вони ж такі традиційні. Мама мріє про велике весілля, як у тітки Оксани – з оркестром, феєрверками і сотнею гостей. А якщо скажемо, що грошей мало, подумають, що ми не готові.
– А ми й не готові, якщо чесно, – відповів Павло, стискаючи її руку. – Але ж кохаємо одне одного. Хіба не це головне? Та скажеш прямо, Маріє, що грошей мало.
– Ой, Павле, та не зручно, перша зустріч, а ми одразу про гроші. Вони ж приїдуть із села, з подарунками, а ми – з порожніми кишенями. Може, пізніше?
– А коли ж тоді говорити про це, за день до весілля? – заперечив Павло. – Треба зараз. Інакше все полетить шкереберть.
Вони мовчали хвилину, дивлячись на дітей, що гралися на майданчику. Павло згадував, як вони познайомилися два роки тому на фестивалі в сусідньому місті.
Він тоді ремонтував машину організаторів, а Марія співала в хорі. Їхні погляди зустрілися, і з того часу все закрутилося. Але тепер реальність кусала за п’яти.
Наступного дня Марія готувалася до зустрічі. Вона спекла пиріг з яблуками, накрила стіл скатертиною від бабусі і навіть наділа свою найкращу сукню – блакитну, з вишивкою.
Павло прийшов у костюмі, який позичив у друга, і нервово поправляв краватку.
– Павле, може, не будемо про гроші? – прошепотіла Марія, коли почули стукіт у двері. – Подивимося, як піде розмова.
– Ні, Маріє, треба. Інакше я вибухну, – відповів він.
Двері відчинилися, і ввійшли батьки Марії – пан Іван і пані Ганна. Вони були типовими селянами: міцні, рум’яні, з великими пакунками в руках. Пан Іван тримав пляшку самогонки, а пані Ганна – кошик з яйцями, сиром і ковбасою.
– Добрий вечір, діти! – загримів пан Іван, обіймаючи Павла. – Оце наш майбутній зять! Виглядаєш як пан!
– Добрий вечір! – усміхнулася пані Ганна, цілуючи Марію. – Ми так раді! Розкажіть, як плануєте весілля?
Вони сіли за стіл, і розмова потекла про все: про погоду, про врожай, про сусідів. Павло і Марія обмінювалися поглядами, але слова про гроші не вимовлялися.
– А весілля коли? – запитав пан Іван. – Ми думаємо, в липні, коли жнива скінчаться. Треба запросити всю родину – дядька з Польщі, тітку з Києва.
Марія ковтнула слину.
– Тату, ми ще не вирішили точно…
– А що вирішувати? – втрутилася пані Ганна. – Треба велике весілля! Я вже домовилася з кумою про сукню. І ресторан у місті
– “Золота Зірка”, там такі зали!
Павло відчув, як серце калатає. Він глянув на Марію, яка благально дивилася на нього.
– Ем…, – почав він. – Ми дуже раді, але… є одна справа.
– Яка справа? – здивувався пан Іван.
– Про гроші, – вирвалося у Павла.
Запала мовчанка. Пані Ганна підняла брови, а пан Іван поставив чарку.
– Гроші? – перепитала пані Ганна. – А що з грошима?
Марія втрутилася, червоніючи:
– Мамо, тату, у нас… не вистачає. Ми обоє працюємо, але зарплати малі. На велике весілля не потягнемо.
Пан Іван розсміявся, плескаючи Павла по плечу.
– Ой, діти, та це ж не проблема! Ми допоможемо! У нас є заощадження, і корова продамо, якщо треба.
– Ні-ні, – запротестувала Марія. – Ми не хочемо вас обтяжувати.
– Обтяжувати? – обурилася пані Ганна. – Це ж наша донька! Весілля раз у житті!
Але Павло бачив, що батьки Марії не такі багаті. Їхнє село було бідним, і заощадження – то, мабуть, копійки.
– Дякуємо, але ми самі, – сказав він. – Просто хотіли сказати правду.
Розмова скотилася в дискусію. Пан Іван пропонував позичити в родичів, пані Ганна – зробити скромніше, але з традиціями.
Павло і Марія полегшено зітхнули – принаймні, сказали.
Та це був тільки початок. Наступного тижня мали приїхати батьки Павла – пан Петро і пані Ольга з іншого кінця області. Вони були міськими, але теж не мільйонерами: батько – пенсіонер, мати – медсестра.
– Тепер твої батьки, Павле, – сказала Марія, готуючи вечерю. – Як скажемо?
– Прямо, як твоїм, – відповів він. – Не будемо ховатися.
– Але твоя мама така горда. Подумає, що ми невдахи.
– Маріє, кохана, ми не невдахи. Ми просто молоді.
Батьки Павла приїхали на автобусі, з валізою повною гостинців: варення, соління, пиріжки.
– Синку! – обійняла пані Ольга Павла. – А це твоя Марія? Яка красуня!
Пан Петро потиснув руку Марії.
– Вітаю, доню. Розкажіть про плани.
Знову стіл, розмова. Павло наважився першим.
– Мамо, тату, ми маємо проблему. Грошей на весілля мало.
Пані Ольга закліпала очима.
– Мало? А скільки треба?
– Багато, – зітхнула Марія. – Ресторан, музика, фотограф…
Пан Петро нахмурився.
– Ми ж не багатії. Але допоможемо, чим можемо. Може, 10 тисяч дамо.
– Дякуємо, – сказав Павло. – Але ми не хочемо, щоб ви останні віддавали.
Розмова перейшла в спогади про їхнє власне весілля – скромне, але щасливе. Пані Ольга розплакалася, кажучи, як пишається сином. Вони пішли, обіцяючи подумати.
Але проблема не зникла. Павло і Марія вирішили шукати вихід. Вони ходили по місту, шукаючи дешеві варіанти.
– Дивися, цей ресторан – 500 гривень за людину, – сказала Марія, дивлячись на меню.
– Дорого, – відповів Павло. – Може, в парку, під відкритим небом?
– А якщо дощ? – засміялася вона.
Вони жартували, але в серці було тривожно. Друзі радили: позичити в банку, влаштувати краудфандинг, але то не для них.
Одного вечора Павло сказав:
– Маріє, може, відкладемо весілля?
– Ні! – вигукнула вона. – Я хочу бути з тобою зараз.
Вони поцілувалися, і в той момент зрозуміли – головне не гроші, а любов.
Та свати не вгамовувалися. Батьки Марії телефонували щодня.
– Доню, ми продали порося, є 5 тисяч, – казала пані Ганна.
– Мамо, не треба, – відповідала Марія.
Батьки Павла теж.
– Синку, я пенсію відкладу, – казав пан Петро.
Павло сердився.
– Тату, ми самі впораємося.
Щоб відволіктися, вони поїхали в село до батьків Марії. Там, серед полів і лісів, все здавалося простішим.
– Ходімо на річку, – запропонувала Марія.
Вони сиділи на березі, кидаючи камінці.
– Павле, пам’ятаєш нашу першу прогулянку? – запитала вона.
– Так, ти тоді впала в калюжу, а я тебе врятував, – розсміявся він.
– І ми сміялися цілий вечір.
– От і весілля має бути таким – веселим, а не дорогим.
В селі вони зустріли старого діда Василя, сусіда.
– Чув, весілля плануєте? – запитав він.
– Так, діду, але грошей мало, – зізналася Марія.
Дід розсміявся.
– Ой, діти, в мої часи весілля робили в хаті, з самогонкою і гармошкою. Головне – душа!
Його слова надихнули. Вони вирішили зробити скромне весілля в селі.
Але як сказати сватам? Вони зібрали всіх разом – батьків Марії і Павла – на спільну зустріч.
– Дорогі батьки, – почав Павло. – Ми вдячні за допомогу, але вирішили: весілля буде скромним, в селі, без розкоші.
Запала тиша.
– Скромним? – перепитала пані Ганна. – А як же традиції?
– Традиції в серці, – сказала Марія. – Ми запросимо близьких, зробимо самі прикраси, музику від друзів.
Пан Іван кивнув.
– Мудро, діти. Ми згодні.
Пані Ольга усміхнулася.
– Головне, щоб ви були щасливі.
Вони обійнялися, і напруга спала. Почалися приготування: пані Ганна пекла коровай, пан Петро майстрував арку, Марія шила прикраси, Павло організовував транспорт.
Але несподівано виникла нова проблема. Дядько Марії з Польщі приїхав і сказав:
– Я дам гроші на ресторан! Не хочу, щоб моя племінниця мала скромне весілля.
– Дядьку, дякуємо, але ми хочемо так, – заперечила Марія.
– Ні, я наполягаю! – сказав він.
Павло втрутився.
– Дядьку, це наше весілля. Ми хочемо просте.
Дядько образився, але змирився.
Потім подруга Марії, Оксана, запропонувала:
– Я організую флешмоб на весіллі, безкоштовно!
– Чудово! – зраділа Марія.
Друзі Павла обіцяли грати на гітарах.
Весілля наближалося. За тиждень до нього Павло і Марія сиділи в парку, як на початку.
– Ми зробили це, – сказав Павло.
– Так, і без великої драми, – усміхнулася Марія.
Та в день весілля стався сюрприз. Свати зібрали гроші потайки і додали до бюджету – на медовий місяць.
– Діти, це наш подарунок, – сказали вони.
Павло і Марія розплакалися від щастя.
Весілля пройшло чудово: в селі, з танцями під зірками, сміхом і любов’ю. Гості співали, їли домашні страви, і ніхто не шкодував про відсутність розкоші.
Після весілля, в медовий місяць на озері, Павло сказав:
– Маріє, пам’ятаєш, як ми боялися сказати про гроші?
– Так, а виявилося, що правда – найкращий шлях.
– І тепер ми щасливі.
Вони поцілувалися, і сонце сідало за горизонт, обіцяючи довге спільне життя.
Олеся Срібна
