— Та старший у нас до інституту збирається вступати, а грошей взагалі немає. Знаю свого сина, ніколи він на бюджет не пройде, доведеться нам, батькам, його навчання оплачувати. Я от тут згадав про будинок бабусі, думаю, якщо ти його продала, то половину-то віддаси, я ж теж спадкоємець.

— Михайло, що будемо робити? Відмовлятися від спадщини чи все ж таки йти до нотаріуса? Віктору бабусин дім не потрібен, я йому дзвонила, він сказав: щоб привести його в нормальний вигляд, потрібно дуже багато грошей вкласти. Брат готовий відмовитися від частки. Може, перетворимо хату на літню дачу? А чому б і ні, з водою проблем не буде — у бабусі біля дому колодязь. Коли будуть діти, будемо приїжджати відпочивати. Ремонт зробимо своїми силами за кілька років.

Катя зовсім нещодавно стала щасливою власницею будинку у невеликому селі, хоча ту споруду було складно й назвати будинком. Бабуся останні роки жила у її квартирі, а будинок без догляду зовсім занепав: у Каті не було можливості їздити в село, бабуся весь час лежала, дівчина не могла її залишити навіть на хвилину.

Старший брат Катерини, Віктор, жив за чотириста кілометрів від неї. Коли постало питання, хто буде доглядати за бабусею, він одразу відмовився:

— Я, Катю, не можу забрати бабусю до себе, працюю, сама розумієш. А дружина ні в яку не погодиться за нею приглядати, вона ж їй, виходить, чужа.

— Не можна ж так, Вітю, вона нас виростила, сама підіймала. Невже не пам’ятаєш, як мати нас до неї привезла й кинула?

— Все я пам’ятаю, Катю, та й ти мене зрозумій: у мене навіть вільного кута для неї немає! Квартира двокімнатна, у нас з дружиною троє дітей, самі один на одному сидимо. Ти ж нещодавно заміж вийшла, дітей у тебе ще немає, живеш з чоловіком у двокімнатній квартирі, тобі простіше буде за бабусею приглядати. Я одразу попереджаю, що мені ніякої спадщини не треба, ні на що не претендуватиму. Ти доглядай — тобі її майно й забирай.

Катя усміхнулася: з майна у бабусі був лише старенький будинок, шість курей і коза. Худобу продали сусідам, а будинок Катя зачинила. Чоловік жінки, Михайло, забив вікна дошками, щоб у помешкання не влізли й не пограбували.

Пожила після переїзду до онуки бабуся всього три роки. Віктор і тут нічим допомогти не зміг: коли Катя подзвонила йому й повідомила про втрату близької людини, брат зітхнув:

— Ну, Царство їй небесне, відмучилася, всі там рано чи пізно будемо. Вибач, Катю, приїхати на похорон не зможу, з роботи ніхто не відпустить, та й, якщо чесно, грошей зовсім немає — я ж по вуха в кредитах. На ремонт квартири шалені гроші взяв. Пробач, але матеріально нічим допомогти не можу.

Катя особливо й не розраховувала на участь Віктора у похованні: брат з дитинства був зовсім не щедрим. Про таких кажуть: взимку снігу не випросиш.

— А що робити з будинком, Вітю?

— А мені байдуже, роби що хочеш. Якщо потрібен буде відмовний лист, я тобі його поштою пришлю. А що робити з тією руїною? Продати не вдасться, грошей за цей будинок не виручиш. Отже, вирішуй сама, мені майно бабусі не потрібне.

Катя подумала й вирішила отримати спадщину. Будинок вона з чоловіком планувала перебудувати. Бабуся жила зовсім поруч з річкою, за двадцять хвилин ходи від лісу — чим не природна зона? Підремонтують будинок, проведуть туди опалення, воду, і буде Катя влітку там фрукти й овочі вирощувати.

Збирали на ремонт довго: і Катя, і Михайло у всьому собі відмовляли майже чотири роки. Будівництво провели грандіозне, роботи йшли з весни до осені. Результат жінці сподобався: з дому вдалося зробити справжню садибу. Катя навіть відзначила новосілля, в гості приїхали її подруги й родичі Михайла.

Аліна, старша сестра Катчиного чоловіка, побачивши будинок, присвистнула від захвату:

— Оце так, Катюхо, от це ви собі хатину відгрохали! Любо-дорого дивитися. Слухай, а можна я до тебе влітку з дітьми в гості приїду хоч на тиждень? Не хвилюйся, Кать, заважати не будемо, усі витрати я компенсую.

— Та що ти, Аліно, приїжджай звісно. Ще й бракувало, щоб я з близьких людей гроші за проживання, як у готелі, брала. Єдина до тебе просьба — допомагати мені по господарству. Ти траву полоти вмієш?

Аліна засміялася:

— Катю, ти що, забула, що ми з Мишком в селі виросли? Це я зараз у Чернівцях живу, а все дитинство, між іншим, сама корів доїла й мамі город у чистоті тримати допомагала. Руки все пам’ятають. Не хвилюйся, впораємося.

Наступного літа Аліна справді приїхала разом із дітьми в гості. Ввечері, перед вечерею, жінка принесла Каті конверт, поклала на стіл і сказала:

— Ось, Катюх, тут рівно п’ять тисяч гривень, це тобі компенсація за наш відпочинок.

Катя обурилася:

— Аліно, ти що ти? Негайно забері гроші, я їх не візьму.

— Візьмеш, ще як, а то я ображуся! Хоч ми з тобою родичі, але це не привід тобі саджати мене з дітьми собі на шию. Ми тут будемо їсти, спати, купатися, комунальні послуги зараз зовсім недешеві. Бери, Катю, я знаю, якою працею вам дістався цей будинок. Візьми, будь ласка, не ображай мене.

Катя обійняла зовицю й щиро подякувала:

— Дякую тобі, Аліно. Дякую за те, що цінуєш нашу з Мишком працю.

— Та годі тобі… Може, чим допомогти? Давай я хоч картоплю почищу.

— А давай, я якраз м’ясо поріжу.

Гостювала Аліна у Каті з Михайлом майже місяць, їхала з дітьми відпочивша й посвіжіла. Прощаючись із родичами, жінка сказала:

— Ти уявляєш, Катю, мої хлопці просять тепер щороку до вас сюди приїжджати, кажуть, ніяких закордонних курортів не треба. Фрукти солодкі, парне молоко, річка. Просять, щоб ми наступного року знову до вас приїхали.

— Приїжджайте, я вам тільки рада! Які в тебе хлопчаки молодці, відро мені щодня таскали, город поливали. Мишко забув, що таке курника чистити. Будемо чекати, обов’язково приїжджайте!

Катя дрібне господарство на зиму доручала доньці подруги бабусі — та жила сама й не відмовлялася від підробітки. Катя знала, що Євгенія Борисівна і квіти поллє, і курку з індичками нагодує, і за опалювальним котлом пригляне. Сама ж Катя з Мишком на дачу навідувалися щовихідних: у суботу вранці приїжджали, а в неділю ввечері від’їжджали.

Новий рік планували відзначити в місті. Катя дуже здивувалася, коли за дві години до Нового року їй подзвонив старший брат:

— Привіт, Катюхо, з наступаючим! Як справи? Як здоров’я? Щось зовсім дзвонити перестала.

— Здрастуй, Вітю, і тебе теж зі святом. Та зовсім часу немає, я ж на роботу вийшла. Все добре, дякую. Як твої справи?

— Та потроху… Я хотів у тебе запитати: ти будинок-то бабин продала?

— А чого ти цікавишся?

Катя на хвилину навіть перестала дихати від нахабства старшого брата:

— Хто ти? Спадкоємець? Ніякий ти не спадкоємець, ти ж відмовний лист мені прислав. За бабусею я доглядала, в останню путь я її за свої гроші. Я, звісно, не хвалюся цим, це мій обов’язок, але ти, як онук, Вітю, теж міг би взяти участь, а я від тебе ні копійки не дочекалася. І тепер ти дзвониш і претендуєш на половину бабусиного майна?

— А що такого? Мене, між іншим, життя змушує у тебе просити, не справляюся я. Ну то що, продала будинок?

— Ні, не продала, собі залишила, на дачу перебудувала, влітку там живу.

— Ну й чудово! За дачу набагато більше дадуть, ніж за руїну. Я після свят до тебе приїду, будемо бабусин будинок продавати.

Катя не витримала й закричала:

— Послухай, Віюь, хто тобі дозволить продавати бабусин будинок? Це мій будинок, тепер я його господиня. Від бабусиного будинку хіба що ділянка залишилася, я там усе перебудувала. Навіть не думай, ніхто нічого продавати не буде, і половину суми тобі теж віддавати не збираюся. Ти до цього будинку не маєш ніякого стосунку, від спадщини ти відмовився добровільно, я тебе не примушувала, у справі є твій письмовий відмовний лист. Усе, Вітю, розмову закінчено.

— Ось яка ти! Рідному братові допомогти не можеш. Чи не хочеш?

— Не хочу. Нічого продавати не буду. Ти навіть не уявляєш, скільки сил, грошей і часу я вклала в бабусин будинок. Ця дача дістанеться моїм дітям.

— А про моїх дітей ти подумала? Твоїх дітей ще навіть і в проєкті немає, а мої до школи ходять та до інститутів вступають. Гаразд, Катько, я так і знав, що допомоги від тебе чекати не варто. Бог тобі суддя.

Катя поклала слухавку й здивовано втупилася в чоловіка. Михайло захопився:

— Оце так, який у тебе брат! Збирався продавати чужий будинок, в який не вклав ані копійки, і ще хотів половину від вартості собі привласнити.

— Та він завжди таким був. Колись, коли ми ще дітьми були, у їдальні в однокласників відбирав пиріжки, а їм тільки відкусити давав. Знаєш, що відповідав на претензії дітей? «Я ж з тобою поділився!» Тобто дитина за свої гроші купувала пиріжок, а його з’їдав майже цілком Вітька, свято вірячи, що добру справу зробив.

— Так, добре, що твій брат далеко від нас живе, ми б з ним намучилися.

До наступного дачного сезону Катя вже забула про розмову зі старшим братом.

Аліна, сестра Михайла, подзвонила й сказала, що з дітьми приїде ближче до кінця червня — цього разу відпустку раніше вибити не вдалося. Катя цієї новини навіть зраділа: у них з чоловіком буде час збудувати щось ще. Катя за кілька років планувала остаточно перебратися в село й зайнятися розведенням худоби, благо, працювала вона віддалено.

Будівництво було в самому розпалі, коли в гості до Каті несподівано завітав старший брат із дружиною та дітьми. Того ранку Катя годувала курку, а Михайло возився з газонокосаркою, коли загавкав собака й у ворота хтось сильно постукав. Катя, витерши руки об фартух, пішла відчиняти: на вулиці стояли родичі з валізами й широко посміхалися:

— Здрастуй, Катько! Давно не бачилися. Давай хоч обіймемося. Що як не рідна?

Якби Віктор про свій візит попередив заздалегідь, то Катя знайшла б привід, щоб йому відмовити, але Віктор приїхав спонтанно. Діла не було, довелося зайнятися розміщенням юрми родичів. Віктор, як і все його сімейство, у будинку Катерини поводився не дуже. Оксана, дружина брата, без дозволу лазила по шафах зовиці, носила її одяг і прикраси.

Катя, пару разів побачивши Оксану в своїх футболках, промовчала, але коли та вдягла абсолютно новий літній костюм із натурального льону, не стерпіла:

— Оксано, я в котрий раз помічаю тебе у своєму одязі. Послухай, тобі хто дозволив лазити в моїй шафі?

— А що, хіба не можна? Я думала, ти сюди весь свій непотрібний гардероб привезла, речі, в яких не шкода в городі копатися. Цей костюмчик побачила й думаю: дивно, виглядає як новий, а в непотрібних речах лежить. От я й забрала його собі. А що, він тобі потрібен?

— Ні, вже не потрібен, я після тебе його носити не буду. Гроші мені просто поверни — костюм був справді новий і в шафі в мене аж ніяк не непотрібні речі. Весь одяг куплений недавно, перед сезоном.

— Які гроші?! Нічого тобі віддавати не буду за костюм, немає зайвих! І взагалі, як не соромно з родичів гроші вимагати?

— Я тобі більше того скажу, Оксано: кожен день вашого перебування тут обійдеться вам у певну суму. Я все рахую. Платіть мені за продукти, електроенергію, воду, пральний порошок, зубну пасту, шампунь, мило. Фрукти й овочі зі свого городу вам теж дістаються не безплатнго, і за них доведеться заплатити. Чи ви дарма хотіли гостювати?

Катя із задоволенням дивилася, як колір обличчя жінки змінюється з блідого до буряково-червоного. Оксана розвернулася й побігла до будинку. За хвилину у двір вискочив Віктор і заревів:

— Та ти що, за проживання з рідного брата грошей стягнути хочеш? У тебе совість є? Це й мій будинок теж, між іншим, ми обидва спадкоємці. Та я до суду піду, будинок у тебе заберу, біля розбитого корита залишишся! Грошей тобі дати? А от не дам!

Віктор скрутив дулю й показав її молодшій сестрі. На шум із городу вийшов Михайло й промовив:

— Так, вам півгодини на збори, збирайте свої речі й забирайтеся звідси. Час пішов. Ти, Вітю, ріс у селі, отже, знаєш, які тут особливі стосунки між сусідами. Я зараз чоловіків покличу на допомогу, і мало тобі не здасться. Даю можливість піти по-хорошому.

Сімейство Віктора швидко зібрало речі й обурюючись попрямувало до автобусної зупинки. Катя тріумфувала: після такої образу Віктор більше сюди ніколи не з’явиться. Жінка знала, що з непроханими гостями саме так і треба чинити, щоб у тих більше не виникало бажання сісти на шию гостинним господарям. Правильно кажуть, як до тебе ставляться, так і ти стався, хай навіть і до родичів.