У селі Пшеничне час вимірювався не годинами, а подіями: «до того, як у баби Галі корова втекла» або «після того, як поштару премію дали». Але головним метрономом місцевого життя були стосунки двох сусідок — Ганни Петрівни та Марії Степанівни. Їм обом було за шістдесят, і кожна з них вважала себе головним архітектором цього всесвіту.
Ранок почався з туману, який молоком розлився по городах. Ганна Петрівна, жінка енергійна, з руками, що пахли кропом і господарським милом, вийшла на ґанок. Вона зажмурилася від задоволення, але рівно на секунду. Її погляд упав на межу.
Там, де закінчувалися її ідеально прополені чорнобривці, нахабно розлігся велетенський волохатий листок гарбуза. Він не просто лежав — він окупував територію, обхопивши вусиками ніжну квітку, ніби брав її в полон.
— Степанівно! — крик Ганни розігнав туман краще за сонце. — Ти виходь, інтелігенція нещасна! Виходь, подивися, що твої загарбники роблять!
Через хвилину з хати навпроти вийшла Марія Степанівна. Колишня вчителька математики, вона навіть у городі тримала спину так, ніби за нею стояв портрет міністра освіти. Її синя хустка була зав’язана з геометричною точністю.
— Чого ти ґвалт піднімаєш, Петрівно? — спокійно запитала Марія, поправляючи окуляри. — Третя година дня за Гринвічем ще не настала, а ти вже сиреною виєш.
— Який Гринвіч, Маріє? Подивися на цей кабачок-переросток! Він мої чорнобривці душити надумав. Прибери негайно, бо я його сапою переполовиню!
Марія повільно підійшла до паркану, сперлася на нього й зітхнула:
— Ганнусю, дорога моя. Ти в школі біологію прогулювала, це ясно. Рослина шукає кращий ґрунт. Мої гарбузи просто відчули, що в тебе там стільки гною навалено, що аж очі ріже. Вони йдуть на запах добробуту. Це природна міграція.
— Міграція?! Це окупація! — Ганна замахнулася сапою. — Ти їх спеціально туди направляєш, я ж бачу. Сама вночі виходиш і вуса їм за мій паркан закручуєш, щоб мені життя медом не здавалося!
— Тобі б детективи писати, — філософськи зауважив голос із-за сусіднього куща малини.
Це був Дмитрович — третій гравець у цій сільській п’єсі. Місцевий пасічник, чоловік шкідливий, як недоїдений лимон, і хитрий, як сто лисиць. Його пасіка стояла трохи далі, але його всевидюще око було всюди.
— Чого встряєш, медогоне? — хором вигукнули жінки.
— Та так, дивлюся, як дві поважні пані через гарбуз ледь інфаркт не ловлять, — засміявся Дмитрович, поправляючи сітку на капелюсі. — Петрівно, ти б краще за своїми гусями дивилася, вони в мене вчора пів відра медоносів потоптали. А ти, Степанівно, не вчи її ботаніці, вона тільки мову сили розуміє.
Головним каменем спотикання (і буквально, і фігурально) була стара груша. Вона росла прямо на межі трьох ділянок. Велетенське дерево, плоди якого були солодкими, як цукор, але падали вони завжди не туди, куди треба.
— Ця груша — загроза моєму фундаменту! — заявила Марія Степанівна через тиждень. — Вона корінням піднімає плитку на моїй доріжці. Я викличу онука, хай зріже її до чортової матері.
Ганна Петрівна аж підскочила:
— Зрізати?! Та цю грушу мій покійний Степан ще парубком оберігав! Це символ нашого кутка! Ти її тільки торкни — я тобі всі вікна заколочу!
— Символ? — втрутився Дмитрович, який саме проходив повз із димарем у руках. — Та ця груша — головний розсадник ос! Мої бджоли через неї з розуму сходять. Зрізайте, я поможу. Мені дрова на зиму треба.
— І ти туди ж, іроде! — накинулася на нього Ганна. — Тобі аби все під корінь! Твої бджоли вже всіх собак у селі перекусали, скоро по повітрю літати страшно буде, а ти на дерево зазіхаєш?
Суперечка тривала три години. Вони згадали все: і як Дмитрович у 85-му році вкрав у Ганни колесо від воза, і як Марія поставила двійку сину Ганни за те, що він не знав таблиці множення на дев’ять, і як Ганна колись не дала Дмитровичу солі, коли до нього куми приїхали.
Але раптом небо потемніло. Почалася справжня літня гроза — стрімка й люта.
Грім бахнув так, що у Дмитровича злетів капелюх. Злива стіною впала на Пшеничне. Жінки кинулися рятувати господарство. Ганна ловила гусей, Марія накривала плівкою помідори, а Дмитрович бігав навколо вуликів.
І тут стався розряд. Блискавка влучила прямо в стару грушу. Дерево тріснуло з таким звуком, ніби розірвали полотно. Величезна гілка впала, перегородивши прохід між хатами й поваливши частину паркану.
Коли дощ вщух, сусіди вийшли на двір. Гілка лежала в болоті, розтрощивши квітник Ганни та заваливши вхід до сараю Марії.
— Ну що, докерувалися? — тихо сказала Ганна, дивлячись на свої розтоптані чорнобривці. У її голосі не було злості, лише втома.
Марія підійшла ближче. Її синя хустка збилася, окуляри запітніли.
— Господи… Петрівно, ти жива? Я бачила, як воно спалахнуло, думала — кінець.
— Жива, — відмахнулася Ганна. — Але дивись, що з деревом… Жалко як.
Дмитрович підійшов з пилкою, але не з тою хитрою посмішкою, як завжди. Він мовчки почав відтягувати дрібніші гілки.
— Годі вам скиглити. Зараз розберемо. Степанівно, неси мотузку. Петрівно, давай сюди свої граблі. Разом швидше буде.
Того вечора вони вперше за багато років сиділи разом не на межі, а за одним столом у Ганни на веранді. На столі стояла пляшка від Дмитровича, тарілка з пиріжками від Ганни та тарілка з вишуканою нарізкою сиру від Марії (вона завжди любила «міський шик»).
Минуло кілька місяців. Осінь позолотила сади, і суперечки знову стали звичною справою. Але одного вечора Ганна помітила, що Марія не вийшла на свою щоденну перевірку «паралельності грядок».
Ганна перелізла через повалений паркан (який вони з Дмитровичем так і не поправили до кінця, бо «так зручніше ходити»). Марія сиділа в хаті, не ввімкнувши світло.
— Ти чого тут, як сич у дуплі? — запитала Ганна, заходячи.
— Та… зять приїжджав, Ганнусю. Каже, квартиру в місті розширюють. Мене забирають. Кажуть: «Мамо, вам важко, ви старі, город — це тягар». Вже й покупця на хату знайшли. Якийсь фермер хоче тут склад зробити.
Ганна застигла. Склад? Замість Маріїних підстрижених кущів? Замість їхніх щоденних оозборок?
— І ти що, погодилася?
— А що я можу? — Марія витерла сльозу. — У мене спина болить, сили вже не ті. Вони кажуть — там ванна, тепла вода, балкон… А навіщо мені балкон, якщо я на ньому нікого перегукувати не зможу?
Ганна Петрівна вийшла з хати з рішучістю генерала перед наступом. Вона пішла прямо до Дмитровича.
— Чуєш, медогоне! Біда в нас. Марію в місто забирають. Нам треба план.
Дмитрович відклав рамку для бджіл. Його очі звузилися.
— В місто? Це ж вона там зів’яне через тиждень. Хто мені буде про закони фізики розказувати, коли я медогонку кручу? Треба діяти.
У неділю до Марії приїхав білий «Лексус». Зять Сергій, чоловік діловий і трохи зверхній, та донька Олена вийшли з машини.
— Мамо, ви зібралися? — запитала Олена, заходячи в двір.
Але двір було не впізнати. Навколо хати бігали Ганна і Дмитрович у якихось дивних костюмах. Ганна була в камуфляжній куртці, а Дмитрович — у білому халаті.
— Так, Степанівно! — кричала Ганна. — Ще два кола навколо саду, і переходимо до силових вправ! Не розслаблятися! У нас через місяць районна спартакіада «Кому за…», ми маємо взяти золото!
Марія вискочила з хати в спортивному костюмі, який Ганна знайшла на горищі в онука.
— Я готова! Сергію, Олено, вибачте, мені ніколи! У мене зараз тренування з кросфіту на городі!
Зять поправив краватку:
— Що тут відбувається? Який кросфіт?
Тут вперед виступив Дмитрович з поважним виглядом.
— Я — доктор сільськогосподарських наук і реабілітолог Дмитро Дмитрович. Ми проводимо експеримент. Ваша мати — унікальний екземпляр. На цій землі діє особливе магнітне поле, яке повертає молодість. Ви подивіться на її показники!
Марія почала енергійно (хоч і з хрускотом у колінах) присідати.
— Оленко, я відчуваю такий приплив енергії! Які квартири? Я тут планую оранжерею відкривати. Ганна вже інвесторів знайшла — колишнього голову колгоспу. Ми будемо вирощувати рукколу для ресторанів!
— Яку рукколу? — прошепотіла Олена. — Ви ж завжди казали, що це «трава для кролів».
— Це було до того, як я дізналася ціну за кілограм! — відрізала Ганна. — Так що, діти, не заважайте бізнесу. Їдьте собі, ми вам надішлемо ящик продукції восени.
Сергій подивився на цей цирк, на енергійну тещу, на хитрого «лікаря» з димарем у руках і зрозумів: тут він програв.
— Гаразд… Якщо ви так хочете… Але якщо що — дзвоніть.
Коли машина зникла за поворотом, Марія впала прямо в траву.
— Ой, матінко… я зараз помру. Все болить!
— Не вмреш! — Ганна сіла поруч. — Зараз Дмитрович медовухи принесе, я пиріжки розігрію. Ми ще з тобою на цій рукколі мільйонерами станемо.
— Петрівно… — тихо сказала Марія. — Дякую.
— Та було б за що. Хто б мені ще сказав, що я пиріжки пересолила?
Минув рік. Рукколу вони так і не посадили — виявилося, що її надто важко полоти. Зате на місці впалої гілки вони поставили велику альтанку, одну на двох. Тепер межа проходила прямо посеред столу.
Щоранку в селі Пшеничне чути один і той самий діалог:
— Степанівно! Твої кури знову в моєму вівсі!
— То не кури, Петрівно, то вільні птахи, що шукають кращої долі! Ти краще скажи, чому в тебе з димаря дим такий чорний? Знову старі калоші палиш?
Дмитрович, проходячи повз, лише посміхається в бороду. Він знає: доки вони сваряться — село живе. Доки вони поряд — старість не має шансів. А стара груша, яка пустила нові пагони від кореня, тихо шумить листям, оберігаючи цей дивний, бурхливий і такий справжній світ.
Автор: Наталія
