Історія почалася приблизно через місяць після того, як Петро Миколайович допомагав зятеві збирати нові меблі у коридорі. Спершу зник добротний шурупокрут з двома акумуляторами. Пенсіонер перевернув увесь гараж, але так його й не знайшов. Зрештою вирішив, що, мабуть, сам кудись поклав і забув — не дивно, у сімдесят років таке трапляється.
Та потім зникла пара гарних накидних ключів на сімнадцять і дев’ятнадцять. А згодом — його улюблений розвідний ключ, німецький, гладенький, блискучий.
Петро Миколайович терпіти не міг безладу, особливо серед інструментів. У його гаражі кожна річ мала своє місце — так він звик ще з часів, коли працював майстром на заводі. Зрештою чоловік подзвонив доньці.
— Олено, привіт, це тато. Слухай, не пам’ятаєш, Сергій випадково не взяв мої ключі? Той набір, у синьому чохлі? — занепокоєно запитав він.
— Тату, який Сергій? — засміялася вона. — Та він і молотка в руках тримає, як ложку. Ні, напевно. Подивися ще раз у себе, може, поклав кудись не туди.
Петро Миколайович промовчав. Він-то добре знав, що нічого не плутає, але сперечатися не став — вирішив зачекати.
Чекати довелося майже два місяці. За цей час він кілька разів телефонував зятеві. Під час першої розмови Сергій відповів бадьоро:
— Петре Миколайовичу, добрий день! Та ні, ніякого шурупокрута я не брав. Обіцяю, коли на дачу виберуся — пошукаю.
А от вдруге в його голосі відчувалося роздратування:
— Та нема його там! Я ж казав. Може, ви сусідові дали, або випадково викинули?
Тесть лише похитав головою. Викинути дорогу річ самому? Це ж як відмовитися від вірного друга.
Підозри наростали, але доказів не було. Петро Миколайович не хотів когось звинувачувати, щоб не сваритися з донькою й псувати стосунки з єдиною онукою.
Розв’язка настала несподівано — у звичайний недільний вечір. Петро Миколайович із дружиною Галиною сиділи вдома, дивилися телевізор. І раптом задзвонив відеовиклик. Це була Олена.
— Мамо, тату, дивіться, що ми побудували! — вигукнула Олена з екрана телефона, її щоки палали від радості.
Камера смикалася, показуючи новий дерев’яний ґанок, прибудований до дачного будинку.
— Сергій майже все зробив сам! Уявляєте? — похвалилася донька.
— Сам? Та він у нас майстер на всі руки! — здивовано вигукнула Галина Семенівна.
Петро Миколайович мовчав. Він упізнавав кожну дошку, кожен куток. Це була його дача. Той самий будинок, який він збудував тридцять років тому, вклавши у нього всю молодість і сили.
Три роки тому пенсіонер подарував його Олені та Сергію — коли разом із дружиною зрозумів, що більше немає сил поратися у саду та городі.
— Тату, ти подивись, який Сергій молодець! — Олена навела камеру на чоловіка.
Той стояв усміхнений, засунувши великі пальці за ремінь своїх робочих джинсів, біля новенького ґанку.
Жінка, не припиняючи знімати, підійшла ближче, щоб показати деталі.
— Ось тут, бачиш, тату, він усе закрутив так акуратно, жодної щілини. Каже, твій шурупокрут — просто золото, а не інструмент! Жодного разу не підвів! — весело промовила вона.
У вітальні запала тиша. Галина Семенівна завмерла з чашкою чаю в руках. Петро Миколайович повільно підвівся з крісла. Його обличчя застигло і стало кам’яним.
— Чий шурупокрут? — тихо спитав він.
— Що, тату? Поганий зв’язок? — не зрозуміла Олена.
— Я спитав, чий шурупокрут хвалить твій чоловік? — голос Петра Миколайовича пролунав чітко й гучно.
Обличчя доньки на екрані змінилося. Вона все зрозуміла. Її усмішка зникла, погляд розгублено забігав.
— Тату, я… тобто… він просто… — пробурмотіла вона, не знаходячи слів.
Сергій, який стояв позаду, різко взяв телефон із її рук.
— Петре Миколайовичу, я все поясню. Ми ж хотіли як краще. Дача потребувала ремонту, все сиплеться, а ваші інструменти просто пилом припадають у гаражі, — випалив він.
Петро Миколайович нічого не відповів. Просто завершив виклик.
— Петю, заспокойся, — тихо промовила Галина Семенівна. — Вони ж просто користуються інструментами для спільної справи.
— Мовчи! — різко перебив її чоловік, уперше за багато років підвищивши голос. — Вони нічого не питали. Узяли самовільно, а потім ще й сказали неправду. Через них я почав сумніватися у собі, подумав, що потрібно до лікаря за вітамінами.
Чоловік розвернувся, пішов у передпокій і почав мовчки одягатися.
— Куди ти? — запитала дружина.
— На дачу. По своє добро, — коротко відповів він.
Дорога зайняла понад годину. Петро Миколайович їхав мовчки, дивлячись на знайомі поля та ліси, що миготіли за вікном. Він не сердився. Образа прийшла і швидко минула, залишивши по собі важке відчуття розчарування.
Чоловік згадав, як колись навчав Сергія ремонтувати труби, вставляти двері, як той дивився на нього з щирою повагою. А тепер цей самий чоловік нишком виніс його інструменти — наче це була належна йому «данина».
Петро Миколайович під’їхав до дачі й заглушив двигун. Новий ґанок, ще свіжий від фарби, виглядав чужорідною плямою на тлі потемнілого від часу зрубу. З дому вийшла Олена. Вона виглядала втомленою.
— Тату, навіщо ти приїхав? Ми ж усе обговорили, — схвильовано промовила донька.
Петро Миколайович пройшов повз неї, навіть не глянувши. Він попрямував просто до сараю, де завжди зберігав свій інвентар. Двері були незамкнені. Усередині, на верстаку, серед тирси та обрізків дротів, лежали його інструменти. Ключ із першими слідами іржі, ріжкові ключі, залишені у банці з-під фарби, молоток лежав на підлозі.
У цей момент із дому вийшов зять. Сергій намагався зберегти спокій.
— Петре Миколайовичу, давайте без сцен. Я ж не продав нічого. Вони ж тут потрібні — ремонтувати дачу, а у вас просто лежать без діла, — вимовив він упевнено, хоча в голосі відчувалося напруження.
Тесть повернувся до нього. Взяв зі столу свій шурупокрут, провів пальцями по шершавій ручці.
— Без діла? — тихо повторив Петро Миколайович. — Цей інструмент не лежав без діла. З його допомогою я будував цей дім. Цим шурупокрутом прикручував ту саму веранду, на якій ви тепер чай п’єте. Цим ключем збирав опалення, щоб моїй доньці та онуці було тепло. Це не просто залізяччя. Це моя праця, частинка мене. Це, Сергію, без дозволу не беруть.
Він обережно поставив шурупокрут на місце, потім узяв скриньку для інструментів. Методично, не кваплячись, почав складати туди своє добро: спочатку ключі, потім викрутки, далі — шурупокрут. У сараї стояла тиша, яку порушував лише глухий дзвін металу об дерево.
— Тату, зупинись! Це ж просто речі! — вигукнула Олена, в її голосі бриніли сльози. — Хіба варто через це сваритися?
Петро Миколайович закрив кришку скриньки, підняв погляд.
— Ні, Олено. Це не просто речі. Це — довіра. А її, як бачу, між нами більше немає, — тихо відповів він.
Батько пішов до машини, поставив ящик на заднє сидіння й сів за кермо. Олена стояла на ґанку, закривши обличчя руками. Сергій дивився йому вслід — на його обличчі змішалися сором і образа.
Петро Миколайович завів двигун і повільно розвернувся. У дзеркалі заднього виду він бачив свою колишню дачу, новий кривий ґанок і двох людей, які так і не зрозуміли найголовнішого.
Він віз із собою не просто скриньку з інструментами. Він забирав частинку свого минулого — того, що тепер стало неважливим для когось іншого. Чоловік не знав, коли знову побачить онуку, і не уявляв, як тепер спілкуватися з донькою. Але одне він розумів точно: деякі речі можна повернути, а деякі — вже ніколи.
Петро Миколайович їхав додому пізно ввечері, і єдиним його супутником був важкий ящик на задньому сидінні — той самий, що нарешті повертався туди, де йому й належало бути.
Після того як машина тестя зникла за поворотом, Сергій довго стояв, втупившись у порожню дорогу. Олена мовчала, сидячи на сходинках свіжопофарбованого ґанку.
— Навіщо ти так зробив? — нарешті прошепотіла вона. — Чому не сказав татові? Він би дав тобі все, що потрібно.
Сергій зітхнув і сів поруч. Його руки були у тирсі, а обличчя — сіре від утоми.
— Ти не розумієш, — тихо сказав він. — Я просто хотів зробити щось своїми руками. Сам. Для тебе, для Віки… щоб було гарно, щоб ти пишалася мною. Я знав, як тато оберігає свої речі. Для нього ті інструменти — святе. Якби я попросив, він би відмовив. Сказав би: «Не чіпай, зламаєш». А мені хотілося довести, що я теж умію, що не дарма ти вийшла за мене.
Він замовк, опустивши погляд.
— Я не хотів брати без дозволу, чесно. Думав, зроблю все швидко, потім поверну, навіть не помітить. А вийшло… — він склад руки. — Вийшло, як завжди.
Олена глянула на новий ґанок — кривуватий, але міцний. Їй стало образливо: за батька, який втратив довіру, і за чоловіка, який хотів як краще, але зробив по-своєму.
— Сергію, ти не розумієш головного, — тихо сказала вона. — Тато б, може, й не дозволив одразу. Але якби ти попросив, він би прийшов сам і допоміг. Він би був поруч. І тоді цей ґанок був би не причиною сварки, а спільною справою.
Сергій опустив голову.
— Я знаю, — прошепотів він. — Тільки тепер пізно.
Увечері чоловік довго сидів біля сараю, де ще вчора лежали ті самі інструменти. Повітря пахло смолою й вогкістю. Вперше за багато років Сергій відчув себе хлопчиськом, який взяв чуже, думаючи, що зробить щось гарне.
Олена стояла біля вікна й дивилася, як він, мовчки, прибирає розкидані дошки. Вона знала — колись, можливо, батько пробачить. Але осад залишиться надовго. Бо іноді найважче — це не сам вчинок, а втрата довіри, яку не склеїш навіть найміцнішими шурупами.
