— Та вона ж старша за нього на три роки, ще й доньку має — чотири роки їй. Іллі що, дівчат мало? Вибрав жінку з дитиною. Каже, що любить її, і слухати нікого не хоче. Он поруч Ірішка живе — красуня наша, роботяща, і знаємо ми її, — бурчала Зінаїда.
А починалося ж усе так гарно — Ілля проходу їй не давав, постійно стверджував, що любить її і не уявляє свого життя без Ельвіри та її чотирирічної доньки Аліси.
Ілля навчався на останньому курсі інституту, коли познайомився з Ельвірою. Закохався. Любов до цієї жінки, яка була старша за нього більш ніж на три роки та мала маленьку доньку, захопила його так сильно, що він більше нікого не бачив. За три місяці після знайомства вони почали жити разом у її квартирі.
— Елечко, за місяць я отримаю диплом, і ми поїдемо до мене в село знайомитися з батьками. Я представлю тебе їм і всім родичам як свою майбутню дружину, — радів Ілля. — Ти згодна?
— Гаразд, згодна, — відповідала Ельвіра, сподіваючись, що його батьки приймуть її привітно. Адже Ілля казав, що мама у нього добра, гостинна і любить приймати гостей.
У селі Ілля виріс, усі родичі жили неподалік, а поруч навіть мешкала дівчина Іринка, яка з дитинства була у нього закохана. Дід Григорій жив недалеко від свого сина Сергія, батька Іллі, часто ходив до них у баню, бо власна похилилася. Будувати нову йому не було сенсу — дружина, бабуся Іллі, давно відійшла у вічність, і доживав він свої роки, часто дивлячись на пагорб за селом, де вона була похована.
Дід Григорій знав, що завтра син Сергій із невісткою Зінаїдою чекають гостей — нарешті приїде внук Ілля з міста і привезе наречену. Він закінчив інститут і працював у місті.
Зайшовши якось до сина, дід застав невістку Зінаїду не в настрої. Спершу подумав, що вона знову посварилася з Сергієм і хотів поговорити з ним, щоб не ображав дружину. Та передумав, бо добре знав: Зінаїда була з характером, і якщо щось не по ній — надме губи й довго мовчатиме.
Побачивши Григорія, невістка заговорила першою:
— Привіт, діду. Ти знаєш, що Іллюшка зібрався одружитися і завтра з нареченою тут буде?
— Знаю, Сергій мені вчора сказав. Ну і добре, хай одружується, пора вже. Інститут закінчив — і нехай про сім’ю думає, — спокійно відповів дід.
— Та вона ж старша за нього на три роки, ще й доньку має — чотири роки їй. Іллі що, дівчат мало? Вибрав жінку з дитиною. Каже, що любить її, і слухати нікого не хоче. Он поруч Ірішка живе — красуня наша, роботяща, і знаємо ми її, — бурчала Зінаїда.
— Зінаїдо, не лізь в Іллюхине життя, нехай сам вирішує, не ті часи, — зітхнув дід.
— Та що ти таке кажеш, діду? А від кого у неї дитина? Хто той батько? Невідомо, що з неї виросте. Ну навіщо молодому хлопцеві одружуватися з жінкою з дитиною? Навіщо йому чужа дитина? У нього ж свої будуть!
— Зінаїдо, заспокойся, — спробував заступитися дід, але вона його слухати не хотіла.
Жінка кілька днів не могла заспокоїтися — сварила сина і ту Ельвіру, що взялася нізвідки з дитиною. А тут у селі Ірішка — і гарна, і своя, і працює медсестрою в медпункті. Отаку невістку вона б прийняла з радістю. Тож вирішила: не буде старатися накривати багатий стіл і влаштовувати теплу зустріч. Переб’ються! Хай знає, що її тут не чекають.
Гості приїхали ближче до вечора — втомлені, але щасливі. Ілля просто світився від радості. Син приїхав додому, рік цілий не був — скучив за батьками, дідом і рідним селом.
Мати відчинила двері. Першим у хату забіг Ілля, поставив валізу біля стіни, а Ельвіра з донькою зайшли слідом і зупинилися, очікуючи запрошення.
— Синочку, Ілюшенько, ну нарешті! Як же ми за тобою скучили, — обіймаючи сина, вона пильно дивилася на Ельвіру з дитиною й не поспішала відпускати його з обіймів. — Ти в нас тепер дипломований спеціаліст, я дуже рада, — промовила вона й багатозначно глянула на Ельвіру, мовляв, «не те, що вона».
— Мамо, а де батько, де дід?
— Вони в лазню пішли, давно, зараз прийдуть. Чекали-чекали тебе, — вона демонстративно говорила тільки в однині, звертаючись лише до сина.
Потім повернулася до незнайомої жінки й з посмішкою запитала:
— То ти, значить, та сама Ельвіра з дитиною? — обвела небажану гостю поглядом із ніг до голови Зінаїда. — Ну, гаразд, проходьте, мийте руки. Ілля, покажи їй, де що в нас.
Ельвіра з перших слів матері все зрозуміла. Ілля ж, ніби не помічаючи материного сарказму, взяв Ельвіру за руку й повів її та Алісу у свою кімнату. Тим часом повернулися батько з дідом із лазні — радісні, усміхнені. Обіймали Іллю, Ельвіру й Василісу, щиро вітали, гостинно тиснули руки.
— Ну, діти, молодці, що приїхали! Мати, а ну-ка, давай накривай на стіл, — командував Сергій дружині. — Діти з дороги, втомлені й голодні. Та й нам із дідом після баньки їсти хочеться, — потираючи руки, жартував він.
Скромно, майже холодно, накрила на стіл Зінаїда. Син навіть здивувався, адже він добре знав, які наїдки мати зазвичай готує для гостей. Ельвіра майже нічого не їла, їй було неприємно від такого прийому. І образа на Іллю росла — чому він не представив її родині як свою майбутню дружину? Вона зовсім не такого прийому чекала.
Батько розлив напій й зібрався промовити тост, та його випередила мати, швидко виголосивши:
— За тебе, сину, за твій диплом і роботу. Бажаємо тобі всього найкращого й віримо, що ти нас не підведеш!
Потім були ще тости — і кожного разу пили лише за Іллю, ніби Ельвіри з донькою й за столом не було. А Ілля мовчав, і вона не впізнавала його. Потім він радів, сміявся з рідними й ніби забув про них. Ельвіра намагалася знайти йому виправдання:
— Ну, давно не бачився з рідними, випив напою, розслабився в сімейному колі…
Дід Григорій тим часом поглядав на Ельвіру й Василісу добрими очима, а потім різко переводив колючий погляд на свою сноху Зінаїду. Він розумів, чому вона поводиться так холодно. Йому образливо було за цю гарну молоду жінку й її чемну, спокійну доньку, яка тихо сиділа за столом і терпляче чекала.
Коли Ельвіра побачила, що дочка втомилася й ледь не засинає за столом, вона звернулася до Зінаїди:
— Можна покласти Алісу? Покажіть, будь ласка, де їй лягти.
Зінаїда мовчки кивнула й махнула рукою: мовляв, іди за мною. У маленькій кімнатці стояло односпальне ліжко й тумбочка.
— Ось тут і спатимете з донькою. Тут все чисте й прибране, — кинула вона й швидко вийшла.
Ельвіра поклала доньку й почула, як Зінаїда за столом, гучно, щоб усі чули, сказала:
— Вона сказала, що не прийде, втомилася й буде спати з дитиною.
Ельвіра лягла на вузьке ліжко поруч із донькою й заплакала.
— Що я тут роблю? Де та гостинність, про яку так багато говорив Ілля? Мати дивиться на мене, як на порожнє місце, а він і не помітив. Був би хоч якийсь вихід — поїхала б зараз же. Але куди? Темно, місцевість незнайома…
Сльози текли рікою — від образи за себе й за доньку. Заснула непомітно, а прокинулася від того, що хтось торкнувся її руки. Це був Ілля.
— Елю, ходімо в мою кімнату. Що ти тут скрутилася, вам тісно. Там диван є, я Алісу туди перенесу. Вибач, що всю увагу віддав батькам — вони ж за мною скучили. А щодо весілля — завтра поговоримо, обіцяю.
Ельвіра так і не заснула тієї ночі. Думки не давали спокою. Вона згадувала своє перше заміжжя, першу зустріч зі свекрухою — як та привітно зустріла невістку, як розмовляли до півночі, як раділа, що син знайшов гарну дружину. Згадала першого чоловіка, якого щиро любила й поруч із яким почувалася, мов за кам’яною стіною. І мимоволі порівнювала ту свекруху з матір’ю Іллі, яка з перших хвилин дала зрозуміти: вони з дочкою тут небажані.
— Розумію, для них я — не та обраниця. У мене дитина. Уся справа в Алісі. Але невже вони думають, що я дозволю ображати свою доньку? Ні, завтра ми поїдемо. Мовчки. — тихо сказала собі Ельвіра.
За сніданком всі згадували дитинство Іллі, його друзів і шкільні роки, сміялися. Батько підкладав Алісі цукерки й тепло їй усміхався — і це виводило Зінаїду. Раптом вона з удаваним сумом промовила:
— Дааа, сину, скінчилися твої безтурботні роки. Тепер будеш працювати й годувати… — вона подивилася на Алісу, і в повітрі повисла недомовлена фраза «чужу дитину». Добре, що хоч змовкла.
Ельвіра глянула на Іллю, який безглуздо посміхався й удавав, що нічого не зрозумів. Лише Сергій різко суворо глянув на дружину:
— Зінаїдо!
Ельвіра все зрозуміла — мати своїм натяком сказала все, що думала. Але тут Ілля раптом заговорив:
— Елю, Василісо, я покажу вам село й річку, заодно й дідову хату. Ходімо, — і, взявши дівчинку за руку, вивів їх із-за столу.
Дорогою Ельвіра висловила Іллі все, що думала про його матір. Але він переконував її, що вона все не так зрозуміла, що це просто материнська ревнощі. Мовляв, не варто на таке зважати, треба ставитися до всього простіше й веселіше. Та Ельвіра не могла зрозуміти, чому він не заперечив матері, а слухняно опустив голову й промовчав.
— Елю, все буде добре, — втішав він. — Пару днів поживемо й поїдемо. Завтра зранку я на риболовлю схожу, на зорі риба добре клює.
Вранці, коли Ельвіра прокинулася, Іллі вже не було — він пішов на рибалку ще на світанку. Вийшла вмитися й натрапила на Зінаїду. Та дивилася на неї холодно й із докором мовила:
— Ілюшка сказав, що ви скоро їдете, і все через тебе. Коли тепер ще сина побачу? Триматимеш його біля своєї спідниці. Мусить тепер годувати тебе з твоєю дитиною…
Ельвіра уважно вислухала Зінаїду, а потім, сама не очікуючи від себе такої холодної впевненості, спокійно відповіла:
— Мій перший чоловік був військовим — чесним і порядним офіцером. Він не вмів брехати чи викручуватися. Любив мене більше за життя. І, на відміну від вашого сина, не співав мені дифірамбів, а доводив свою любов справами. І ніколи не удавав, ніби мене немає, коли мене ображали. Моя перша свекруха й досі залишається для мене мамою. Дуже любить Алісу. Вона займається бізнесом і купила мені квартиру, де ми жили з Іллею, і ще одну — для Аліси, на майбутнє. І, до речі, у мене теж вища освіта, і я знаю три іноземні мови. Коли мого чоловіка не стало, його мати не хотіла жити, але знайшла в собі сили триматися лише заради нас із дочкою. А тепер вона постійно каже, що я молода й маю вийти заміж за гідного чоловіка, а Василісі потрібен справжній батько.
Ельвіра витримала паузу, а потім спокійно додала:
— Що до грошей — вашому синові навіть не снився такий достаток, як у мене. Я заробляю в кілька разів більше, ніж він. Мама оформила на мене два магазини — і не маленькі. А як вона допомагає нам із дочкою!
Зінаїда стояла приголомшена, з широко розкритими очима, і не знала, що відповісти. У думках сварила себе на чому світ стоїть за те, що не зустріла таку невістку по-людськи.
— А знаєте, що Бог не робить — то на краще, — з легкою посмішкою продовжила Ельвіра. — Я навіть рада, що ви одразу показали, хто ви є насправді. Не ображаюся на вас. Ви мені допомогли — відкрили очі. Ще не вистачало мені отримати таку свекруху й чоловіка, який за мене не може й слова сказати, не те що за мою чудову доньку. А тепер — до побачення й дякую за чисту кімнату.
Вона посміхнулася, дивлячись просто в очі збентеженій Зінаїді. Ельвіра йшла сільською вулицею до автобуса — з валізою в руці й донькою поряд. У голові крутилася тільки одна думка: вона завжди сумнівалася, чи любить Іллю насправді. Думала, що зможе полюбити, адже він так наполегливо її добивався. Але тепер знала точно — це не її вибір.
