У селі Вишневе Богдану називали «виконробом жіночого роду». Поки інші жінки роками чекали, коли чоловіки паркан підіпруть, Богдана за шість років звела двоповерховий замок із євроремонтом. І секрет був не в лотереї, а в чіткому графіку. Щороку — новий чоловік, і щороку — новий етап будівництва.
Шостий рік добігав кінця. Останній «обранець», спокійний та хазяйновитий Степан, саме закінчував класти плитку у ванній, коли на подвір’ї з’явилася Богдана з аркушем паперу.
— Степане! — гукнула вона так, що майстер ледь кельму не впустив. — Ти чому затирку вибрав сіру? Ми ж домовлялися: перлинно-біла! Це що, економія за мій рахунок?
Степан витер лоба і вийшов у коридор:
— Богдано, біла затирка у ванній — це ж знущання! Через місяць вона стане рудою. Я як краще хочу, щоб на віки було!
— На віки мені не треба, мені треба, щоб красиво! — відрізала Богдана. — Попередній мій, Василь, теж казав, що фундамент має бути «на віки», так ми з ним через той бетон пів року лаялися. Він пішов, а фундамент лишився. Тож не сперечайся з жінкою, яка знає ціну кожній цеглині!
— Та я чую про твоїх «попередніх» частіше, ніж про прогноз погоди! — розсердився Степан. — То Микола дах крив, то Петро вікна вставляв… Ти чоловіків вибираєш чи підрядників? Я тут впарюю, як віл, спину не розгинаю, а ти мені за кожну плитку вичитуєш!
— А ти як думав? — Богдана вперла руки в боки. — Хата сама не виросте. Микола, кажеш? Та він за рік тільки крокви поставив і ледь не спився від щастя. Я його за двері виставила швидше, ніж дощ пішов. А Петро? Обіцяв панорамні вікна, а привіз звичайні «кватирки». Ми з ним так сварилися, що сусіди думали — весілля святкуємо!
— То я для тебе теж просто «плиточник» на рік? — Степан жбурнув ганчірку в куток. — Я ж до тебе з душею, я меблі в вітальню замовив з дуба!
— З дуба? — Богдана аж зблідла. — Ти хоч уявляєш, як вони будуть обтяжувати простір? У мене дизайн-проєкт у голові: мінімалізм, легкість! Ти зі своїм дубом мені всю концепцію псуєш! Ти хочеш, щоб я в цій хаті як у склепі жила?
— Я хочу, щоб ти в цій хаті жила зі мною! — вигукнув Степан. — Але ти бачиш тільки стіни. Тобі не чоловік потрібен, а безкоштовна робоча сила. Ти за цей рік жодного разу не запитала, чи не болить у мене рука, тільки: «Степане, де ламінат? Степане, чому розетки криві?»
— А розетки і справді криві! — підхопила Богдана. — На три міліметри вліво! Це неповага до моєї праці. Я шість років життя поклала на цей будинок. Я з кожним із вас нерви витрачала більше, ніж цементу. Думаєш, легко щороку починати все спочатку? Пояснювати, де труби класти, а де витяжку ставити?
— То не починай спочатку! Зупинися на мені! — Степан підійшов ближче, важко дихаючи. — Хата готова. Опалення є, світло горить, плитка… біс із нею, буде біла! Що ти робитимеш наступного року? Сьомого шукатимеш, щоб він тобі басейн викопав?
Богдана замовкла. Вона подивилася на свої доглянуті руки, потім на розкішну вітальню, де ще пахло свіжою фарбою. Село заздрило, подруги шепотілися, а вона… вона справді звикла до цього ритму «будівництво-сварка-розхід».
— Басейн — це дорого, — нарешті тихо промовила вона. — І доглядати за ним важко…
— От і не треба басейну! — Степан обережно взяв її за плечі. — Давай просто жити. Без перфораторів і без планів на демонтаж чоловіка.
Богдана подивилася на криву розетку, потім на втомленого, але відданого Степана. Вперше за шість років їй не захотілося виправляти дефекти.
— Гаразд, — зітхнула вона. — Але меблі з дуба будуть тільки в кабінеті. У вітальні — світлий льон! І не смій зі мною сперечатися, бо я ще пам’ятаю телефон фірми, яка копає котловани!
Степан засміявся і притиснув її до себе. Хата була збудована. Можливо, на цей раз прийшов час будувати щось інше, що не вимірюється квадратними метрами.
Рік минув, а у Вишневому запала підозріла тиша. Сусіди щоранку визирали через паркан, очікуючи побачити вантажівку з піском або нову «жертву» Богданиної архітектурної пристрасті. Але на подвір’ї стояв той самий Степан. Щоправда, вигляд у нього був такий, ніби він щойно повернувся з передової дизайну інтер’єрів.
— Богдано, я тебе благаю! — голос Степана лунав з відчиненого вікна другого поверху. — Шпалери в квіточку — це перебір! Ми ж домовлялися про лофт! Бетон, цегла, суворість! Яка ще «петриківка» у спальні?
— Лофт — це для заводів, Степане! — Богдана вилетіла на балкон, розмахуючи рулоном з маками. — Я шість років жила в стані будівництва, серед цегли та пилу! Я хочу, щоб мені було затишно! Ти хочеш, щоб я прокидалася і почувалася як у цеху з виробництва гайок?
— Я хочу, щоб у хаті був стиль, а не сільський клуб вісімдесятих! — Степан висунувся поруч, розмахуючи шпателем. — Ти за ці шість років навчилася стіни мурувати, а смак у тебе залишився на рівні садових гномів! Попередній твій, Андрій, казав, що ти йому не дала навіть колір підлоги вибрати! Тепер я розумію чому!
— Не чіпай Андрія! — крикнула Богдана. — Він хотів усюди ковролін покласти, щоб пил збирав! Я його вигнала саме за те, що він не мав поваги до моєї алергії на безглуздя! А ти тепер що — хочеш мені стіни голим бетоном закатати? Це економія на мені чи просто лінь шпаклювати?
— Лінь?! — Степан аж задихнувся. — Я три дні ці стіни виводив під ідеал! Ти хоч знаєш, скільки коштує якісна імітація бетону? Це дорожче за твої квіточки в три рази!
— То ти мені ще й рахувати будеш? — Богдана вперла руки в боки. — Хата чия? Моя! Хто тут головний дизайнер? Я! Якщо я кажу, що тут будуть маки, значить, тут будуть маки, і ніяка «імітація» мені не замінить рідного затишку!
— Тоді живи в своєму полі сама! — Степан кинув шпатель на підлогу. — Я пішов збирати інструменти! Я не плиточник за викликом, я твій чоловік! А ти зі мною розмовляєш як з виконробом на планерці!
Богдана раптом замовкла. Вона подивилася на рулон шпалер, потім на розгніваного Степана. Вперше їй стало по-справжньому страшно. Не через те, що стіни залишаться не обклеєними, а через те, що на подвір’ї може знову стати тихо.
— Степане… — вона підійшла ближче. — Ну не заводися. Ти ж знаєш, яка я.
— Знаю, — буркнув він. — Ти — Богдана-будівельниця. Тобі важливо, щоб усе було по-твоєму. Але в цій хаті маємо жити ми обоє.
— Гаразд, — зітхнула вона. — Давай так: три стіни твого «бетону», а одна — моя, з маками. Акцентна стіна, як кажуть у модних журналах. Йде?
Степан подивився на неї, потім на стіну, намагаючись уявити бетон з маками.
— Ну, якщо «акцентна», то нехай, — здався він. — Але меблі будуть чорні! Ніякої лози!
— Тільки якщо на подушках буде вишивка! — вставила Богдана останнє слово.
Село зітхнуло з полегшенням. Будівництво закінчилося, почалося життя. Богдана вперше зрозуміла: справжній дім — це не там, де ідеально рівні стіни, а там, де після кожної великої сварки все одно хочеться разом клеїти шпалери.
Наталія Веселка
