— Все, так більше неможливо! — рішуче заявив Андрій, натягуючи заздалегідь приготовлені шкарпетки й підводячись з дивана. — Йду від тебе, сиди й думай над своєю поведінкою.
Галина аж ойкнула й учепилася в нього обома руками.
— Та куди ж ти, Андрійко? Та як же ми тут без тебе…
А все почалося з того, що Андрій поставив перед дружиною важливу мету — більше економити на покупках. Він вважав себе людиною відповідальною: гроші заробляє, а от дружина, мовляв, не так веде господарство. Вона не хоче їздити на гуртовий ринок, щоб зекономити його тяжко зароблену копійчину.
— Та як я, Андрійко, ті сумки звідти потягну? — бідкалася Галина.
— А що такого? Мати моя тягає, і бабуся моя, Єфросинія Іллівна, теж тягає. А їй, між іншим, під вісімдесят років! А тобі, молодій жінці, бачте, важко… — з обуренням й докором відповів чоловік.
— Так це ж пів дня тільки на дорогу піде, — м’ялася Галина. — А мені ще треба Дениса з садочка забрати, пиріжків тобі напекти, м’ясо в духовці приготувати, як ти любиш… — вона мудро промовчала про прання й прибирання. — А я ж іще й працюю, — додала.
Галина справді мала роботу — влаштувалася бухгалтером на пів ставки в компанію, в тому ж районі, де мешкала. Більшу частину справ могла робити з дому, лавіруючи між звітами та каструлями.
Але Андрій лиш махнув рукою:
— Що ти вигадуєш! Яка там у тебе робота? У комп’ютері вночі сидиш, клацаєш, мені спати заважаєш. Краще б про мене подумала. Галина здригнулася й потупила очі. Але їй було важко вибрати між чоловіком і роботою, адже зайві гроші ніколи зайвими не були.
Галина зітхнула, сіла на краєчок дивана й спробувала хоч трохи примирливо заговорити:
— Андрію, може, домовимося? Я ж не проти економити, але на гуртівню мені й справді важко їздити самій. Давай разом з’їздимо, або хоча б ти допоможеш сумки донести.
Чоловік лише театрально потягнувся до дверей.
— Ага, так і бачу: спочатку я сумки носи, потім ще й кашу вари… Та знаєш що? Сиди сама зі своїми звітами й пиріжками. Подивимося, як ти без мене заспіваєш!
Він рвучко відкрив двері, але Галина кинулася за ним:
— Андрійко, та куди ж ти підеш серед ночі? На вулиці ж дощ!
— От там і посиджу, на лавці, — уперто відповів він.
У цей момент у коридор виглянув сонний Денис з улюбленим ведмедиком у руках.
— Мамо, тату, ви чого сваритеся? — сонно протер очі хлопчик.
Андрій завмер, а Галина винувато обійняла сина.
— Все добре, синку… Тато просто жартував. Правда ж, Андрію?
Чоловік зітхнув, буркнув щось під ніс і повільно зачинив двері.
Так Галина і залишилася з сином на свої пів ставки. Адже до цього всі сімейні доходи розподіляв виключно чоловік, а жодних власних заощаджень у неї не було.
Коли чоловік пішов, вона проплакала майже годину — більше часу не випадало: треба було бігти до садочка за сином. Тож довелося відкласти все «до ночі».
Прийшовши з дитиною додому, вона швиденько нагодувала сина, сама щось перекусила, потім вони трохи погуляли. Денис пострибав у калюжах, повернулися, і вона його викупала. Лише тоді, коли хлопчик солодко засопів у ліжку з ведмедиком, Галина нарешті змогла повернутися до своєї проблеми.
Вона сіла на кухні з чашкою чаю, глянула у вікно й відчула, як серце стискається. Найбільше не давало їй спокою, не те що Андрій пішов, а те, що скажуть інші. Особливо її батьки.
— Ну все, — шепотіла вона сама до себе. — Тепер я буду у центрі пліток всієї родини.
У голові відразу виринув голос матері: «А ми ж попереджали тебе! Не рівня він тобі… Ти ж сама винна». Галина затулила долонями вуха, наче справді могла заглушити ці уявні докори.
Телефон на столі миготів новим повідомленням. Вона обережно взяла його в руки. Писала сусідка тітка Марія:
«Галинко, ти не переймайся. Чоловіки — вони такі, образився й пішов, а потім повернеться. Хочеш, зайди завтра на чай, поговоримо».
Галина гірко всміхнулася. «Повернеться…» — подумала вона. А якщо ні? Якщо цього разу він справді вирішив залишити її?
Вона розгублено ковтнула холодного чаю й глянула на двері. Здавалося, ось-ось увійде Андрій, буркне щось сердито, кине сумку на стілець. Але двері мовчали.
Вночі, коли вона знову розплакалася, Денис прокинувся й тихо прошепотів:
— Мамо, а тато завтра прийде?
Галина витерла сльози й пригорнула сина до себе:
— Прийде, рідненький… обов’язково прийде, — сказала вона, хоча в самої душа не вірила в ці слова.
Вранці, як завжди, Галина прокинулася о шостій, щоб приготувати чоловікові сніданок і почистити його костюм. Потягнулася до шафи — та раптом згадала, що цього більше робити не потрібно. Серце защеміло, очі наповнилися сльозами. Але тут жінка несподівано усвідомила: вона може ще півтори години спати!
Прокинулася Галя аж о восьмій. Швидко зібрала сина, відвела його в садочок, а сама повернулася додому. Налила собі кави, підсмажила улюблені тости й сіла за роботу.
Справи йшли жваво. Не треба було відриватися на дзвінки свекрухи чи чоловіка, замішувати тісто на пиріжки й бігати в магазин за тижневим запасом продуктів. До обіду вона впоралася з усім.
— Ну ось, — тихо мовила вона, — тепер можна й поплакати про своє гірке самотнє життя.
Але щойно сльози знову підступили до очей, раптом задзвонив телефон.
— Галю, — радісний голос подруги Тетяни лунав у слухавці, — у нас тут квитки в театр з’явилися. Підеш?
Галина аж завмерла. Вона багато років нікуди не виходила з подругами: Андрій вважав непристойним, щоб жінка вечорами ходила казна-де.
— Я… навіть не знаю, — засумнівалася вона.
— Та ходімо! — не відставала Тетяна. — Скільки можна сидіти вдома?
Галя зніяковіла, але раптом відчула, що хоче сказати «так».
— Добре, йду, — видихнула вона й усміхнулася сама собі. — Піду гуляти.
Після цього жінка ще з пів години сиділа в розгубленості від власної сміливості. Навіть підскочила до плити — хотіла приготувати вечерю з трьох страв і компот, як любив Андрій. Та вчасно отямилася: «А навіщо? Мене й салат влаштує».
Того ж дня Галина набрала керівника й обережно запропонувала перейти на повний день із частковою роботою в офісі. Той тільки зрадів:
— Галю, ми давно чекали, коли ти сама це скажеш! Ми розмістили оголошення, що потрібен бухгалтер на повний робочий день, і дуже добре, що ти запропонувала сама.
Наступного дня вона вперше за довгий час вийшла на роботу втомленою. День промайнув на диво легко: спілкування з колегами, нові обов’язки, а ще безплатна кава з печивом. Галина навіть зловила себе на думці, що… їй подобається жити.
Правда, у вихідні довелося пояснюватися з мамою.
— Як ти могла такого чоловіка проґавити?! — суворо виголосила та. — Він працює, тебе не ображає. А що ще потрібно для щастя? Пожила б ти з таким, як твій батько…
— Ви ж другу дитину планували. А тепер що?
Галя здригнулася, але під маминим поглядом усе одно почала збиратися… в театр.
Грошей Андрій їй не пересилав, не вважав за потрібне. Та через три місяці виявилося, що на рахунку Галини лежала сума, яка ще недавно здавалася їй казковою. І тоді вперше вона замріялася про справжню відпустку — разом із сином, у Карпатах.
Про колишні образи Галина майже забула. Часу не було: нова робота, нові знайомства, більше сну, більше радостей. Вона розквітла, знайшла багато друзів.
Минуло пів року, і раптом Андрій нагадав про себе. Його мама втомилася тягти на собі забаганки дорослого синочка й різко вказала йому пальцем у бік сім’ї.
Він подзвонив:
— Галю, я сподіваюся, ти все обдумала й зрозуміла. Я вирішив, що прощаю тебе й повертаюся завтра. А ще, я вирішив, що нам терміново потрібна друга дитина — для зміцнення сім’ї.
Галочка здригнулася, слухаючи знайомий голос у слухавці.
Наступного дня Андрій справді з’явився біля дверей квартири. Постукав, посмикав ручку, спробував ключем. Але — марно. Замок не піддався. Бо Галя з Денисом саме їхали потягом до Карпат — у свою першу справжню подорож!
