Та яка ти мені дружина? Я що в РАЦС із тобою ходив? Штампи в паспорті ставив? Каблучку тобі на безіменний палець одягав?
Валерія завагалася. Вона всього цього дуже хотіла, але якось жили без усього цього.
— Ні! Ні! І ні! — кричав Аркадій. — Ти мені — ніхто! То за яким правом ти називаєш себе моєю дружиною?
— Аркашо, ну не карай мене мовчанням! — слізно просила Валерія. — Давай поговоримо!
— А тобі є що сказати? — обурився Аркадій. — Ще слова знайшлися? Ти й так сказала більше, ніж слід було!
— Але ж я нічого не сказала, — промовила Валерія, — нічого страшного!
— Запам’ятай, а краще запиши: мовчання — золото! Особливо в твоєму випадку! — він відвернувся.
— Любий, ну годі дутися! — вона підсіла ближче.
— Та краще б ти взагалі нічого не казала! — він сплеснув руками. — Звідки у вас, жінок, така здатність, що ви однією фразою можете все зіпсувати? У школі вас цього вчать чи на курсах, як мужиків доводити?
Валерія сприйняла мовчанку Аркадія як образу за те, що вона вранці на нього накричала. Та й він молодець, розбив і свою, і її чашку.
— Як ти так зміг? — злилася вона. — У всіх руки, як руки, а в тебе наче з іншого місця ростуть! Гаразд, ти свою чашку бебехнув, навіщо ти мою чіпав? Чи ти спеціально, щоб улюблені чашки в усіх одразу закінчилися?
Найзвичайнісінька побутова відповідь. На такі не те що не ображаються, просто повз вуха пропускають.
Але Аркадій скривдженим пішов на роботу, а коли повернувся, жодного слова Валерії не сказав.
Просто злився, дувся й ображався. Ігнорував усі її дії і навіть вечеряти не прийшов, коли вона його тричі кликала.
Але ж мир треба було відновити!
— Аркашо, та плюнь ти на ці чашки, поїдемо в суботу і купимо нові! А руки в тебе ростуть, звідки треба!
— Про які, біс його бери, чашки ти говориш? — Аркадій подивився на Валерію божевільними очима. — Ти що, сама не розумієш, що ти наробила своїм язиком?
— Я можу вибачення попросити, — розгублено промовила Валерія. — Любий, ти тільки не злись!
— Вибачення? — він почав істерично сміятися. — Якби те, що ти вчинила своєю фразочкою, можна було виправити вибаченням, я був би найщасливішою людиною на світі! А так ти мене просто вбила! Знищила! Розтоптала!
— Господи, та що я такого сказала? — Валерія зрозуміла, що справа не в чашках. А в чому — навіть припустити не могла.
— А хто сьогодні сказав, коли моя начальниця телефонувала, що та розмовляє з дружиною Аркадія? — прокричав Аркадій, розбризкуючи слину в обличчя Валерії.
— Ти в душі був, а телефон розривався, — розгублено говорила Валерія, — я відповіла, попросила зачекати, поки я тобі телефон дам. А вона мене спитала, хто це. Ну, я й відповіла, що дружина. А коли донесла телефон, вона вже трубку поклала. Що в цьому такого?
— І ти ще питаєш, що в цьому такого? — від крику Аркадій почервонів, а на скроні пульсувала жилка. — Що в цьому такого? Та яка ти мені дружина? Я що в РАЦС із тобою ходив? Штампи в паспорті ставив? Каблучку тобі на безіменний палець одягав?
Валерія завагалася. Вона всього цього дуже хотіла, але якось жили без усього цього.
— Ні! Ні! І ні! — кричав Аркадій. — Ти мені — ніхто! То за яким правом ти називаєш себе моєю дружиною?
***
— І довго це ще триватиме? — з усмішкою спитала Софія Євгенівна.
— Мамо, — Валерія подивилася з докором, — зараз не ті часи, та й тобі не личать такі промови. Ти сама, після смерті батька, з ким тільки не жила!
— Ти на матір наклепу не зводь! Мати знає, що їй треба! — Софія Євгенівна усміхатися не перестала. — У мене вже такий вік, що жодна плітка не прилипне! А ти ще молода, тобі ще жити й жити!
— Мамо, п’ятдесят чотири роки — це ні разу не старість! Ти ще сама можеш і заміж вийти, а за останніми тенденціями, то й не раз!
— Знайшовся б нормальний чоловік, я, може, й вийшла б, — вона пригладила зачіску, — доводиться ось так перебиватися!
— А ти мені ще щось говориш! — розсміялася Валерія.
І от тут Софія Євгенівна усміхатися перестала:
— Лєро, я розумію, що зараз багато хто живе без реєстрації й штампів, дітей народжує, і це вважається нормальними сім’ями. Але навіть юридичною мовою це називається співмешкання . А це, своєю чергою, жодних гарантій!
— Мамо, коли любов є, це краще за будь-які гарантії, — відповіла Валерія.
— Любов сьогодні є, а завтра немає, а чоловік, якщо він офіційний, якусь безпеку й страховку дасть! Дитині — зрозуміло, аліменти в будь-якому разі. А якщо житло, машина, техніка, майно, то навіть через суд нічого не отримаєш, якщо він рогом упреться!
— Мамусю, у нас з Аркашею чудові стосунки! І живемо ми вже разом шість років. Навіщо потрібні всі ці штампи? А якщо питання грошей, то зарплати в нас однакові.
— Непереконливо, неконкретно, а значить — не порядок! — Софія Євгенівна погрозила пальцем. — Лєрко, ти хоч його до ідеї підведи! Так, між іншим, чоловічком його назви, нібито, жартома. Та попроси обійняти улюблену дружиноньку. Нехай до слів звикне, у голові покатає. А потім можна й обкільцювати селезня!
— А якщо я його цими слівцями налякаю, то отримаю спочатку скандал, потім образу, а потім самотність! — Валерія похитала головою. — Знаєш, мамо, щастя — це крихка річ, його берегти треба, а не випробовувати на злам!
— Взагалі, життя твоє, — знизала плечима Софія Євгенівна, — а тебе я прийму, що саму, що з онуком, дай Боже, взагалі з’являться. Ти тільки подумай, що гульки — гульками, а доросле життя — воно з відповідальністю. А у ваших стосунках ніхто нікому нічого не винен. Воно й вірно, але безглуздо!
***
Валерія була вдячна матері за доброту й підтримку. А от поради змусили задуматися.
Шлюб, по суті, це більше її страховка. І вигідний, як не крути, більше жінці, ніж чоловікові.
І подруга Аня радила Валерії оформити стосунки з Аркадієм. Але наводила інші аргументи:
— Припустімо, візьмете ви в кредит квартиру чи машину, а може, дачу. Ну, або, в крайньому разі, побутової техніки повен дім. Кредити, зрозуміло, ви оформите на голову вашої сім’ї.
— Аню, — Валерія подивилася з докором, — давай без епітетів!
— Гаразд, — погодилася вона. — Коротше, на Аркашу. І раптом ви вирішите розбігтися!
— І песимізму не треба!
— Добре, — Аня махнула рукою. — Станеться щось і ви розійдетеся, — багатозначний погляд Валерії змусив Аню трохи змінити вектор. — Захоче Аркаша подарувати улюбленому племіннику, мамі, дяді Петі, тьоті Моті квартиру, машину чи дачу. І подарує, а ти навіть слова сказати не зможеш!
— Сказати зможу, — запевнила Валерія.
— Ну й скажеш! — Аня показово усміхнулася. — А довести, що це спільне майно і купувалося чи виплачувалося в кредит зі спільного котла, не зможеш! І так ти пролітаєш повз спільно нажите майно!
— А суд, свідки?
— Єдине, що тобі допоможе відстояти своє — тільки суд. Але я тобі скажу, складно буває довести, що ти це ти, і що в тебе теж є права. Тим паче, той, кому майно перепаде, наведе юрбу, яка заявить, що ти ані копійки в це не вклала!
— Ти розповідаєш найгірший варіант! — промовила Валерія.
— Я розповідаю найзвичайнісінький випадок із судової практики, коли люди живуть, як ви з Аркашею.
— Тобто, мені треба збирати чеки, вести бухгалтерію, а ще записувати всі розмови з Аркадієм, коли заходить мова про гроші й покупки? — спитала Валерія.
— Або просто відвести його в РАЦС, — тепер усмішка Ані була доброю й відкритою, символізуючи оптимальний варіант.
— Мені й мама каже, що треба тягти його мало не силоміць. Тільки спочатку до цього рішення привести його треба. А робити, просто привчаючи до слів «чоловік, дружина».
— От і займайся!
***
До звичайного набору пестливих звертань слово «чоловічок» приліпилося просто. І для позначення себе слово «дружинонька» підійшло гармонійно. Добре на язик лягали ці слова.
Валерія спершу побоювалася, що Аркаша одразу почне бунтувати, але він лише посміювався, але сам заповітні сполучення літер не повторював.
А Валерія тільки посилювала тиск. Скрізь і всюди, до місця й не тільки, Аркадія називала чоловіком, а себе дружиною.
І настільки цим перейнялася, що навіть не помітила, як на питання начальниці, що телефонувала чоловікові, з ким та має честь розмовляти, відповіла, що це дружина. Буденно, просто, звичайно.
***
— Аркашо, так ми живемо вже стільки років, — промовила Валерія, — я думала, що ми сім’я. Ну так, без штампа, то це нормально зараз. А попереду в нас діти й довге щасливе життя!
— От і думала б так і далі, чого ти полізла зі своїми «дружинами» до моєї начальниці? Не відповідала б і все! Дала телефон, і тебе це ніяк не стосується!
— Любий, але ж я постійно тебе чоловіком називаю, яка різниця-то?
— А така різниця, що мене тепер через тебе звільнять! Ти не просто мені настрій зіпсувала! Ти мені життя зіпсувала! Ти мені кар’єру на зльоті переламала! Та я тепер з тобою не те що в РАЦС не піду! Я з тобою жити не буду! Отут прямо зараз буду речі збирати!
— Аркашо, а чи не перегинаєш ти палицю? — спитала приголомшена Валерія. — Ну, сказала я твоїй начальниці, що я твоя дружина. Що це змінило?
— Та, бляха, те, що Міра Борисівна мене на роботі тримала, тому що мріяла на лопатки вкласти, як вільного… бичка! А тепер, якщо в мене дружина, то її мрії впали! Вона вже сьогодні до кінця дня наказ про моє звільнення підписала!
***
За тиждень, як Аркадій пішов, Валерії завдала візиту згадана Міра Борисівна:
— Валеріє, я вибачитися хотіла, — промовила вона, — але не за те, що Аркашу звільнила, а за те, що ви весь час жили в неправді зрад вашого, — вона завагалася.
— Зрозуміло, — відмахнулася Валерія.
— А в мене на нього були особливі плани. І зустрічалися ми, так би мовити, без краваток. Так і колеги були ним обласкані…
Валерія ковтнула, борючись із нудотою.
— Ми ж думали, що він холостяк, тому й змагалися за місце поруч із ним. Якби знали, то ні-ні… Якби ми знали, що він чоловік…
— Ми не були розписані…
— Ну, співмешканець…
— Уже ні, — Валерія опустила очі.
— Знаєте, — Міра Борисівна промовила впевненим голосом, — так навіть краще. Тому що він і не чоловік, і не співмешканець, а просто… чудернацький на іншу літеру! Так, навіть краще, що він вас звільнив!
Валерія не могла не погодитися.
