— Та які квартири! — родич махнув рукою. — Машка вже документи готує: одну продати й купити будинок за містом. А матері — ну ту, що менша. Тільки матір тепер уперлася: «Мої стіни, нікуди не поїду». Щодня сварки. Машка каже — якщо мати не з’їде, забере дитину й піде. А я… я до сина звик.

— Та які квартири! — родич махнув рукою. — Машка вже документи готує: одну продати й купити будинок за містом. А матері — ну ту, що менша. Тільки матір тепер уперлася: «Мої стіни, нікуди не поїду». Щодня сварки. Машка каже — якщо мати не з’їде, забере дитину й піде. А я… я до сина звик.

Кіра слухала й не знала — сміятися їй чи сердитися.

— Тобто Маша вирішила розпродати спадщину, ще навіть не отримавши її, а тітку Тоню переселити в однокімнатну квартиру? Чудово. І ви хочете, щоб ми прийшли й умовили її не заважати вам красиво жити?

— Ну… приблизно так, — буркнув Валера. — Ви ж її любите. Рідня ж таки.

Кіра стягнула гумові рукавички — вони озвалися неприємним вологим ляскотом. Пальці зморщилися від нескінченної води й хлорки. Вона подивилася на свої руки, потім на ідеально вимите вікно, в якому відбивалося західне сонце, і відчула, як усередині закипає роздратування. Це було останнє вікно у чотирикімнатній квартирі тітки Антоніни.

— Кіро, ти там закінчила? — долинув владний голос. — Зайди на кухню, я список склала, що в аптеці треба взяти. І штори… штори ж ти не повісила! Вони на балконі лежать, пил збирають.

Кіра вийшла в коридор і зазирнула до вітальні. Антоніна Петрівна сиділа у своєму улюбленому кріслі, обкладена подушками, і велично вказувала підборіддям на кухонний стіл.

— Тітко Тоню, — Кіра з усіх сил стримувала тремтіння в голосі. — Я з дев’ятої ранку. Спочатку підлога, потім вікна, потім люстри. Я більше не можу. У мене спина не розгинається.

— Ой, — Антоніна Петрівна махнула рукою. — У твої двадцять п’ять на спину скаржитися? Сором! Я в твоєму віці на заводі дві зміни стояла, а потім ще й господарство тягнула. Твоя мати минулого разу якось швидше впоралася. Видно, молодь тепер квола пішла…

Кіра мовчки взяла список. Спершу бабуся, молодша сестра Антоніни, бігала до неї «допомагати», потім цей почесний обов’язок перейшов до мами. Тепер ось Кіра. Антоніна Петрівна в родині завжди вважалася «старшою» і «особливою». У неї було дві квартири в одному будинку: в одній жила вона, у другій, у сусідньому під’їзді, мешкав її єдиний син Валера. 

Валері нещодавно виповнилося п’ятдесят. Майже все життя він пропрацював то сторожем у гаражах, то двірником, перебиваючись випадковими заробітками. Грошей у нього ніколи не водилося. До матері він заходив щодня — але виключно по контейнери з котлетами. Мити вікна чи прати фіранки Валері «не личило» — він же чоловік, а значить, не для цього створений. Так любила повторювати тітка Тоня.

— Завтра Валера зайде, — додала Антоніна Петрівна, поправляючи шаль. — Ти йому в пакет склади те, що я з продуктів купила. Сама не донесу, важке.

Кіра поклала список назад на стіл.

— Тітко Тоню, завтра я не прийду. І післязавтра теж.

Антоніна Петрівна навіть завмерла від такої зухвалості.

— Це ще чому? Ти з якого часу така зайнята стала? У твоєї матері справ було більше, а вона не сперечалася!

— Бо у Валери тепер є дружина. Маша, здається? — Кіра сперлася на двірний косяк. — От нехай вона й приходить. Вона молодша за маму, сил у неї повно. І живе в сусідньому під’їзді. Їй іти дві хвилини.

— Маша… — Антоніна Петрівна підтиснула губи, і її обличчя стало схоже на печене яблуко. — Маша — жінка серйозна. Вона дитину чекає. І свій хлопчик у неї є, першокласник. Їй не до моїх вікон. Їй гніздо облаштовувати треба.

— Дитину? — Кіра не стримала усмішки. — Валері п’ятдесят. Маші, наскільки знаю, близько сорока. І вона прийшла в ту квартиру вже при надії. Валера певен, що це його?

— Як ти можеш таке говорити! — скрикнула жінка. — Рідна! Син сказав — його, значить його. Нарешті спадкоємець буде. А то все вам та вам…

Ось воно. Кіра знала, що ця розмова колись станеться. Раніше Антоніна Петрівна завжди натякала: мовляв, Валерка сам, дітей немає, от мене не стане — і обидві квартири вам дістануться, Ользі та Кірі. За це вони роками драїли її підлоги, вислуховуючи нескінченні претензії.

— Отже, тепер спадкоємці — Маша і її діти? — Кіра підняла сумку з підлоги. — Що ж, справедливо. Вітаю.

— І нічого тут губи дмухати! — Антоніна Петрівна розійшлася не на жарт. — Рід є рід. Я Валері пообіцяла: обидві квартири на нього перепишу, щоб сім’я в тісноті не жила. А ви… ви ж не чужі люди, мабуть, не через житло допомагали? Совість майте!

— Маю, тітко Тоню. Саме тому я зараз іду. І більше мити ваші вікна не буду. Списки продуктів надсилайте Маші в месенджер. Вона тепер господиня майбутньої спадщини — от нехай і відпрацьовує.

Кіра вийшла, не чекаючи відповіді. Услід їй летіли неприємні й цікаві слова.

За тиждень у Кіри вдома зібралася велика сімейна рада. Мама, Ольга, сиділа на кухні й тихо схлипувала.

— Кіро, вона мені дзвонила. Три години сварила! Сказала, що ми її кинули напризволяще, що Валерка на змінах у гаражах пропадає, а Маша зі здоров’ям мучиться — їй навіть запах пилу шкідливий.

— Мамо, стоп, — Кіра поставила перед нею чашку чаю. — Ти сама себе чуєш? Носити дитину заважає сходити по хліб і занести літній людині? Маша там уже пів року живе. Вона хоч раз тарілку за свекрухою помила?

— Ні… Тітка Тоня каже, що вона «поки що гостя».

— Яка гостя? Вона там уже й прописатися встигла, Валерка мені сам хвалився. Вона вже плани будує, як у чотирикімнатній квартирі ремонт зробить, коли тітка Тоня… ну, сама розумієш.

Мати зітхнула, витираючи лоба.

— Все одно якось не по-людськи. Ми ж завжди допомагали. Твоя бабуся казала: «Тоню не кидайте, вона хоч і з характером, але своя».

— Свої так не поводяться, мамо. Вона роками тримала нас на гачку, як безкоштовних хатніх робітниць. А щойно на горизонті з’явилася підприємлива пані з животом — нас одразу виставили за двері. Знаєш що? Хай тітка Тоня попросить Машу помити вікна.

Телефон Ольги завібрував на столі. На екрані висвітилось: «Тітка Тоня».

— Не бери, — твердо сказала Кіра. — Давай, мамо. Один раз. Просто не бери слухавку.

— Вона ж дзвонитиме, поки батарея не сяде…

— Хай.

За дві години телефон здався. Але відразу запищав Кірин. Смс від Валери:
«Чуєш, мати дзвонить — чого не відповідаєте? У неї там тиск, а їсти нічого.
Швидко з’явилися, бо я прийду і по-іншому з вами поговорю».

Кіра швидко набрала відповідь: «Валеро, ти тепер чоловік і батько. У тебе під боком здорова жінка. Сходи в магазин сам. Або Машу відправ — прогулянки на свіжому повітрі корисні для жінок при надії. Ми більше не обслуговуємо вашу родину. Прощавай».

Минуло три місяці. Кіра з мамою принципово не заходили до Антоніни Петрівни. Ольга кілька разів поривалася піти, але Кіра була непохитна:

— Хочеш знову бути прислугою у Машки? Вперед.

Валера сам зволив навідатися. Виглядав він кепсько: тижнева щетина, куртка в плямах, увесь якийсь пом’ятий.

— О, з’явився, не запилився, — буркнула Кіра, перегороджуючи йому дорогу в квартиру. — Що треба, Валеро?

— Ти це… Кіро, не ображайся, — Валера спробував пройти, але вона його не впустила. — Мати зовсім здала. Вередує. Машка з нею не ладить, каже, важко їй.

— Що сталося? — з глибини квартири вийшла Ольга. — Валеро, заходь.

— Мамо, не треба, — попередила Кіра, але мати м’яко відсунула її від дверей.

Валера повільно зайшов на кухню, сів на табурет і важко зітхнув.

— Коротше, Машка сказала: або вона, або мати. У нас же дитина народилась, кричить постійно. Мати кожні пів години заходить, повчає, як сповивати, як годувати. Кричить, що Маша ледащиця, вікна не миє, пилюка скрізь. Машка в сльози: мовляв, я не прислуга, я дружина.

— То допоможи дружині, — знизала плечима Кіра. — Візьми ганчірку й помий ті нещасні вікна.

— Я? — Валера подивився на неї, як на ненормальну. — Я працюю! Я сторож! Я втомлююсь! І взагалі, не чоловіча це справа — по підвіконнях лазити. Олю, ну ти ж розумієш… Ну сходи ти до неї, прибери, а? Вона тобі навіть грошей дасть. Трохи.

— Грошей? — Ольга гірко всміхнулась. — Валеро, вона мені за тридцять років жодного разу «дякую» не сказала. І квартири вона тепер вам переписала. От і доглядайте.

— Ну наведіть порядок, — занив Валера. — Вам що, важко? Там роботи на три години: вікна помити, кухню віддраїти, пил витерти. І підлогу ще…

— Валеро, йди додому, — Кіра поплескала його по плечу. — Іди до своєї Маші. Ми до тітки Тоні більше прибирати не прийдемо. Можемо зайти на чай. Просто на чай, поговорити про погоду. А прибирати — ні, дякуємо, звільніть!

Ще через місяць Кіра все-таки вирішила зайти до тітки Тоні — мама дуже на цьому наполягала. Двері відчинила Маша, і Кіру ледь не збив з ніг різкий сморід. У квартирі пахло… Та ні, там тхнуло брудними шкарпетками, скислим супом і ще чимось важким, затхлим.

— Вам кого? — недбало кинула Маша.

— Я до Антоніни Петрівни. Кіра.

— А, внучата племінниця-відступниця… — Маша криво всміхнулася. — Чула, чула. Ну, от і познайомились. Проходь, вона в своїй кімнаті сидить, ображається.

Кіра зайшла до великої кімнати. Антоніна Петрівна сиділа в тому самому кріслі. Але тепер вона вже не нагадувала величну господиню — лише маленьку, згорблену жінку. Вікна, які Кіра колись натирала до блиску, вкрилися сірим нальотом. Штори перекосилися, одна петля обірвалася.

— Тітко Тоню, добрий день, — Кіра поставила на стіл цукерки.

Жінка підняла голову.

— Прийшла… — прошепотіла вона. — Подивитись, як я тут живцем гнию?

— Чому гниєте? У вас же сім’я. Син, невістка, онук.

— Сім’я… — Антоніна Петрівна кивнула в бік дверей. — Та «сім’я» вчора замок у мою кімнату врізала. Сказали, щоб я не виходила, коли в них гості. Валерка мовчить. Тільки котлети їсть, які вона йому з магазину носить. Брудом заростаємо, бо невістці ніколи. Каже: якщо мені брудно — мені й мити. А в мене руки не тримають, Кіро… зовсім не тримають. Вона глянула на свої скручені пальці й раптом по-дитячому заплакала.

— Я ж їм усе… А Маша вчора сказала: «Швидше б ти, бабусю, звільнила територію — нам дитячу робити треба». Хоча їм і так місця достатньо, квартира велика.

Кіра відчула, як у серці стислося, але стрималася.

— Тітко Тоню, чаю вип’ємо?

— Вип’ємо… якщо дозволить чайник поставити. Каже, я газ марную.

У дверях з’явилась Маша.

— Про що шепочетесь? Кіро, раз прийшла — заглянь у ванну. Там кран тече. І унітаз би почистити…

Кіра повільно повернулась до неї.

— Маша, я тут у гостях. Я не домробітниця.

— Та не ламайся! — обурилася Маша. — Вам же квартири не потрібні були? От і доведіть, як бабусю любите.

— Квартири нам не потрібні, — спокійно відповіла Кіра. — Антоніна Петрівна їх уже на Валеру переписала. Тож тепер це ваші клопоти. Насолоджуйтесь.

Маша поперхнулась.

— А хто допомагати буде? Вона ж за собою тарілку помити не може!

— Ви. І ваш чоловік.

Чаю Кірі так і не дали — Маша виставила її за двері. Через пів року Антоніну Петрівну влаштували до будинку для літніх людей. З безсилля. У квартирі вона вже не могла жити сама, а «сім’я» виявилась не готова до турботи. Кіра іноді приїжджає до неї з мамою. Приносять фрукти, теплий плед, новини з життя. Жіночка чекає цих візитів, тримає Кіру за руку і довго не відпускає. Запізніле розкаяння не змінює минулого, але робить її тихішою, м’якшою.

А Кіра зрозуміла головне: допомагати можна — але не ціною власного життя. Милосердя має бути добровільним, інакше воно перетворюється на рабство. Вона більше не дозволяє собою користуватися. Але й серце не зачиняє. І саме в цьому — її перемога.