Тарас стояв посеред галасливого базару, тримаючи в руках букет польових квітів. Сонце пекло немилосердно, і він уже вкотре витер піт із чола.
Квіти, які він тримав, були прості: ромашки, волошки, трохи маків – усе зібране на узліссі неподалік села. Вони здавалися йому нічим не примітними, просто “патиками”, як він їх називав.
Але Катерина, дівчина з ясними очима й лагідною усмішкою, вважала інакше.
– Тарасе, ну як ти можеш? – сміялася вона, коли він простягнув їй букет. – Це ж квіти! Вони пахнуть літом, свободою! Ти що, не бачиш їхньої краси?
Тарас лише знизав плечима, його смагляве обличчя розпливлося в ледь помітній посмішці.
– Та які там квіти, Катю? Патики та й годі. Я їх по дорозі нарвав, щоб ти не бурчала, що я без подарунка прийшов.
Вона пирхнула, але взяла букет. Її русяве волосся виблискувало на сонці. Тарас дивився на неї й відчував, як щось у нього всередині щось стискається. Але він ніколи не визнав би цього вголос. Натомість кинув квіти їй під ноги, жартома додавши:
– Ось, тримай свої патики. Не дякуй!
Катерина лише розсміялася, підняла букет і легенько вдарила його по плечу.
– Ти невиправний, Тарасе. Але я тебе все одно люблю.
Ці слова тоді прозвучали так легко, так невимушено, що він не надав їм значення. Молодість, літо, безтурботність – усе здавалося вічним. Але життя, як відомо, любить свої жарти.
Минуло одинадцять років. Тарас уже не був тим безтурботним юнаком, який жартував про “патики”. Життя його потріпало: невдалі спроби знайти себе в місті, кілька розбитих мрій, робота, яка не приносила радості
. Він повернувся до села, де колись гуляв із Катериною, але все змінилося. Село, яке колись гуділо життям, тепер здавалося тихим і спорожнілим. Навіть старі дуби біля річки, де вони з Катериною любили сидіти, виглядали втомленими.
Одного серпневого дня Тарас ішов уздовж дороги, що вела до старого будинку на краю села. У руках він тримав кілька гладіолусів – яскравих, гордих, із багряними пелюстками.
Ці квіти він побачив на узбіччі, і щось у них нагадало йому про Катерину. Може, їхня стрункість, а може, той самий вогонь у кольорах, який він колись бачив у її очах.
Він зупинився перед будинком. Старий, але доглянутий, із білими стінами й синьою брамою. На подвір’ї гойдалися на вітрі гладіолуси – такі ж, як у його руках.
Тарас постояв, вдихаючи запах квітів, і раптом згадав той день на базарі. Як він кинув квіти під ноги Катерині. Як вона сміялася. І як він, дурень, не зрозумів, що втрачає.
– Що ти тут стоїш, Тарасе? – почувся голос за спиною.
Він обернувся й побачив її. Катерина стояла біля брами, тримаючи в руках кошик із яблуками.
Вона змінилася: волосся стало коротшим, обличчя – серйознішим, але очі… Очі залишилися тими самими.
– Катю… – почав він, але голос зрадницьки тремтів. – Я… Я просто йшов повз. Побачив гладіолуси, згадав тебе.
Вона підняла брову, але посміхнулася.
– Згадав? Через одинадцять років? Ти ж казав, що квіти – це патики.
Тарас відчув, як щоки запалали. Він опустив погляд на гладіолуси в своїх руках.
– Може, я тоді помилявся, – тихо сказав він. – Може, я багато в чому помилявся.
Катерина поставила кошик на землю й підійшла ближче. Її погляд був уважним, ніби вона намагалася розгледіти в ньому того юнака, якого колись знала.
– Тарасе, що ти тут робиш? – запитала вона м’яко. – Ти ж поїхав у місто. Казав, що село – не для тебе. Що сталося?
Він зітхнув, стискаючи стебла квітів так, що вони ледь не зламалися.
– Життя сталося, Катю. Я думав, що в місті знайду щось краще. Але там… Там усе чуже. А тут… Тут ти була. І я, не розумів, не цінував.
Вона мовчала, дивлячись на нього. Потім узяла один із гладіолусів із його рук і піднесла до обличчя.
– Знаєш, – сказала вона, – я тоді дуже образилася. Коли ти кинув квіти під ноги. Але я їх зберегла. Висушила, поклала в книгу. Досі лежать у мене на горищі.
Тарас здивовано підняв очі.
– Ти зберегла ті патики?
– Вони не патики, Тарасе, – усміхнулася вона. – Вони були від тебе.
Того вечора вони довго сиділи на ґанку її будинку. Катерина розповідала, як залишилася в селі, як доглядала за старенькою матір’ю, як навчилася вирощувати гладіолуси.
Тарас слухав, відчуваючи, як кожен її слово повертає його в ті дні, коли все було простіше.
– А пам’ятаєш, як ми ходили до річки? – раптом запитала вона. – Ти ще намагався мене налякати, буцімто там водяник живе.
Тарас розсміявся, згадуючи.
– А ти повірила! Бігала від мене, кричала, що я дурний.
– Бо ти й не розумів, – відрізала вона, але в її голосі не було злості. – А я, між іншим, досі люблю ту річку. Ходи, покажу тобі дещо.
Вона підвелася, і Тарас пішов за нею. Вони йшли стежкою, яка вела до річки, а навколо гуділи цвіркуни й пахло вечірньою прохолодою. Катерина зупинилася біля старого дуба, де колись вони вирізали свої ініціали.
– Дивися, – сказала вона, показуючи на стовбур. – Вони досі тут. Т і К.
Тарас провів пальцями по вицвілих буквах. Йому раптом стало так боляче, ніби хтось стиснув серце.
– Катю, я… – він запнувся. –. Тоді, одинадцять років тому. Я думав, що все ще попереду, що я встигну. А потім зрозумів, що втратив тебе.
Вона повернулася до нього, її обличчя було серйозним.
– Ти не втратив мене, Тарасе. Я була тут. Усе це час. Але ти пішов. І я не знала, чи повернешся.
Він ступив крок ближче, тримаючи гладіолуси так, ніби вони були його останнім шансом.
– Я повернувся, Катю. І я не піду знову. Якщо ти дозволиш.
Вона довго дивилася на нього, а потім узяла квіти з його рук.
– Знаєш, – сказала вона тихо, – я завжди любила гладіолуси. Вони сильні, але ніжні. Як любов. Але якщо ти знову назвеш їх патиками, я тобі цього не пробачу.
Тарас розсміявся, і цього разу сміх був щирим, як тоді, у юності.
– Обіцяю, Катю. Жодних патиків. Тільки квіти. Тільки для тебе.
Минуло кілька місяців. Тарас залишився в селі. Він узявся допомагати Катерині з її садом, вчився доглядати за гладіолусами, хоча спочатку бурчав, що це “не чоловіча справа”.
Вона сміялася, називаючи його “міським садівником”, але з кожним днем вони ставали ближчими.
Одного вечора, коли вони сиділи на тому ж ґанку, Катерина раптом сказала:
– Тарасе, а пам’ятаєш, як ти кинув квіти мені під ноги?
Він зніяковів, але кивнув.
– Пам’ятаю. І досі соромно.
Вона всміхнулася, дістала з кишені маленький засушений букет – той самий, із ромашок і волошок.
– Я зберегла їх. І знаєш що? Я рада, що ти повернувся. Але цього разу не кидай квіти. Тримай їх міцно.
Тарас узяв її руку, відчуваючи, як тепло її долоні зігріває його.
– Не кину, Катю. Ніколи.
І він дотримав слова. Гладіолуси в їхньому саду цвіли щоліта, нагадуючи про те, що іноді навіть “патики” можуть стати початком чогось прекрасного.
Наталя Веселка
