Син втік від вагітної дружини. Мамо, вона просто нестерпна. Ну, чесне слово, я так більше не можу.
Антонина Миколаївна завмерла, і спиці з недов’язаною крихітною шкарпеткою кольору топленого молока безсило лягли на коліна. Вечірня тиша в її маленькій квартирі, така затишна й звична, лопнула від цього дзвінкого до болю знайомого голосу в трубці. Голос дзвенів від образу, від праведного обурення тридцятирічного хлопчика, який вже рік був одружений на Ані, чудовій, тихій дівчині, яку Антоніна Миколаївна встигла полюбити.
У Павла був свій дім, своя сім’я, і через 3 місяці мав з’явитися на світ його син, його дитина. Але дзвонив він, як і завжди, мамі, з тією ж самою інтонацією, з якою в п’ятому класі скаржився на вчительку з математики, яка до нього чіпляється. Усе його життя Антоніна Миколаївна була його особистим рятівним кругом.
Він із запалом брався за справи й так само легко кидав їх при перших же труднощах. Одного разу він вирішив відкрити свою кав’ярню. Скільки було планів, розмов, а потім виявилося, що потрібно отримати дозвіл, домовлятися з постачальниками, вставати о шостій ранку. Через місяць він просто перестав брати трубку від орендодавця. А розгрібати борги й незручні розмови довелося, звісно, їй. Вона все залагодила. Вона завжди все залагоджувала. І щоразу, витягуючи його з чергової ним же створеної ями, вона твердила собі як мантру: от зараз, от тепер-то він точно подорослішає.
Вона щиро вірила в це, бо не вірити було надто страшно. А він, її Павлик, її єдиний улюблений син, так і не дорослішав. Він просто засвоїв головний урок: навіщо плутатися, якщо мама все одно витягне? І ось він дзвонив знову. Проблема була поважніша за прогорілий бізнес-кав’ярню. Тепер його труднощі носили ім’я Аня, його вагітна дружина.
— Що сталося, сину? — її голос пролунав спокійніше, ніж вона себе почувала.
Він заговорив швидко, безладно, захлинаючись словами про те, що Аня стала зовсім іншою, нервовою, плаксивою, що її все дратує.
— Розумієш, вона наче спеціально мене зводить. Я приходжу додому, хочу відпочити, а там — вічне невдоволення. Я купив не той хліб — трагедія. Повісив рушник не на той гачок — скандал. Вона вимагає уваги, наче я не працюю цілими днями, наче мені самому не важко.
Антоніна слухала, і в’язання здавалося крижаним у її руках. Вона чула не слова, ні, вона чула музику, мелодію, знайому до останньої фальшивої ноти. Це була арія дитячого егоїзму. Він не говорив про жінку, яка носить під серцем його дитину. Про тіло, що перебудовується, про гормони, що бушують. Він говорив про себе, про те, що його особистий, такий дорогий комфорт порушений, що світ, який так довго обертався виключно навколо нього, раптом дозволив собі змістити центр тяжіння. Це була не розмова дорослого чоловіка. Це була чергова втеча від реальності в затишний кокон маминої жалості.
Вона глибоко зітхнула, вголос сказала лише:
— Паша, їй зараз дуже важко. Постарайся бути терплячішим. Вона ж не зі зла.
Але всередині, там, де завжди піднімалася хвиля безумовної материнської любові й готовності допомогти, цього разу був штиль. Холодний, неприємний штиль. І на цій гладі проступило потворне слово — дежавю.
Минув тиждень. Тиждень тягучої напруженої тиші. Дзвінок пролунав знову. Антоніна Миколаївна якраз дрімала в кріслі перед телевізором, де йшло якесь старе кіно. Різкий дзенькіт із рук змусив її здригнутися. Серце закалатало. Вона знала, хто це.
— Мам, я поїхав.
Голос був приглушеним, але в ньому чулися нотки хлопчачого виклику. Ніби він не втік від вагітної дружини, а зробив якийсь відчайдушний героїчний вчинок.
— Куди поїхав, Паш?
— До Вітька, на пару днів. Просто, ну, щоб подумати. Вдома дихати неможливо. Суцільне напруження. Нехай вона теж охолоне, подумає над своєю поведінкою. Тут хоч спокійно, мам. Пиво, футбол. Ніхто мізки не виносить.
Антоніна сіла на край ліжка. Ком підступив до горла. Вона ясно уявила цю картину: прокурену кухню його вічно холостого друга Вітька, пляшки на столі, гучний сміх. І він, її син, почувається вільним героєм, що вирвався з сімейної в’язниці. А в цю саму мить у їхній світлій і затишній квартирі, яку вони з такою любов’ю облаштували, залишилася одна Аня. Вагітна. Чекає на нього, може, дивиться на знімок УЗД, прикріплений магнітиком до холодильника.
Їй стало так нестерпно боляче за цю дівчину, так соромно за власного сина. Адже він навіть не намагається знайти рішення. Він шукає виправдання своїй втечі. І він чекає. Чекає, що вона, його мати, зараз скаже: «Правильно, сину, відпочинь. Я їй подзвоню, я поговорю з нею, я все владнаю».
Але вона мовчала.
— Мам, ти мене чуєш?
У його голосі прослизнула звична нетерплячість. Він не звик чекати.
— Чую, Паш.
Дратівливість, що зародилася в ній тиждень тому, повільно перетворювалася на холодну лють. Це було незнайоме, страшне почуття. Вона дивилася на його життя збоку й бачила не чоловіка, не майбутнього батька, а розпещеного підлітка, що втік із дому, бо йому заборонили грати в комп’ютерні ігри. Їй хотілося кричати, трясти його, змусити подивитися на себе збоку. Але вона лише промовила тихо, майже шепотом:
— Твоя дружина носить твою дитину. Їй не можна хвилюватися.
Він фиркнув у трубку:
— Ось саме! А вона тільки це й робить. Гаразд, мам, я спати. Подзвоню завтра.
Короткі гудки. Він поклав трубку, а Антоніна Миколаївна ще довго сиділа в темряві, вдивляючись у чорне вікно.
Він не подзвонив, він приїхав. Ввечері, через два дні, настирливий і вимогливий дзвінок у двері змусив її здригнутися. На порозі стояв Павло з великою спортивною сумкою біля ніг, м’ятий, неголений, з темними колами під очима, але з якимось до нудьги самозадоволеним виразом обличчя, наче мандрівний лицар, що повернувся з важкого походу й очікує почестей.
— Все, мам, я більше не можу. Я додому.
Він зробив був крок через поріг.
— Почекай.
Вона не зрушила з місця, загороджуючи йому прохід. Вперше за 30 років вона не розчинила перед ним дверей навстіж.
Він здивовано, майже збентежено подивився на неї.
— Ти чого? Пусти, я втомився.
— Твій дім — там, Пашо. З твоєю дружиною.
Він криво зло посміхнувся:
— Та який це дім і яка вона дружина? Вона не в собі. Я, мабуть, на розлучення подам. Серйозно. Навіщо мені все це? Нервотрьопка — та нескінченна. Я для неї просто гаманець. І, ну, я не знаю. А я ж теж людина. Я хочу спокою.
Антоніна Миколаївна злякалася, але не за те, що її син розлучиться, не за те, що йому буде самотньо чи погано. Вона до жаху, до тремтіння в колінах злякалася за те, якою людиною він став. За того, кого вона сама своїми руками, своєю сліпою любов’ю виростила: безвідповідального інфантильного боягуза, готового розтоптати свою сім’ю, кинути вагітну дружину, бо йому, бачте, стало «напряжно».
Вона раптом усвідомила з безпощадною ясністю: «Це я. Я його таким зробила. Кожним вирішеним за нього завданням, кожною підстеленою соломкою я позбавляла його сили».
Її внутрішній монолог був коротким і страшним, як вирок: «Якщо зараз впущу, він не виросте ніколи. Це кінець для нього, для його дитини, для Ані й для мене».
Вона дивилася на його обличчя, на ці рідні до кожної зморшки риси й бачила перед собою чужу, порожню людину.
Вона зробила крихітний крок назад і повільно, з зусиллям потягнула двері на себе. Клацнув перший замок, потім другий. Звуки були оглушливими в тиші під’їзду. Вона чула його збентежене дихання з того боку. Він чекав. Напевно, думав, що це якийсь злий жарт.
— Мам, ти чого? Відчини, мам.
Вона не відповіла. Вона просто стояла, вчепившись у дверну ручку, і плакала. Беззвучно, без схлипувань. Сльози текли по щоках, по губах, крапали на старий домашній халат. Це були найгірші сльози в її житті.
Через кілька нескінченних хвилин вона почула, як він вилаяся, штовхнув сумку і закрокував геть сходами.
Почався тиждень тиші. Найдовший і найстрашніший тиждень у її житті. Телефон на кухонному столі перетворився на мовчазного зловісного ідола. Вона обходила його стороною, але погляд її постійно повертався до темного екрану. Кожну хвилину вона чекала дзвінка і кожну хвилину боялася його. А що, якщо він не впорається? Що якщо наробить дурниць? Рука сама тягнулася до номеру. Вона вже бачила на екрані його фотографію, але в останню мить зупиняла себе. Ні, не можна. Вона дала собі слово.
Їжа здавалася без смаку, фільми на екрані — безглуздим мерехтінням картинок. Вона жила у в’язкому, сірому тумані тривоги. Ночі були гіршими за все. Уві сні вона знову і знову бачила його маленьким. Ось він стоїть посеред кімнати у своїй шкільній формі, а на піджаку відірваний ґудзик. Він дивиться на неї своїми величезними дитячими очима, сповненими сліз, і мовчки простягає піджак. «Мам, приший, будь ласка». Вона уві сні тягнеться за голкою, відчуваючи звичну хвилю ніжності й бажання негайно все виправити, і прокидається в холодному поту з калатаючим серцем. Почуття провини було майже фізичним. Як вона могла виставити власного сина за двері? Адже вона мати.
Але потім приходила зла, твереза ясність. Ґудзик пришити легко. А як пришити йому сумління? Як пришити йому відповідальність? Цей ґудзик він має знайти й пришити сам, навіть якщо поколоти всі пальці до крові.
Вона встала, підійшла до вікна. Ранок був сірим і безрадісним, але вона знову не подзвонила.
Повідомлення прийшло на восьмий день. Коротко дзенькнув телефон. Не від Павла, від Ані. Антоніна побачила її ім’я на екрані, і в неї завмерло серце. Вона відкривала повідомлення тремтячими пальцями, готуючись до найгіршого: до докорів, скарг, благань про допомогу.
Але там було лише кілька слів. Простих, буденних.
«Антоніно Миколаївно, добрий день. У нас усе добре. Павло збирає дитяче ліжечко. І все».
Ніяких скарг, ніяких «дякую, що образумили його». Просто життя, яке триває.
Антонина перечитала це коротке повідомлення разів десять, двадцять. *Він повернувся сам. Він не подзвонив їй, не просив допомоги, не шукав обхідних шляхів. Він просто пішов додому до своєї дружини і збирає ліжечко.*
Цей простий побутовий образ — чоловік з викруткою, зосереджено схилившись над розкиданими деталями майбутнього затишку, — сказав їй більше, ніж могли б сказати тисячі слів.
Він будує сам. Своїми руками.
Вона поклала телефон на стіл. Вперше за 30 років її син прийняв рішення сам. Правильне рішення. Не тому, що мама сказала, а тому, що по-іншому було не можна.
