Віктор сидів у пабі на Подолі, де гуділи розмови, а запах хмелю змішувався з осінньою прохолодою, що тягнула від відчинених вікон.
Було 15 вересня , і він, сорокарічний автомеханік із сивиною на скронях і мозолями на руках, нервово крутив пивну склянку.
Напроти нього сидів друг дитинства, Сергій, програміст із вусами й вічною посмішкою, який слухав Віктора з виглядом людини, що знає відповідь, але чекає, поки той виговориться.
— Так, друже, ти правий, — зітхнув Віктор, відпиваючи ковток. — Теща справді стала невід’ємною частиною нашого життя з Іриною. Так і ви, саме Ірина… вона на місяць до неї, а потім, звісно, та до нас. Я ж її пояснював, що добре раз на рік зустрічатися, та де там — вони не можуть одна без одної. А мені що в цій ситуації робити?
Сергій засміявся, відкидаючись на стільці.
— Віть, теща — то як планета. Вона на своїй орбіті, але гравітація тягне всіх. Розкажи з початку, як дійшло до того, що пані Світлана в тебе вдома місяцями живе? .
Віктор кивнув, він почав розповідати. Його голос був сумішшю роздратування, гумору й теплоти — бо життя з тещею Світланою, Іриною та їхньою маленькою квартирою на Оболоні було саме таким: хаотичним, але рідним.
Все почалося три роки тому, у 2022-му, коли Світлана Григорівна, п’ятдесяти п’ятирічна вдова з Вінниці, залишилася сама після того як чоловіка не стало. Її дім, старенька хрущовка, став для неї завеликим — самотність гуділа в стінах, як осінній вітер.
Ірина, єдина дочка, тридцяти семи років, учителька англійської, одразу сказала Віктору:
— Віть, мамі важко самій. Може, запросимо її до нас на місяць? Вона допоможе з господарством, а я заспокоюся, що вона не сама.
Віктор, сидячи за кухонним столом із чашкою кави, потер скроні. Їхня квартира — двокімнатна, затишна, але тісна — ледве вміщала їх із Іриною та їхнього п’ятирічного сина Данилка.
— Іро, я розумію, але куди ми її? У залі на дивані? І Данилко ж ночами бігає, а твоя мама… вона ж любить порядок. І пироги. І розмови до півночі.
Ірина посміхнулася, обіймаючи його.
— Вітьку, ти ж знаєш, мама — золото. Вона Данилка обожнює, пироги пектиме, а я на роботі не переживатиму. Місяць, обіцяю. Потім вона додому.
Віктор погодився — бо любив Ірину, бо бачив, як вона хвилюється за матір. Світлана приїхала з двома валізами: одна з одягом, друга з консервацією — огірки, помідори, варення. Її енергія, як сонячний спалах, заповнила квартиру.
“Вікторе, ти худий, їж борщ!” — гукала вона, ставлячи тарілку. Данилко бігав за нею, називаючи “бабуся Світа”, а вона вчила його ліпити вареники.
— Ірино, дивись, який у нас хлопчик! — сміялася Світлана, тримаючи Данилка на руках. — Віть, ти чому не їси? Я тобі котлет накрутила, з часничком, як ти любиш.
Віктор усміхався, але відчував, як простір стискається. Світлана переставила його інструменти в коморі (“Там же пилюка!”), викинула старі кросівки (“Віть, вони діряві!”) і щовечора вела бесіди про здоров’я, сусідів і “як у Вінниці краще”.
— Іро, вона класна, — шепотів він дружині вночі, коли Світлана спала в залі. — Але місяць — це місяць. Я хочу нашу тишу назад.
Ірина гладила його по щоці.
— Вітьку, ще тиждень. Мама обіцяла повернутися. Вона ж не назавжди.
Але місяць став двома. Світлана знайшла собі заняття: шила Данилку костюм на ранок у садочку, ходила на ринок, варила компоти.
“Я ж допомагаю!” — казала вона, коли Віктор натякав на повернення. Ірина раділа — мати ожила, Данилко щасливий, а вона могла довше затриматися в школі, готуючи учнів до олімпіади.
— Віть, бачиш, як добре? — казала Ірина за вечерею. — Мама готує, Данилко не в садочку до ночі. Ти ж любиш її борщ?
Віктор кивав, але в душі бурчав: “Борщ класний, але я хочу спокій”.
У грудні Світлана поїхала додому, обіцяючи повернутися на Різдво. Віктор видихнув, квартира стала тихою, але Ірина сумувала.
— Віть, мамі самотньо у Вінниці, — сказала вона одного вечора, тримаючи телефон із повідомленнями від матері. — Може, я до неї на тиждень? Допоможу з прибиранням, ялинку поставимо.
Віктор зітхнув.
— Іди, Іро. Але тиждень, не більше. Данилко зі мною, впораємося.
Ірина поїхала, залишивши Віктора з сином. Тиждень став двома — “Мама застудилася, Віть, я не можу її кинути”.
Повернувшись, вона привезла ще консервації й ідею: “Може, мама на місяць до нас у січні? А я потім до неї влітку?”
Так почався цикл. Світлана приїздила на місяць — зима, весна, осінь. Ірина їхала до Вінниці — “Мамі треба допомога в саду”, “Мама хоче на базар зі мною”.
Віктор терпів, але відчував, як їхнє життя стало трикутником: він, Ірина, Світлана. Данилко радів бабусі, але Віктор мріяв про “раз на рік”.
— Іро, — сказав він одного вечора в 2023-му, коли Світлана поїхала, — я розумію, вона твоя мама. Але щомісяця? Ми ж сім’я — ти, я, Данилко. А вона… вона як постійний гість. Раз на рік — нормально, як свято. А так я почуваюся, ніби в готелі.
Ірина склала руки, очі блищали від сліз.
— Віть, ти хочеш, щоб я маму покинула? Вона одна, тато помер, сестер-братиків нема. Я — її єдина. Ти бачив, як вона з Данилком? Він літери вчить із нею! А я… я без неї сумую. Вона — моя подруга, не тільки мама.
Віктор встав, ходячи кухнею.
— Подруга? Іро, я твій чоловік, а не сусід. Я хочу вечори з тобою, а не з тещею, яка розповідає, як у Вінниці краще. Ти їдеш до неї — я сам. Вона тут — я на дивані. Раз на рік — це компроміс.
Ірина заплакала, але кивнула.
— Добре, Віть. Спробуємо рідше. Але не злись на маму. Вона тебе любить.
Світлана приїхала знову — на Великдень. Привезла паски, крашанки, обійняла Віктора: “Сину, ти ж не сердишся? Я ж для вас!” Він усміхався, але в душі бурчав.
Цикл тривав: місяць у Києві, місяць у Вінниці. Світлана вчила Данилка читати, Ірина раділа, а Віктор працював довше, щоб не чути “Віть, з’їж котлету!”.
Конфлікт вибухнув у 2024-му, восени. Світлана приїхала на два місяці — “У Вінниці трубу прорвало, ремонт”. Квартира гуділа: теща переставила меблі (“Так світліше!”), купила нові штори (“Старі вицвіли!”), а Данилко спав із бабусею, бо “він так хоче”.
Віктор повернувся з роботи, заставши Світлану за плитою, Ірину за уроками, а себе — без місця.
— Іро, нам треба поговорити, — сказав він, відводячи дружину в спальню. — Це не життя. Твоя мама — чудова, але вона тут, як господиня. Я хочу нашу сім’ю назад. Раз на рік — мої двері для неї відкриті. Але не щомісяця.
Ірина сіла на ліжко, ховаючи обличчя.
— Віть, ти жорстокий. Мама одна, я її не покину. Ти хочеш, щоб я вибирала між вами?
— Не вибирати! — вибухнув він. — Просто жити разом, без третього в домі! Я люблю Світлану, але я твій чоловік. Данилко — наш син, а не її. Її пироги — супер, але я хочу тишу!
Світлана почула крики, увійшла без стуку.
— Вікторе, що ти кричиш? — її голос був спокійним, але твердим. — Я заважаю? Кажи прямо, я не дівчинка, витримаю.
Віктор зітхнув, опускаючи плечі.
— Світлано Григорівно, ви не заважаєте. Ви — сім’я. Але я хочу бути з Іриною вдвох. Данилко росте, нам треба наш простір.
Приїжджайте на свята, на місяць улітку. Але не щомісяця. Я не витримую.
Світлана сіла, дивлячись на дочку.
— Ірино, він правий? Я… занадто?
Ірина заплакала, обіймаючи матір.
— Мамо, ти — моє серце. Але Віть… він теж. Я спробую. Обіцяю.
Світлана кивнула, посміхаючись крізь сльози.
— Сину, пробач. Я не хотіла бути тягарем. Я поїду завтра. Але на Різдво чекайте — без паски не залишу.
Віктор обійняв її — вперше за роки.
— Дякую, мамо. Ви завжди бажаний гість. Але раз на рік — як свято.
Світлана поїхала, і квартира стала тихою. Ірина сумувала, але вечори з Віктором повернулися: кіно, вино, розмови.
“Вітьку, дякую, що терпиш”, — шепотіла вона.
Але влітку 2025-го Світлана подзвонила: “Іро, у Вінниці спека, я до вас?”
Ірина подивилася на Віктора.
— Віть, на два тижні? Вона обіцяла.
Він кивнув.
— Два тижні. Але не місяць.
Світлана приїхала — з варенням, з піснями для Данилка. Віктор терпів, але напруга росла. У пабі, розповідаючи Сергію, він закінчив:
— Сергію, я люблю їх обох. Але що робити? Вони — як магніти. Я хочу сім’ю, а не гуртожиток.
Сергій посміхнувся.
— Віть, теща — не ворог. Вона — як бонус до Ірини. Запроси її на вечерю, без Данилка. Поговори, як із другом. І домовся: свята — її, літо — ваше. Ірина тебе любить, вона зрозуміє.
Віктор повернувся додому, де Світлана пекла пиріг, а Ірина сміялася. Він сів, узяв тарілку.
— Світлано Григорівно, давайте так: Різдво, Великдень — ви з нами. Літом — ми до вас. А між тим — дзвінки, відеочати. Ми сім’я, але я хочу Ірину частіше.
Світлана кивнула, її очі блищали.
— Віть, ти молодець. Я не хотіла лізти. Домовилися — свята мої. А пиріг бери, з вишнями.
Ірина обійняла обох.
— Ви — мої герої. Раз на рік — як свято.
Цикл змінився: Світлана приїздила на Різдво, Ірина їздила влітку. Квартира ожила, але Віктор знайшов баланс.
“Любов — це межі”, — думав він, дивлячись на Ірину, що сміялася з Данилком. А Світлана, дзвонивши з Вінниці, казала:
“Вітьку, ти мій син. Чекаю вас на вареники”.
Світлана Макаренко
