Це була субота — день, коли в селі повітря зазвичай дрижить від запаху свіжоспеченого хліба, але на подвір’ї Галининих сусідів воно дрижало від її голосу. Галина стояла біля паркану, спершись на сапу так, ніби це був скіпетр її одноосібної влади над мораллю всього кутка.
— О, подивіться на неї! — гукнула Галина, побачивши сусідку Олену, що розвішувала білизну.
— Олено, ти б краще не простирадла вибілювала, а совість свою! Знову твій Микола вчора прийшов пізніше за сонце? Та ще й пісню співав таку, що собаки в сусідньому селі вили. Ганьба! Як ти з цим ледарем живеш?
Олена зупинилася, важко зітхнула і, не повертаючи голови, відповіла:
— Галино, йди сапай свої кабачки. Микола з роботи йшов, стомився, от і дозволив собі розслабитися. Він хоч працює, а не на паркані цілий день висить, як старе рядно.
— Працює він! — Галина аж підскочила. — Бачили ми ту роботу! Пів зарплати в «Світлячку» залишає, а ти потім у мене сіль позичаєш. Я все бачу, Олено! У тебе син знову двійку з математики приніс, я особисто чула, як вчителька на пошті бідкалася. Виховання нуль! Сама нечупара, і діти такі ж!
— Ти б, Галю, про своїх дітей згадала, — тихо, але гостро кинула Олена. — Твій Віктор уже пів року з міста не дзвонить. Може, тому, що ти йому навіть дихати за статутом наказувала?
Ці слова влучили в ціль. Галина почервоніла, її обличчя стало схожим на перестиглий томат.
— Та як ти смієш! Мій Віктор — велика людина! Він бізнесом зайнятий, йому ніколи на твої плітки відволікатися! Він мені на день народження такий сервіз прислав, що ти в житті не бачила!
— Прислав? Чи ти сама його в райцентрі купила, щоб перед бабами похвалитися? — Олена нарешті повернулася, вперши руки в боки.
— Ми всі знаємо, Галю, що твій «ідеальний порядок» — це просто ширма. У тебе в хаті пилу по коліна, бо ти тільки за чужими вікнами стежиш!
— Ах ти ж невдячна! — заверещала Галина. — Я тобі вказую на твої гріхи, щоб ти людиною стала! Щоб тебе люди не цуралися! А ти мені сервізом дорікаєш? Ти подивися на свій город — там бур’яни вищі за твого Миколу! Це сміття, Олено! Справжнє сміття в твоєму житті!
— Сміття — це те, що в тебе з рота вилітає, — відрізала Олена. — Ти як та біблійна фарисейка: у чужому оці смітинку бачиш, а в своєму колоди не помічаєш.
Твій чоловік, Степан, чому на веранді спить уже третій тиждень? Не тому, що йому свіже повітря подобається, а тому, що ти його загризла за те, що він не ту квітка на клумбі посадив!
— Степан… він… він просто хропе сильно! — Галина трохи затнулася, але одразу знову пішла в атаку. — А от твоя донька… ти бачила, у якій спідниці вона вчора ввечері додому йшла? Це ж не спідниця, це непорозуміння! Куди ти дившся? Вона ж тобі в подолі принесе, а ти й не зчуєшся!
— Досить! — Олена зробила кілька кроків до паркану. — Ти все життя живеш чужими бідами. Тобі радісно, коли в когось хата горить чи дитина хворіє, бо тоді ти на цьому фоні здаєшся собі святою.
Але подивися на себе, Галю. Ти ж самотня, як вовк у лісі. Твій Степан мовчить, бо боїться слово сказати, Віктор не їде, бо знає, що ти його знову будеш виховувати. Твоя «колода» в оці — це твоя злість. Вона тобі світ затулила!
Галина на мить замовкла. Її губи затремтіли. Вона хотіла викрикнути щось про порвані шкарпетки Миколи чи про немиті вікна Олени, але слова застрягли в горлі.
На подвір’я вийшов Степан, чоловік Галини. Він був тихий, згорблений і тримав у руках стару лійку.
— Галю, — тихо покликав він. — Там… там кран на кухні зірвало. Вода тече…
— То лагодь,! Чого ти стоїш! — звично гаркнула Галина, але голос її зірвався.
— Я не можу, — так само тихо відповів Степан. — Там інструмент треба, а ти його в сарай під замок сховала, щоб я «нічого не поламав».
Олена гірко засміялася:
— Ось тобі й порядок, Галю. Хата тоне, а ти в мене на паркані проповідуєш. Може, замість того, щоб судити мою доньку, підеш допоможеш своєму чоловікові?
Галина розвернулася і, не сказавши жодного слова, пішла до хати. Вона йшла швидко, але спина її вже не була такою рівною.
Вона вперше за довгі роки відчула, як ця сама «колода» — власна невлаштованість, самотність у колі родини і вічний страх здатися неідеальною — почала нестерпно тиснути на неї саму.
Увечері в селі було тихо. Олена бачила крізь вікно, як у Галини довго світилося світло на кухні. Там не було чути криків. Там вперше за довгий час двоє людей просто мовчки вечеряли, намагаючись знайти дорогу одне до одного крізь завали багаторічних образ.
Наступного ранку над селом стояв густий туман, такий самий сірий і липкий, як думки Галини. Вона сиділа на кухні, дивлячись на розібраний кран, який Степан так і не зміг полагодити до кінця.
Вода монотонно капала в миску: кап… кап… кап… Кожен удар віддавався в скронях Галини як нагадування про її власне життя — теж розібране, несправне, де замість тепла текла холодна критика.
Вона вдягла стару хустку, взяла порожнє горнятко і вийшла на подвір’я. Ноги самі несли її до перелазу. Олена саме виходила з хліва з повним відром молока.
— Олено… — голос Галини прозвучав настільки тихо, що та не одразу обернулася. — Олено, постривай.
Сусідка зупинилася, напружившись, очікуючи чергової порції «отрути» про неправильний надій чи невимиту підлогу.
— Що ще, Галино? Знову кури не туди сіли, чи корова не тим тоном мукнула? — Олена поставила відро на землю.
Галина підійшла ближче. Її руки помітно тремтіли.
— У мене… у мене кран зірвало. І Степан… він не може. Він намагався, але в нього руки тремтять, бо я на нього кричала весь вечір. Я… я прийшла спитати, чи твій Микола не зміг би зайти?
Олена заціпеніла від несподіванки. Галина просить допомоги? Та сама Галина, яка знала «як правильно» навіть тоді, коли сонце встає?
— Микола спить, — сухо відповіла Олена. — У нього вихідний. Після того, як ти його вчора «прославила» на все село, він навряд чи захоче йти до твого порога.
— Я знаю, — Галина опустила очі. — Я вчора багато зайвого наговорила. І про сина твого, і про доньку… Олено, я ж не тому, що я зла. Я просто… я думала, якщо я буду вказувати іншим на їхні діри, то моїх власних ніхто не помітить. А виявилося, що я в тих дірах сама й потонула. Віктор не дзвонить не тому, що зайвий бізнесмен, а тому, що я його заїла. Як і Степана.
Олена довго дивилася на сусідку. В очах Галини вона побачила не звичну сталь, а розгубленість старої жінки, яка раптом зрозуміла, що її «ідеальність» — це всього лише клітка.
— Заходь у хату, — нарешті сказала Олена, підбираючи відро. — Пий чай. Я зараз Миколу розбуджу. Він чоловік відхідливий, хоч і співає гучно під вечір.
Через пів години на кухні в Галини було незвично людно. Микола, крекчучи, лазив під раковиною, розкидаючи інструменти, а Олена зі справжньою господарською цікавістю заглядала в Галинині шафи.
— Ого, Галю, а оце що? Пил? — хитро примружилася Олена, проводячи пальцем по верхній полиці.
Галина вже приготувалася до контратаки, її язик звично смикнувся видати щось про немиті вікна Олени, але вона вчасно зупинилася. Глибоко вдихнула і раптом… засміялася.
— Пил, Оленко. Справжнісінький пил. Я ж кажу — цілий день на паркані висіла, ніколи було ганчіркою махати. Сама ж бачила.
Микола виліз з-під мийки, витираючи обличчя від мастила.
— Все, господине. Не капатиме. Але наступного разу, як захочеш мене «ледарем» обізвати, спочатку кран перевір. Бо ледарів у таку холодну воду не затягнеш.
— Дякую тобі, Миколо, — щиро сказала Галина. — І тобі, Олено. Вибачте мені. Я… я спробую ту колоду з ока вийняти. Може, хоч на старість світ побачу таким, як він є.
Коли сусіди пішли, Галина підійшла до телефону. Вона довго дивилася на номер сина. Нарешті набрала.
— Алло, Вітю? — її голос здригнувся. — Ні, нічого не сталося. Я просто… я просто хотіла сказати, що я тебе дуже люблю. І вибач, що я завжди була такою колючою. Приїжджай просто так. Без сервізів. Просто приїжджай.
Степан, який увесь цей час мовчки сидів у кутку, підвівся, підійшов до дружини і вперше за багато років обійняв її за плечі. А вода в крані більше не капала. Вона слухняно чекала свого часу, як і нове, тихе життя в цьому домі.
Віра Лісова
