Анна тягла за собою валізу й не могла стримати усмішку. Як же їй пощастило — відрядження закінчилося на три дні раніше! Нарешті вона повертається додому. Залишилося тільки дочекатися таксі — і вже за кілька хвилин вона опиниться поруч із чоловіком.
Вони з Денисом були одружені всього три місяці й намагалися не розлучатися надовго. Їй так бракувало його тепла, його голосу, знайомих рук. Таксі зупинялося на кожному світлофорі, у заторах час тягнувся. Здавалося, що шлях додому ніколи не закінчиться. Анні нетерпляче хотілося відчинити двері, обійняти чоловіка, пригорнутися до нього.
Біля під’їзду вона привіталася із сусідками — бабусями, які з самого ранку сиділи на лавці й, певно, встигли обговорити усе на світі. Анна ніколи не любила ці довгі розмови, проте завжди відповідала чемно, із посмішкою. Вона була певна: Денис ще спить і не здогадується, що дружина повернулася раніше. Анна тихенько відчинила двері, зняла пальто, поставила валізу — й завмерла. Зі спальні долинали чоловічі голоси. Точніше, один голос — її чоловіка.
Спершу вона вирішила, що йому телефонують із роботи. Так, у нього сьогодні вихідний, але ж завжди може трапитися щось термінове. Тільки за мить слова Дениса розвіяли всі сумніви.
— Так, люба… ні, не розбудила. Я прокинувся ще годину тому. Думаю над нашим планом. Ні, жінка ще у відрядженні, повернеться тільки за три дні. Тож у нас є час. Ні, квартиру вона ще не продала… Як тільки все владнається — купимо нову, і тоді я їй усе скажу.
Анна завмерла. Серце стукало так голосно, що, здавалося, Денис ось-ось почує його крізь стіни.
— Пізно буде щось робити, — продовжував він, навіть не здогадуючись, що дружина стоїть за дверима. — Їй доведеться змиритися. Так, побачимось увечері, кохана. Цілую.
Слухавка клацнула. У тиші квартира раптом стала чужою. Анан стояла біля порога, стискаючи ручку валізи, й ледве стримувала емоції. Як він міг? Як з нею, із тією, яка вірила кожному його слову? У них все було добре — без сварок. Вона думала, що щаслива. А тепер зрозуміла, чому він так поспішав з весіллям: пропозиція через десять днів після знайомства, весілля через два місяці. Тоді це здавалося романтичним, тепер — підозріло швидким.
Сльози підступили до очей, але щось сказати, або плакати, значить видати себе. Чоловік гучно включив музику, тому не помітив, що у передпокої хтось є. Анна глибоко вдихнула, взяла валізу й тихенько вийшла з квартири. Спустилася сходами, вийшла на двір і швидким кроком пішла у сусідній двір. Сіла на лавку, стискаючи телефон у долоні. Треба було прийти до тями. Зрозуміти, що тепер робити. У голові лунали його слова: «Квартиру вона ще не продала…» Так ось воно що. Йому була потрібна не вона — її квартира.
Ця квартира дісталася Анні у спадок від бабусі. Вона давно мріяла про просторе житло — не таке тісне, як бабусина однокімнатна квартира, де кожен метр був на рахунку. Денис теж не раз казав, що хотів би жити у сучасному будинку, із закритою територією, охороною, дитячим майданчиком і чистими під’їздами. Жінку цілком влаштовувала ідея переїзду: продавши свою квартиру, але розташовану у центрі, вони могли б придбати затишне житло у спокійному районі. Тим більше Денис обіцяв «додати від себе» — трохи грошей на нову покупку. Вона тоді навіть подумала, що зробить усе чесно: оформить нову квартиру у спільну власність, щоб частки були рівні. Але тепер… тепер вона знала, що ніколи б так не вчинила, якби не повернулася на три дні раніше й не почула тієї розмови.
Анна витерла сльози, змусила себе вдихнути на повну й набрала номер двоюрідної сестри. Їй потрібно було просто комусь усе розповісти — почути живий голос, який не засудить. Вона не приховувала нічого: розповіла про телефонну розмову, про «план» чоловіка. На іншому кінці дроту Зоя слухала уважно, не перебиваючи, а потім твердо сказала:
— От тільки не плач. Зараз не час плакати, час діяти. У мене є одна цікава ідея.
Через кілька годин Анна дзвонила Денисові — спокійна, стримана, майже весела. Вона сказала, що у відрядженні виникли нові обставини, тому їй доведеться затриматися ще на кілька днів, може, навіть на тиждень.
— Я так скучив… — удавано засумував Денис.
Анна ледь не пирхнула, закочуючи очі, але відповідала лагідно, як завжди. Їй було неприємно навіть чути його голос, проте вона мусила грати роль — щоб він нічого не запідозрив.
Під кінець розмови жінка додала:
— Денисе, ось що ще. Моя давня подруга хоче подивитися квартиру — думає про покупку. Наступного тижня їй буде незручно, тому вона хотіла б прийти найближчим часом. Можеш завтра показати їй усе, розповісти про квартиру?
— Звісно! — одразу погодився Денис, і в голосі його прозвучала радість.
Ну ще б пак — доля, здавалося, сама підсовувала йому вигідний шанс.
Анна поклала слухавку, довго сиділа мовчки. Хотілося плакати, розбити все довкола. Але натомість вона лише глибоко вдихнула. Ні, тепер тільки спокій. До кінця.
Наступного дня Денис з нетерпінням чекав на ту саму «подругу». Зоя приїхала рівно о дванадцятій годині. І треба сказати — виглядала вона приголомшливо: гарна, доглянута, з легкою усмішкою на обличчі. Зої не було на весіллі сестри, вона за пів року планувала поїздку за кордон, тому була відсутня в Україні. Денис її не знав і ніколи не бачив.
Квартира Зої справді сподобалася. Як не захопитися — простора, у самому центрі, поруч метро, з великими вікнами. Денис розцвів, не пропускаючи нагоди кинути їй комплімент.
— Гарне місце, правда? — натякав він.
Зоя чемно усміхалася, граючи роль до дрібниць.
— Так, мені дуже подобається. Думаю купити, але є один нюанс, — мовила вона, ніби вагаючись. — Знижку не прошу, та доведеться зробити косметичний ремонт, замінити кухню… А я в таких справах нічого не тямлю. Може, ви могли б мені допомогти?
Голос її звучав так м’яко, що Денис навіть не замислився.
— Звісно, допоможу! — відповів він, майже не приховуючи захвату.
Наступного дня він узяв на роботі відпустку, щоб допомогти покупниці. Установлював меблі, міряв шпалери, допомагав із ванною. І, дивлячись на чарівну «подругу дружини», не міг повірити своєму щастю. “Оце так удача!” — думав він. — “І квартиру продам, і нову куплю, і, можливо, з цією красунею щось вийде…” Йому здавалося, що життя нарешті стало грати його мелодію.
Попрацювати довелося добряче. Денис цілий тиждень носився з відрами, фарбами й плиткою, встановлював кухонний гарнітур, бігав на ринок за матеріалами. До вечора падав з ніг, але тішив себе думкою, що всі ці клопоти не марні — зовсім скоро квартира буде продана, і тоді він отримає те, заради чого, власне, все й затіяв. На ремонт він витрачав свої гроші, адже Зої пообіцяла йому заплатити більше за встановлену кухню.
Коли настав день повернення дружини, усе було майже готове. Залишалося тільки оформити угоду — дрібниці. Денис мріяв лише про одне: швидше закінчити цю історію й нарешті відпочити. Анна стояла на порозі, спостерігаючи, як він, втомлений, але самовдоволений, розповідає, що все зроблено «у найкращому вигляді». Їй коштувало чималих зусиль не розсміятися йому в обличчя. Вона лише кивнула — мовляв, добре, нехай усе буде, як задумано. Зустріч із «покупчинею» була призначена на сьогодні.
Коли Зоя — та сама «подруга» — знову з’явилася у квартирі, Денис розцвів, як хлопчик на побаченні. Він бачив себе переможцем: квартира майже продана, гроші ось-ось на рахунку, нове життя — попереду.
— То що, — усміхнулася Зоя, — їдемо до нотаріуса оформлювати угоду?
— Ні, — спокійно відповіла Анна.
Денис здригнувся.
— Що значить «ні»? Це ж жарт, так? — не зрозумів чоловік.
— Ніякого жарту, — спокійно повторила вона. — Моя квартира не продається.
— Як не продається? — він аж зблід, розмахуючи руками.
— Ти вчинив нечесно зі мною, — тихо відповіла Анна. — Дякую лише за одне — за ремонт і за встановлену кухню. А тепер збирай речі й йди звідси. Твоя люба, мабуть, зачекалася.
І лише тоді до Дениса дійшло. Усе, що сталося, — пастка. «Покупчиня» виявилася давньою знайомою дружини, яку він ніколи раніше не бачив. Від усвідомлення цього він стояв мовчки, серед свіжопофарбованих стін, на які витратив тиждень життя. Жодної квартири, жодної вигоди, жодної «коханої».
Невдовзі шлюб офіційно розірвали. Анна не озиралася — попереду у неї починалося нове життя, чисте, спокійне, без обману. А Денис залишився лише спогадом — неприємним епізодом, який вона відпустила.
