Світлана вийшла з ванної і почула голос чоловіка на кухні:
— Так, мам, звісно. Світлана 31-го все зробить. Холодець, салати, гаряче. У неї рука легка, впорається. А потім піде до подруги.
Світлана зупинилася в коридорі.
— Ні, мамj, я їй ще не говорив. Навіщо питати? Вона жінка, розумієш. Сама здогадається допомогти.
Світлана пройшла в спальню і зачинила двері. Сіла на ліжко. Два тижні тому вона замовила ресторан на двох. На день народження Віктора. Купила йому подарунок, собі сукню. Думала, нарешті побудуть удвох. А він навіть не сказав їй, що плани змінилися.
Вранці за сніданком Світлана запитала:
— Вікторе, ти пам’ятаєш про ресторан? Я столик на тридцять перше замовляла.
Він не відривався від телефону:
— А, відміни. Мати хоче вдома відзначити. Родичів покликати. Нормальне свято, а не в кафешках сидіти.
— Я думала, ми удвох.
— Ну удвох потім якось. Це ж день народження, треба з родиною. Ти приготуєш, допоможеш матері. Покажеш себе.
Світлана поставила чашку:
— Коли ти збирався мені сказати?
Віктор нарешті подивився на неї:
— Зараз і кажу. Ти чого? Мати продукти купить і список страв складемо. У тебе ж завжди смачно виходить.
Він встав, узяв куртку і пішов. Світлана залишилася сидіти сама. За вікном йшов сніг.
Ввечері приїхала свекруха. З двома здоровенними сумками. Без дзвінка, одразу пройшла на кухню:
— Ось, продукти. Картопля, морква — все сама почистиш. М’ясо на холодець, курка, овочі на салати. Список я тут написала.
Світлана глянула в сумки. Картоплі кілограмів п’ять, брудна. Морква вся в землі. М’ясо — якісь кістки.
Свекруха дістала листок:
— Олів’є, оселедець під шубою, грецький, холодець, курка запечена, картопля, нарізки. Гості до шостої. Зранку почнеш — якраз встигнеш. Віктору потрібне нормальне свято, не ті вигадки з рестораном.
— Я на двадцять осіб готувати не збиралася.
Свекруха подивилася на неї так, ніби та сказала дурницю:
— Ти дружина чи хто? Чоловік попросив — роби. Я Віктора сама виростила, все життя для нього. Ти б теж навчилася поважати.
— Віктор мені навіть не сказав про це.
— А навіщо питати? Він чоловік, працює, гроші приносить. Ти дім ведеш. Чи твоя робота важливіша?
Світлана мовчала.
— Ось то ж бо й воно. Готуй, а потім підеш відпочивати. Вітя з рідними посидить, без зайвих людей. Ти ж не образишся?
Слово «зайвих» зависло в повітрі. Світлана кивнула:
— Зрозуміла.
Свекруха вдоволено посміхнулася:
— Ось і розумниця. Ну я поїхала, справ багато. Починай овочі мити.
Вона пішла. Світлана стояла на кухні, дивилася на сумки. Потім взяла телефон, відкрила нотатки. Додала рядок: «Зібрати речі».
Тридцять першого грудня Світлана встала о шостій ранку. Вдяглася, дістала заздалегідь зібрану сумку. О сьомій подзвонили у двері.
Свекруха, з новими пакетами:
— Ось, зелень забула. І майонез. Не жалій майонезу, люди люблять ситніше. Ну що, вже почала?
Світлана стояла в куртці, з сумкою.
Свекруха знітилася:
— Ти куди?
— Ви все за мене вирішили. Крутіться самі.
— Що?! Ти з глузду з’їхала?! Гості через десять годин! Хто готуватиме?!
— Не знаю. Але не я.
— Віктор! — закричала свекруха. — Вставай! Твоя дружина хвора!
Віктор вийшов із спальні сонний:
— Що трапилося?
— Ось! Вона йде! Готувати нема кому!
Віктор подивився на Світлану:
— Ти куди зібралася?
— До подруги. Відзначите без мене. Я ж зайва, мама вчора пояснила.
— Яка зайва? Мати, що ти їй сказала?
Свекруха замахала руками:
— Я нічого! Вона щось вигадує! Вітенько, скажи їй! Вона зобов’язана!
Віктор потер обличчя:
— Світлано, припини. Мати продукти привезла, готуй. Один раз на рік. Ти що, сварку влаштувати хочеш у мій день народження?
— Ні. Я просто йду.
— Нікуди ти не йдеш. Годі прикидатися. Йди на кухню.
Світлана відчинила двері:
— Ні.
І вийшла.
За спиною почувся крик. Світлана спустилася сходами, вийшла на вулицю. Викликала таксі. В кишені куртки лежала обручка. Вона зняла її вчора і поклала на тумбочку в спальні. Весь вечір телефон розривався. Світлана сиділа в подруги і дивилася на екран.
«Ти зганьбила всіх! Гості прийшли, столи порожні!»
«Негайно повертайся! Це несерйозно!»
«Невдячна!»
«Мати плаче»
Світлана вимкнула звук. Подруга мовчки поставила перед нею тарілку. Світлана не їла. Просто сиділа і дивилася у вікно.
За речами прийшла через три дні. Віктор відчинив двері неголений. На кухні порожні пляшки і коробки від піци, брудний посуд.
— Заходь. Мати сказала, ти маєш приїхати і вибачитися. При всіх. Вона гостям пояснила, що в тебе голова боліла. Ганьба була. Довелося їжу замовляти.
Світлана пройшла в кімнату. Почала збирати речі.
— Ти слухаєш взагалі? Поїдеш до матері, вибачишся. Нормально вибачишся, зі сльозами. А то вона всій родині торочить, яка ти.
Світлана застібнула сумку:
— Не поїду.
— Світлано, квартира моя. Робота в тебе так собі. Думаєш, самій добре буде? Ще сама приповзеш назад.
— Побачимо.
Він схопив її за руку:
— Почекай. Ти що, правда через це приготування розлучення задумала? Зовсім хвора?
Світлана визволила руку:
— Не через приготування. Через те, що ти мене два роки не чуєш. Ти чуєш тільки маму. А я для тебе просто зручна.
— Це мати тебе налаштувала? Або подруги! Я ж нормальний! Не п’ю, не гуляю, гроші приношу! Ще чого треба?!
— Щоб ти питав мою думку.
Вона взяла сумку і пішла до виходу. Віктор крикнув:
— Іди геть! Така дружина не потрібна! Я іншу знайду, нормальну!
Світлана вийшла і не обернулася.
Минуло п’ять місяців. Розлучення оформили швидко. Віктор не дзвонив. Один раз написав: «Документи підписав». Усе. Світлана зняла кімнату, влаштувалася на іншу роботу. Жила тихо. І вперше за довгий час відчула полегшення. А потім зустріла свекруху. Випадково, в магазині. Та говорила телефоном голосно:
— Вікуле, ну я ж пояснюю! Віктор хороший, трудящий! Так, з мамою живе, але це тимчасово! Ти розумна дівчина, покажи себе! Приїжджай у суботу, я продукти привезу, ти приготуєш. Вітенька любить смачно і багато. Потім познайомитеся за столом. Він одразу оцінить.
Світлана завмерла. Значить, шукають заміну.
— Ні, а чого ти хочеш? Чоловіка перевірити треба — вмієш дружину грати. Ось і покажи. Приготуй, прибери. Сподобаєшся — далі піде.
Світлана підійшла ближче. Свекруха обернулася, обличчя витягнулося:
— Світлано?
— Здоровенькі. Нову невістку підшукуєте?
Свекруха почервоніла, швидко попрощалася в трубку:
— Не твоя справа.
— Звісно. Просто порада. Вікулі передайте — нехай тікає. А то вона так і буде все життя готувати на ваші посиденьки.
Свекруха випросталася:
— Ти Вікторові життя зламала! Він тепер грубий! На мене кричить! Це все ти!
— Я? Я мовчала два роки. Це ви його так виховали. Дружина йому не була потрібна. Вам покоївка була потрібна.
— Неправда! Я хотіла добра! Сама його виростила! Все віддала!
— Саме так. Все віддали. А натомість вимагали, щоб він належав тільки вам. Ну і як? Вийшло?
Свекруха схопила сумку і вибігла з магазину. Світлана дивилася їй услід і нічого не відчувала. Ні злості, ні жалю.
Через місяць побачила Віктора на зупинці. Він стояв, дивився в телефон. Під очима синці, щетина нерівна. Він підняв голову і побачив її. Завмер.
— Привіт.
— Привіт.
Помовчали. Потім Віктор сказав:
— Мати розповіла, що ви зустрілися.
— Так.
— Вона мені Вікулю знайшла. Доньку подруги. Я погодився познайомитися. Приїхала та, мати одразу продукти — готуй, мовляв, покажи себе. Вікуля подивилася і пішла. Сказала, що в покоївки не наймалася.
Світлана кивнула:
— Правильно зробила.
— Я тоді з матір’ю посварився. Сказав, що вона мені життя зіпсувала. Що через неї ти пішла. Накричав. Вона навіть заплакала. Тепер майже не спілкуємось. Дзвоню раз на тиждень, з ввічливості. Вона ображається.
— Пізно, Вікторе.
— Знаю. Я не прошу повернутися. Просто хотів сказати — ти мала рацію.
Світлана подивилася на нього. Ось він стоїть, зламаний. Свекруха залишилася сама. Вони отримали те, що заслужили.
— Живи тепер по-своєму. Без мене.
Під’їхав автобус. Світлана сіла. Віктор залишився на зупинці. Вона дістала телефон, відкрила фотографії. Там було старе фото з весілля. Вона подивилася на нього і видалила. Автобус поїхав. Світлана відкинулася на сидіння.
Ввечері подзвонила подруга:
— Як справи? Зустрінемося у вихідні?
— Давай. Куди підемо?
— Може, в той ресторан, що ти на тридцять перше замовляла?
Світлана посміхнулася:
— Давай. Тільки тепер я піду туди, тому що сама хочу.
— Правильно.
Вони попрощалися. Світлана сіла біля вікна. Обручка так і залишилася в тій квартирі. Вона їй більше не потрібна. Тепер у неї інше життя. Без вечірніх дзвінків свекрухи. Без чужих продуктів на кухні. Без образ. Своє життя.
