Олена сиділа на дерев’яній лавці біля старого будинку в селі під Чернівцями, тримаючи в руках листа від сестри, що жила в Італії.
Сонце вже сідало, фарбуючи небо в рожево-фіолетові відтінки, а легкий вітер гойдав яблуні в саду. Їй було тридцять п’ять, але зморшки на чолі й темні кола під очима додавали їй років.
Чоловік покинув її п’ять років тому, залишивши з двома дітьми – десятирічною Софією та семирічним Тарасом. Жила вона з матір’ю, пенсіонеркою, яка доглядала дітей, поки Олена працювала в місцевій крамниці за копійки.
Лист від сестри, Наталі, був як спалах надії – і водночас тривоги.
«Олено, приїжджай до Італії! – писала Наталя. – Тут роботи повно: догляд за старенькими, прибирання. Платять добре, за рік можеш назбирати на квартиру. Я влаштую тебе до синьйори Марії, вона добра. Думай швидше, бо місце не чекатиме!»
Олена зітхнула, дивлячись на дітей, що ганяли м’яча у дворі. Далекі краї вабили, звісно, але серце стискалося від страху. А якщо там не так, як обіцяють? Якщо не вистачить сил? Але жити на 5 тисяч гривень на місяць, коли діти ростуть, а ціни скачуть, було нестерпно.
– Мамо, ти чого сумна? – запитала Софія, підбігаючи з м’ячем.
Олена посміхнулася, погладивши доньку по голові.
– Та думаю, доню. Тітка Наталя кличе до Італії, на заробітки. Може, поїду, щоб вам на навчання зібрати.
Софія насупилася.
– А нас з ким залишиш? З бабусею?
– Так, вона ж вас любить. Я ненадовго, рік-два.
Тарас, почувши розмову, прибіг.
– Мамо, не їдь! Ми будемо сумувати!
Олена обійняла обох.
– Я подумаю, мої хороші. Це заради вас.
Тієї ночі вона довго говорила з матір’ю, Ганною Петрівною.
– Олено, їдь, – сказала мати, поправляючи окуляри. – Я впораюся з дітьми. Ти молода, сильна. Наталя ж там уже три роки, і нічого, живе. Купила машину, дім ремонтує.
– А якщо я не витримаю, мамо? Там чужа країна, мова чужа. Наталя пише, що легко, але я ж знаю її – завжди прикрашає.
– Доню, спробувати треба. Хто не ризикує…
Олена кивнула. Наступного дня подзвонила сестрі.
– Наталю, я згодна. Що треба робити?
– Ой, Олено, молодець! – зраділа сестра. – Бери закордонний паспорт, я пришлю запрошення. Візу зробимо за місяць.
Синьйора Марія чекає, їй потрібна помічниця по дому. Платять 800 євро на місяць, житло безкоштовне.
– 800 євро? – перепитала Олена. – Це ж скільки в гривнях?
– Більше 20 тисяч! Уяви, за рік назбираєш на перший внесок за квартиру в Чернівцях.
Олена задумалася. Це були великі гроші. У селі за такі суми люди роками працювали.
– Добре, я їду. Але ти мене зустрінеш?
– Звісно, сестричко! Не бійся, я поруч.
Підготовка була метушливою. Олена взяла кредит на квитки й візу, продала стару шафу, щоб зібрати на перші витрати. Софія з Тарасом плакали, коли вона їхала на автобус до Києва.
– Мамо, повертайся швидше! – крикнув Тарас, тримаючи бабусину руку.
– Обіцяю, синочку. Я дзвонитиму щодня.
В аеропорту Мілана її зустріла Наталя – струнка, засмагла, у модних джинсах.
– Олено, ти як? З дороги втомилася? – обійняла вона сестру.
– Як у казці, Наталю. Все чуже, люди, запахи. Трохи страшно.
– Не бійся, звикнеш. Поїхали до мене, відпочинеш, а завтра до синьйори Марії.
Наталя жила в маленькій орендованій квартирі на околиці Мілана. Стіни були обшарпані, але чисто.
– Ось мій палац, – пожартувала Наталя. – Не п’ятизірковий готель, але жити можна.
– Ти казала, що все шикарно, – здивувалася Олена.
– Ну, прикрасила трохи. Але я ж не скаржуся! Гроші є, додому відправляю.
Наступного дня вони поїхали до синьйори Марії, старенької італійки, що жила в двоповерховому будинку з садом. Вона була худорлява, з білим волоссям і гострим поглядом.
– Доброго дня, – сказала вона, оглядаючи Олену. – Ти Олена? Наталя казала, ти хороша.
– Добрий день, – ніяково відповіла Олена, знаючи лише кілька слів італійською. – Я старатимуся.
Наталя переклала, і синьйора кивнула.
– Починай завтра. Прибирати, готувати, прати. Жити будеш у гостьовій кімнаті.
Робота виявилася важчою, ніж Олена уявляла. Синьйора Марія була вимогливою: підлога мала блищати, обід – бути рівно о 13:00, білизна – випрана вручну.
– Олено, це не так! – скаржилася вона через тиждень, показуючи на пляму на скатертині. – Перепери!
Олена кусала губи, щоб не заплакати.
– Вибачте, синьйоро. Я виправлю.
Ввечері вона дзвонила Наталі.
– Сестро, я не витримую. Вона кричить, якщо суп не той. Мова – як стіна, нічого не розумію.
– Олено, тримайся. Перший місяць завжди важкий. Вивчи кілька фраз, стане легше.
Олена записалася на курси італійської, але часу бракувало. Робота забирала весь день: з 7 ранку до 9 вечора. Вона мила, готувала, бігала в магазин. Синьйора Марія платила вчасно, але часто бурчала.
– У Наталі борщ кращий, – казала вона одного разу.
– Я навчуся, синьйоро, – відповідала Олена, стримуючи образу.
Додому вона дзвонила щовечора. Софія розповідала про школу:
– Мамо, я отримала 10 з математики!
– Молодець, доню! А Тарас?
– Він намалював тобі малюнок. Бабуся каже, він сумує.
Олена плакала ночами. Гроші відкладала, але щастя не відчувала. Далекі краї виявилися не казкою, а випробуванням.
Через три місяці Наталя запросила її на вихідний до кафе, де збиралися українські заробітчани.
– Познайомишся з нашими, – сказала вона. – Там Галина, Оксана, всі з України.
У кафе було гамірно. Галина, п’ятдесятилітня жінка з Тернополя, розповідала:
– Я десять років тут. Спочатку плакала, як ти, Олено. А тепер? Купила хату в селі, діти вчаться в університеті.
Оксана, молодша, додала:
– Але не всі так. Я доглядаю старого синьйора, він кричить щодня. Гроші є, а радості мало.
Олена зітхнула.
– І я так. Синьйора Марія добра, але вимоглива. А вдома діти сумують.
Галина поклала руку їй на плече.
– Тримайся. Гроші – не щастя, але заради дітей варто.
Олена повернулася до роботи з новою силою. Вона вивчила базову італійську, почала посміхатися синьйорі.
– Олено, ти молодець, – сказала та одного дня. – Хочеш, навчу готувати пасту?
– З радістю, синьйоро!
Вони готували разом, і Олена відчула тепло. Марія розповідала про свою молодість, про покійного чоловіка.
– Він був моряком. Я чекала його місяцями. А ти? Чому сама?
Олена поділилася:
– Чоловік пішов до іншої. Тепер я для дітей живу.
Марія кивнула.
– Ти сильна, Олено.
Але одного дня прийшла погана звістка: мати захворіла. Олена запанікувала.
– Наталю, я мушу їхати! Мама в лікарні, діти одні.
– Олено, поговори з синьйорою. Може, відпустить.
Синьйора Марія вислухала.
– Їдь, Олено. Сім’я – це головне. Я почекаю.
Олена повернулася в село. Мати одужувала, але повільно. Діти кинулися в обійми.
– Мамо, ти приїхала! – кричала Софія.
– Я тут, мої рідні.
Вона провела місяць удома, але гроші закінчувалися. Треба було повертатися. Мати сказала:
– Їдь, доню. Ми впораємося.
Повернувшись до Італії, Олена дізналася, що синьйора Марія захворіла. Вона доглядала її, як рідну.
– Олено, ти як дочка, – шепотіла старенька.
Марія одужала, і їхні стосунки потепліли. Олена працювала ще рік, відкладала кожне євро. Вона купила маленьку квартиру в Чернівцях, але щастя не приходило. Діти дзвонили рідше, відчужувалися.
Одного вечора вона сказала Наталі:
– Сестро, я втомилася. Гроші є, але серце порожнє.
– Олено, повертайся додому. Ти зробила все, що могла.
Олена повернулася в Україну. Діти раділи, мати обіймала.
– Мамо, ти вдома! – кричав Тарас.
Вона влаштувалася в Чернівцях, у бібліотеці. Зарплата була меншою, але вона була з рідними. Наталя приїхала в гості.
– Олено, ти щаслива?
– Так, сестро. Далекі краї ваблять, але щастя – тут, з дітьми.
Вони сиділи за столом, пили чай. Олена зрозуміла: гроші важливі, але любов дітей– безцінна.
Олеся Срібна
