— Так, це я їй усе зіпсувала! — виголосила свекруха. — Хай знає своє місце.
Андрій із теплотою спостерігав, як його дружина Марина порпається у клубках пряжі. Кімната їхньої невеликої квартири непомітно перетворювалася на справжню майстерню: повсюди лежали мотки шерсті, аркуші зі складними схемами та готові роботи — ніжні ажурні шалі, теплі дитячі пінетки й кумедні іграшки.
— Ну як? — Марина підняла до чоловіка усміхнені очі й показала нову пару шкарпеток з норвезьким візерунком.
— Неймовірна краса, — щиро захопився Андрій. — Я досі не розумію, як твої пальці творять таке диво.
— Це любов, — усміхнулася вона. — І трішки терпіння. А ще… це починає приносити гроші. Сьогодні через мою сторінку прийшли ще три замовлення.
Марина відкрила невеличий інтернет-магазин, і її роботи швидко стали популярними.
Клієнти хвалили її за якість, акуратність і ту душевність, яку вона вкладала у кожну петельку. Для жінки це було не просто захоплення — це була віддушина, спосіб відчути себе потрібною й самостійною після того, як вона залишила роботу перед появи дитини, якій, на жаль, так і не судилося з’явитися на світ. В’язання стало її тихою терапією.
Але успіх Марини подобався не всім. Особливо він муляв очі свекрусі, Валентині Борисівні. Жінка суворих правил і поглядів, була певна: місце молодої дружини — біля плити та поруч з чоловіком, а не у «ганитві за копійками». Та найбільше їй не подобалася Ельвіра, молодша дочка, яка замість хатньої допомоги тільки й робила, що захоплювалася Марининими роботами.
— Мамо, поглянь, яку кофту Марина зв’язала! — дзвеніла Ельвіра, гортаючи фото на телефоні. — Я теж хочу навчитися. Може, купимо пряжу?
— Дурниці це все, — відмахувалася Валентина Борисівна. — Сидіти й тицяти тим гачком. Справжня жінка має шити, а не ці свої мережива плести. І гроші там — сміх один. Соромно, по крихтах на життя збирати. Сім’ю має утримувати Андрій.
Ельвіра не зважала. Вона дедалі частіше приходила до кімнати брата, благала Марину навчити її основам в’язання. Жінка, м’яка й привітна за натурою, охоче ділилася своїми секретами.
Одного дня, побачивши, як дочка та невістка, вмостившись на дивані, сміються над клубком, який уперто вислизав у Ельвіри з рук, Валентина Борисівна відчула, як усередині закипає темний клубок образи. Її власна донька переходила на бік іншої жінки та переймала її «недолугі» захоплення.
Валентина Борисівна також почала помічати, що Андрій усе частіше хвалить Марину і пишається нею. Навіть чоловік, завжди похмурий Борис, якось обмовився:
— Молодчина невістка, діло знайшла. Не сидить без діла.
Ці слова стали для свекрухи останньою краплею.
Перші неприємності з’явилися за місяць. Марина закінчила вишукану шаль із найтоншої мериносової пряжі кольору морської хвилі. Замовниця, жінка з сусіднього міста, заплатила за неї чималі гроші. Марина дбайливо запакувала виріб і відправила поштою. За тиждень на її сторінку прийшло негативне повідомлення:
«Я обурена! Дорога шаль розсипалася у мене в руках, щойно я її накинула! Вимагаю повернення грошей! Це шахрайство!»
Марина не повірила власним очам. Вона перечитала повідомлення разів десять, а тоді взяла до рук таку саму пряжу, що залишилася, й спробувала порвати нитку. Марно — вона була надзвичайно міцною.
— Мабуть, брак у пряжі, — припустив Андрій, дивлячись на розгублену дружину. — Таке трапляється. Поверни гроші — і все. Не переймайся.
Марина повернула оплату й перепросила, але осад залишився. Вона ще уважніше перевіряла кожну роботу, проте дивні випадки повторювалися. То на дитячому светрі, який замовила молода мама, після першого ж прання розійшлися петлі — так рівно, ніби їх акуратно підрізали. То у великого іграшкового ведмедика, від якого була у захваті маленька дівчинка, раптом луснув шов, і набивка висипалася назовні.
Повернення сипалися одне за одним. Репутація, яку Марина так довго й старанно вибудовувала, руйнувалася просто на очах. Від неї відверталися постійні клієнти, а у коментарях почали з’являтися негативні відгуки.
— Я нічого не розумію, — плакала Марина, притулившись обличчям до Андрієвого плеча. — Я ж усе перевіряю! Я ж в’яжу міцно…
Андрій гладив її по голові й тихо бурмотів слова підтримки, але глибоко всередині у ньому теж з’являлися сумніви. Він бачив, як працює жінка, як хвилюється за кожну петельку. Такої кількості «браку» просто не могло бути. Підозра вперше майнула тоді, коли мати зайшла в кімнату й почала стригти нігті маленькими, дуже гострими манікюрними ножицями.
— Мамо, а це навіщо? — не стримався він.
— А? Це? — вона підняла на нього очі. — Нігті підрізаю.
— Чому саме тут? — насупився Андрій.
Валентина Борисівна здивовано подивилася на нього, мов на того, хто бачить під лупою те, чого немає, і нічого не відповіла.
Того вечора, лягаючи спати, Андрій ніяк не міг позбутися нав’язливої думки. Він пригадав, як мати завжди з негативом ставилася до захоплення Марини, її колючі зауваження… Але уявити, що рідна мати могла зробити щось таке, здавалося абсурдом. Тим часом Валентина Борисівна, спостерігаючи за ваганням невістки, відчувала дивне, приємне задоволення. Її план працював.
Мати дочекалася дня, коли Марина пішла у поліклініку, а Андрій був на роботі, і знову прийшла в їхню кімнату. На столі лежав, готовий до відправки, чудовий дитячий комплект — шапочка й пінетки ніжно-персикового кольору, в’язані гачком, із тонким, ажурним візерунком. Робота була бездоганною.
Серце Валентини Борисівни стислося від знайомої суміші обурення й заздрості. Вона озирнулася, переконалась, що сама, і швидким, точним рухом витягла з кишені манікюрні ножиці. Її пальці, привчені до шиття, працювали майже ювелірно. Вона не розрізала пінетку навскіс — ні. Вона підчіплювала кінчиком лез одна-дві ниточки в найнепомітніших місцях: біля основи візерунка, під складкою, всередині шва. Треба було зробити так, щоб під час першого огляду нічого не впадало в око. Але варто виробу трохи навантажити — або випрати хоча б раз — і нитки мали поповзти, зіпсувавши всю роботу.
Закінчивши, вона вдоволено сховала ножиці в кишеню. У цей момент рипнули вхідні двері.
— Мамо? Ти що тут робиш? — у дверях стояла Ельвіра.
Її погляд ковзнув по розкладеному комплекту, а потім — по дивному, напруженому виразу обличчя матері.
— Зайшла подивитися як справи, — зніяковіло мовила Валентина Борисівна.
— А ножиці навіщо? — дочка кивнула на блискучий кінчик, що стирчав з кишені.
Валентина Борисівна зблідла.
— Це… я ниточку на кофті собі підрізала. Зачепилась.
Ельвіра підійшла до столу й узяла пінетку. Вона тільки починала вчитись, але в чомусь вже зналася. Дівчина майже одразу помітила ледь видимий хвостик нитки, що стирчав у самому центрі складного квіткового візерунка. Вона легенько смикнула — і частина візерунка роз’їхалася.
— Мамо… — її голос зірвався від подиву. — Це ти? Ти весь час так робила?
— Що ти лізеш, куди тебе не просять! — спалахнула Валентина Борисівна. — То вона, мабуть, нічого не вміє, усе псує!
— Ні, — Ельвіра відсахнулась від матері. Її очі наповнились слізьми. — Ні, я все зрозуміла. Ти… ти псувала всі її роботи. Через заздрість. Як ти могла?
У замку дзенькнув ключ. У квартиру зайшов Андрій — повернувся з роботи раніше звичного. Він завмер на порозі, дивлячись на дивну сцену: мати з перекошеним від обурення обличчям і сестра, яка плаче, стискаючи в руках пінетку з візерунком, який розлізся.
— Що сталося? — тихо запитав він.
Ельвіра, не в силі вимовити й слова, просто простягла йому пінетки.
— Це ти? — голос Андрія прозвучав тихо й страшенно спокійно.
Валентина Борисівна ще спробувала виправдатися, але швидко збагнула, що марно. Усе те, що місяцями гнило всередині, вирвалося назовні — у вигляді істеричного, рваного монологу.
— Так, я! А що?! Щоб вона знала своє місце! Щоб не зазнавалась зі своїми в’язаннями! Гроші їй подавай! А сім’ю утримувати — це твій обов’язок, Андрію! А вона тебе в тіні тримає! І тебе, Ельвіро, збиває з правильного шляху! Вся ця вовтузня з нитками — дурниці!
Андрій слухав, і з кожним її словом його лице кам’янішало. Коли мати нарешті змовкла, важко дихаючи, в кімнаті запала глуха, моторошна тиша.
— Іди, — тихо сказав Андрій. — І щоб ноги твоєї у нашій кімнаті більше ніколи не було.
— Як ти смієш так зі мною розмовляти? Я твоя мати! — різко зірвалася вона.
— Ти перестала бути моєю матір’ю в ту мить, коли взяла до рук ті ножиці, — його голос був холодним, мов сталь. — Ти шкодила моїй дружині, псувала її роботи, позбавляла її радості та віри в себе. Навіщо? Заради своїх принципів? Іди.
Валентина Борисівна, раптом усвідомивши те, що накоїла, і свою повну поразку, безпорадно кліпнула вийшла, нічого більше не сказавши, зачинила за собою двері.
Того вечора, коли Марина повернулася додому, Андрій та Ельвіра розповіли їй усе.
Жінка слухала мовчки, і на її обличчі одна за одною змінювалися емоції: образа, обурення, і зрештою гірке, тремке полегшення від того, що все закінчилося і вона не була винна у цих дивних невдачах.
— Я відчувала, що щось не так, — прошепотіла вона. — Але щоб це була твоя мама?
— Вона більше сюди не зайде, — твердо пообіцяв Андрій. — Ніколи. А ми знімемо собі квартиру.
Минуло кілька місяців. Марина важко, але відновила свій бізнес. Вона написала пост із поясненням ситуації і запропонувала всім невдоволеним клієнтам безплатно переробити вироби. Багато хто повернувся — її чесність оцінили.
Валентина Борисівна залишилася на самоті. Чоловік, дізнавшись про все від сина, обурився й на кілька тижнів переїхав до друга. Андрій додав матір у чорний список, а Ельвіра, стала спілкуватися з холодною дистанцією — так, ніби між ними тріснуло щось, що не склеїти вже ніколи.
Минув рік. Бізнес Марини не просто відновився — він розквітнув. Жінка відкрила маленьку майстерню, де пахло пряжею й теплом, і щодня чула слова подяки від людей, які приходили до неї за особливими речами. Ельвіра стала її правою рукою: навчилася в’язати так упевнено й тонко, що Марина іноді жартувала — «у тебе золотіші руки, ніж у мене». Їхня дружба стала майже сестринською.
Андрій, бачачи спокій і радість дружини, ніби сам розквіт. Він помирився з матір’ю.
Валентина Борисівна перепросила за свою поведінку перед невісткою, надіславши коротке повідомлення: «Пробач мені. Я була неправа. Більше ніколи». Свекор повернувся додому.
Це не стало новим початком, лише маленьким місточком, який з’являється, коли людина справді хоче змінитися. Найважливіше ж було інше: у їхній родині знову стало тихо, затишно і світло. Так, як буває там, де нарешті всі стоять одне за одного — і ніхто більше не руйнує щастя тих, кого люблять.
