Віктор важко опустив кулак на стіл, від чого чай у щербатих кружках здригнувся.
— Я сказав — як відрізав! — його голос пробринів низько й загрозливо. — Маму забираєш ти, Олю. У тебе квартира трикімнатна, балкон засклений, аптека під боком. А хата в селі… ну, комусь же треба за нею наглядати. Я тут чоловік, я тут господар, мені вона й залишиться.
Ольга відчула, як під коміром стає гаряче. Вона повільно відставила свою кружку й подивилася братові прямо в очі.
— Тобто, Вітю, ти вже все поділив? Маму — мені, як «зручний додаток», а нерухомість — собі під склад для твоїх залізяк? А ти маму спитав? Вона все життя в цьому городі порпалася, вона в місті за тиждень зів’яне!
— Мама вже сама не знає, чого хоче! — відмахнувся Віктор. — Їй догляд потрібен. А я що? Я працюю з ранку до ночі. Хто їй тиск мірятиме? Ти в нас «правильна», ти й міряй.
— Вітю, — голос Ольги здригнувся, але вона втримала тон, — ми тут не самі в батьків. У нас ще є Світлана. Може, ми її зателефонуємо і спитаємо? Спробувати можна? Чи ти боїшся, що вона тобі правду в очі скаже?
Віктор пирхнув, криво усміхаючись:
— Світлана? Наша «столична пані»? Та вона назву цього села забула, як тільки диплом отримала! Вона приїде сюди тільки якщо тут нафту знайдуть.
— А я все ж таки зателефоную, — Ольга вже набирала номер на гучному зв’язку.
Після третього гудка почувся впевнений, злегка втомлений голос молодшої сестри.
— Алло? Олю, щось сталося? Мамі погано?
— Світланко, мамі нормально, а от нам із Віктором — не дуже. Тут брат вирішив долю родового гнізда. Каже, я маму в місто везу, а він у хату заселяється. Назавжди.
На тому кінці запала тиша. Така довга, що Віктор почав нервово барабанити пальцями по столу. Нарешті Світлана заговорила, і в її голосі відчувався холод київських хмарочосів.
— Вітю, ти там ще не захлинувся власною совістю? — запитала вона. — Яким це чином ти вирішив, що маєш право розпоряджатися майном, яке будували батько з дідом, поки ти за сусідськими парканами курив?
— О, об’явилася захисниця! — вигукнув Віктор у мікрофон. — А де ти була, коли торік дах протік? Де ти була, коли мамі дрова на зиму треба було купувати? Гроші прислала? Грошима кожен може відкупитися, а ти спробуй руками!
— Я присилала стільки, що можна було новий дім звести! — відрізала Світлана. — І я знаю, що половина тих грошей пішла на твій старий «Мерседес», який тепер під парканом гниє.
Ти хочеш хату? Прекрасно. Але тоді ти забираєш маму до себе, наймаєш їй доглядальницю і забезпечуєш повний пансіон.
— До себе?! У мене жінка, діти, куди я її посаджу?! — Віктор аж підхопився зі стільця.
— О-о-о! — Ольга сплеснула руками. — Бачиш, як заспівав! Значить, як хату забирати — то ти господар, а як за матір’ю доглядати — то в тебе «діти і жінка»? А в мене що, кактуси на підвіконні? У мене теж сім’я!
— Ви обидві змовилися! — гаркнув Віктор. — Хочете мене без копійки залишити! Хата розвалиться без чоловічої руки за рік!
— Твоя «чоловіча рука» тільки пляшку тримати вміє та пульт від телевізора! — голос Світлани з телефону став майже металевим. — Значить так. Пропозиція наступна: хату ми виставляємо на продаж. Гроші ділимо на три частини. Свою частину і частину Віктора ми віддаємо Олі, бо вона реально доглядатиме маму. А Віктор… Віктор отримує право вивезти з гаража свій брухт.
— Що?! Продати?! — Віктор почервонів так, що став схожим на стиглий помідор. — Ви не маєте права! Це батьківщина! Це коріння!
— Коріння у тебе в городі, бур’яном поросло, — тихо додала Ольга. — Знаєш, брате, я була готова забрати маму просто так, бо я її люблю. Але твій цинізм… Ти ж не про маму думав, ти про ці сотки під забудову мріяв.
— Та йдіть ви всі! — Віктор схопив куртку. — Самі розгрібайте це болото! Побачимо, як ви заспіваєте, коли сюди оцінювачі приїдуть!
Він вискочив з хати, з гуркотом зачинивши двері. В кухні стало тихо. Ольга сіла на стілець і закрила обличчя руками.
— Олю, ти там? — м’яко запитала Світлана з телефона. — Не плач. Я завтра буду. Привезу юриста. Ми зробимо так, щоб мамі було спокійно, а цьому «господарю» залишилася тільки дірка від бублика. Він не зміниться, Оль. Для нього родина — це просто черга за спадком.
Ольга зітхнула, дивлячись на старе фото на стіні, де вони троє — малі, замурзані й щасливі — трималися за руки.
— Знаєш, Світлано… найгірше не те, що ми сваримося за цеглу. Найгірше, що ми перестали бачити одне в одному людей.
Наступного ранку старий двір наповнився гуркотом дорогого позашляховика. Світлана вийшла з машини так, ніби ступала не на сільське подвір’я, а на червону доріжку.
Слідом за нею виплив чоловік у сірому костюмі з текою під пахвою — адвокат, чий вигляд у цьому антуражі здавався інопланетним.
Віктор уже чекав на ґанку. Він спеціально вдягнув стару тільняшку, щоб підкреслити свій статус «роботяги», якого хочуть обібрати міські мажори.
— О, прикотилася! — Віктор сплюнув під ноги. — І конвоїра з собою привезла? Думаєш, папірцями мене з рідної хати викуриш?
Світлана навіть не здригнулася. Вона зняла сонцезахисні окуляри й зміряла брата холодним поглядом.
— Вітю, не кричи. По-перше, ти в цій хаті не прописаний уже двадцять років. По-другі, майно належить мамі. А мама, як ми знаємо, людина м’яка, але закон — штука тверда.
З хати вийшла Ольга, витираючи руки об фартух. Її очі були червоними від безсоння.
— Світлано, може, хоч кави спочатку? Навіщо ви так одразу… з папками?
— Кави не буде, Олю, — відрізав Віктор. — Тут зараз буде дерибан! Світланка приїхала розказувати нам, як жити. Давай, кажи свій «вирок», пані столична!
Адвокат кашлянув, відкриваючи теку.
— Пане Вікторе, згідно з документами, які ми підняли в реєстрі, право власності на будинок і прилеглу ділянку повністю належить вашій матері. Враховуючи її стан здоров’я, ми підготували договір довічного утримання.
— Що-що?! — Віктор аж задихнувся. — Яке утримання? Це моя хата! Я тут паркан фарбував у дев’яносто восьмому!
— Ти його фарбував моєю фарбою, яку я купила за свої перші преміальні, — спокійно нагадала Світлана. — Слухай уважно: будинок переходить Ользі. Вона стає офіційним опікуном і власником. За це вона зобов’язується доглядати маму до кінця її днів.
— А я?! — Віктор замахав руками, наступаючи на адвоката. — Я син! Я чоловік! Мені що, на вулицю? У мене гараж забитий запчастинами!
— Твій гараж — це купа іржавого металобрухту, — Світлана зробила крок вперед, не відступаючи. — Ти хотів хату «під склад»?
Не вийде. Оля тут житиме, дихатиме свіжим повітрям і доглядатиме маму. А ти, Вітю, якщо хочеш бокувати — подавай до суду.
Тільки пам’ятай: я виставлю тобі рахунки за всі ліки, за всі ремонти даху і за всі ті гроші, які ти «позичав» у маминої пенсії останні п’ять років. У мене всі виписки з карток є.
Віктор замовк. Його обличчя з червоного стало сірим. Він перевів погляд на Ольгу, сподіваючись знайти підтримку.
— Оль… ти ж сестра. Ти ж бачиш, що вона робить. Вона нас стравлює! Ти ж не виженеш брата?
Ольга важко зітхнула і поправила хустку.
— Вітю, Світлана робить те, на що в мене не вистачило сміливості. Ти вчора кричав, що мама — це «додаток» до хати. Ці слова мені всю ніч серце пекли. Ти не хату любиш, ти сотки любиш. Тому так: підписуємо документи. Ти забираєш свій мотлох із гаража до кінця тижня.
— Та ви… ви змії! Обидві! — Віктор зірвався на крик, зриваючи голос. — Думаєте, виграли? Та ця хата без мого нагляду завалиться! Ви ще приповзете просити, щоб я кран полагодив!
— Кран ми полагодимо безкоштовно, Вітю, — Світлана іронічно посміхнулася. — Наймемо майстра. Це вийде дешевше, ніж слухати твої повчання про «господаря».
Віктор кинув лютий погляд на адвоката, на сестер, і, розвернувшись, пішов до хвіртки, перечіпаючись об порожнє відро.
— Ноги моєї тут не буде! — крикнув він на прощання.
— Буде, — тихо сказала Ольга йому в спину. — Коли гроші закінчаться або коли совість прокинеться. Прийдеш як миленький. Тільки ключі вже будуть у мене.
Світлана поклала руку на плече Ольги.
— Ну що, сестричко, пішли каву пити. Адвокате, зачекайте в машині, нам треба побути вдвох.
У дворі нарешті запала тиша, яку порушувало лише солодке щебетання пташок. Битва за спадщину закінчилася, але попереду була довга дорога до того, щоб знову стати просто сім’єю.
Минув місяць. Село потонуло в ароматі квітучих яблунь, а на подвір’ї батьківської хати нарешті запанував спокій, який Віктор вирішив порушити під покровом сутінків.
Він підкрався до гаража, намагаючись не шуміти старими кросівками по гравію. У кишені важко теліпалася зв’язка ключів, які він «забув» віддати сестрам. Його ціль була простою: забрати старий німецький генератор і набір інструментів, які він вважав своєю «справедливою часткою».
— Ади, розкомандувалися… Юристи, шмуристи… — бурмотів він під ніс, налягаючи плечем на двері гаража.
Раптом на ґанку клацнув вимикач. Жовте світло лампи розірвало темряву, і Віктор завмер, наче застуканий на крадіжці школяр. У дверях стояла мати. Вона була в тій самій старій байковій халаті, закутана в теплу хустку, і тримала в руках горнятко з чаєм.
— Вітю? Це ти, синку? — голос матері був тихим, але в нічній тиші він прозвучав як постріл.
Віктор випрямився, намагаючись надати обличчю вигляду «господаря, що прийшов на перевірку».
— Я, мамо. Прийшов подивитися, чи замок не заржавів. А то Олька з її столичними порадницями скоро хату по вітру пустять.
Мати повільно зійшла зі сходинок. Вона не виглядала хворою чи безпорадною, як він малював собі в голові. Навпаки, в її очах світилася якась нова, спокійна впевненість.
— Сідай, господарю, — вона кивнула на лаву під яблунею. — Чого в темряві ховаєшся? Я ж знаю, що ти по залізяки прийшов.
— Та що ти знаєш, мамо! — раптом вибухнув Віктор, відчуваючи, як образа знову підступає до горла. — Вони мене виставили чужим! Світланка зі своїм адвокатом на мене як на воша дивилася! А Олька… Олька підспівувала! Хіба я не син тобі? Хіба я не тут виріс?
Мати поставила чашку на стіл і сіла поруч. Вона поклала свою суху, мозолисту долоню на його важку руку.
— Син, Вітю. Рідний. Тільки от скажи мені: коли ти востаннє питав, як моє серце, не дивлячись при цьому на стіни хати?
— Я… я дрова рубав! — вигукнув він. — Я город пахав!
— Ти пахав, бо знав, що це «твоє», — відрізала мати, і в її голосі почулася та сама сталева нотка, що й у Світлани. — А дівчата приїжджали, бо я — їхня. Різницю чуєш? Ти хату любиш, Вітю. Цеглу, шифер, землю. А вони мене люблять. Світлана вчора дзвонила, плакала, питала, чи не холодно мені. А ти ключами вночі брязкаєш, щоб генератор викрасти.
Віктор відвів погляд. Йому стало нестерпно соромно, але гордість не давала замовкнути.
— Та вони просто хочуть тебе в місті закрити, щоб хату продати!
— Ніхто нічого не продає, — спокійно відповіла мати. — Оля завтра перевозить сюди дітей. Буде тут життя. А ти… ти теж приходь. Але не вночі, як злодій, а вдень. Як брат до сестер. Як син до матері.
— Та вони мене на поріг не пустять після того, що я наговорив! — Віктор махнув рукою.
— Пустять, — посміхнулася мати. — Бо я так сказала. Але генератор залишиш. Він нам восени потрібен буде, коли світло вимикатимуть. Хочеш інструменти — бери, я знаю, що ти без них як без рук. Але хату не чіпай. Вона тепер — не спадок. Вона — наш дім.
Віктор сидів, дивлячись на свої руки. Тиша була іншою — не напруженою, а лікувальною.
— Мам… а чай ще залишився? — нарешті витиснув він із себе.
— Для тебе, синку, завжди знайдеться. Йди в хату, там Оля якраз пироги спекла. Тільки чоботи обтруси, бо вона тепер тут лад навела — не забалуєш!
Віктор повільно підвівся. Генератор так і залишився стояти в кутку гаража, покритий пилом. Він вперше за довгий час відчув, що вага, яку він ніс на плечах, — це не «спадщина», а звичайна людська дурість, яку нарешті можна було скинути.
Тетяна Макаренко
