— Так у мене свої діти є, дві дочки, виховані в шлюбі. Ви що, пропонуєте забрати цю дитину? Вистачило ж сміливості, прийти до дружини й казати, щоб нагуляну дитину взяла…
Тоня полола грядки, коли почула, що хтось кличе її e дворі. Втерла піт з чола і вийшла до хвіртки. Там стояла незнайома жінка.
— Тоню, доброго дня! Розмова є.
— Доброго дня. Ну, заходь, як прийшла…
Тоня запросила жінку до хати, поставила чайник грітися. Цікаво, чого їй треба?
— Мене Ніна звати. Ми з тобою особисто не знайомі, але люди розповіли, як і що… Не буду ходити навколо й близько… У твого покійного чоловіка є син, Мишко. Три роки йому.
Тоня здивовано глянула на жінку. На вигляд старша вона, щоб бути матір’ю цієї дитини…
— Та ні, не в мене син. А у моєї сусідки, Каті. Чоловік твій часто раніше заходив, от вона й привела від нього. Такий самий рудий і у ластовинні, як батько, й експертизу робити не треба.
— А від мене ви чого хочете? Чоловік мій нещодавно відійшов у вічність, я й гадки не мала, з ким він там крутився…
— Та ця Катька теж уже у вічності… Запустила своє здоров’я, і ось результат. А хлопчина тепер сирота. У Катьки ні батька, ні матері не було, приїзжала вона, у магазині продавцем працювала… Шкода ж хлопця, у дитячий будинок одна дорога…
— Так у мене свої діти є, дві дочки, виховані в шлюбі. Ви що, пропонуєте забрати цю дитину? Вистачило ж сміливості, прийти до дружини й казати, щоб нагуляну дитину взяла…
— Та ж брат він твоїм донькам, по батьку, вже не чужий, значить… А хлопчик гарний, добрий, та ласкавий… У лікарні зараз, готують документи на нього…
— Ой, не треба мені жалості розводити… Чоловік мій невідомо скільки дітей лишив, то що ж, я всіх маю ростити?
— Ну, дивися сама… Моя справа попередити.
Ніна пішла. Тоня налила чаю в кружку й задумалася…
З Юрком познайомилася одразу після отримання диплома. Святкувала з подругами, і підійшли хлопці знайомитися. Юрко вирізнявся своєю рудою шевелюрою і дрібними веснянками по всьому обличчю. Веселий, бешкетливий, вірші читав, жарти розповідав. Запропонував провести її до дому. І ось вони вже чоловік і дружина. Оселилися в бабусі, якої потім не стало. Вона й лишила їм будинок. З’явилася Варя, через два роки Олена. Жили скромно, грошей завжди не вистачало.
А тут став Юрка у чарку заглядати. Як Тоня не боролася з цією звичкою, даремно. Міг зникнути на кілька днів. Тоня працювала на двох роботах. Вирішила подавати на розлучення. Думала, поїде з дівчатами до міста, одинока тітка давно кликала, роботу знайде, нічого, не пропадуть. А тут Юрка швидко не стало. Якийсь там випадок на будівництві. Шкода було його, плакала Тоня, сидячи над домовиною. І дочки плакали, татусь все-таки… А тепер ось, виходить, нагуляв на стороні дитину…
У дім увійшла старша дочка Варя. Висока, струнка, у матір, і руда у батька.
— Мамо, що поїсти можна? З дівчатами в кіно збираємося, а я голодна така! А ти чого сумна?
— Переварюю новину, сиджу. Доповіли мені, що батько твій син має на стороні, три роки дитині. Мати відійшла у засвіти, а хлопця у дитбудинок тепер. Забрати його пропонувала…
— Оце так… Оце новини… А хто мати? Ти її знаєш?
— Ні. Вона не місцева. Катя звати, прізвище не знаю…
— І що думатимеш робити? А де зараз хлопчик цей? У нього родичів немає, виходить?
— Наче як немає. У лікарні хлопчик, готують документи на нього… Рудий, каже, копія батько… На, картоплю поїж варену, з сосисками.
Варя накинулася на їжу. І Олена прийшла, приєдналася. Тоня дивилася на дочок і усміхалася. Обидві руді, як батько… От же яка сильна спадковість…
Наступного дня Варя заявила:
— Мамо, ми ходили у лікарню з Оленою… На брата подивитися. Смішний такий, щокастий. На нас схожий дуже… Плаче гірко, до мами хоче… Ми йому яблуко принесли й апельсин. Стоїть у ліжечку, рученята простягає… Медсестра дозволила пограти з ним трохи. Мамо, заберімо його… Братик же це наш…
Тоня розсердилася на доньку.
— От ще видумали! Батько ваш бешкетував, а я тепер маю розгрібати? Мені своїх турбот вистачає. Легко тобі говорити — забери…
— Чужих дітей забирають люди, а тут наш, рідний… Він не винен, що так вийшло. Знаєш фразу — діти не відповідають за своїх батьків!
— Та куди нам ще один рот? Я й так працюю на двох роботах, з городу он овочі продаю, кручуся, як можу, а ти на мою шию його хочеш повісити? Тобі наступного року вступати, гроші потрібні, і Олена росте, то одне, то інше треба…
— Так ти якщо опіку оформиш, там якусь допомогу наче покладено… Мамо, ти ж жінка, невже не шкода хлопчиська? Батько погано вчинив, це зрозуміло, але ж він наш братик…
Тоня була сердита на чоловіка, і на доньку. Добре видумали, чужу дитину їй навісити… І вирішила вона подивитися на цього хлопчика. Наступного ж дня відправилася в лікарню.
— Вітаю. Скажіть, будь ласка, а де тут хлопчик Міша, три роки, готують у дитбудинок його відправити, — запитала вона у медсестри.
— А ви йому хто, жінко? Чого хочете?
— Подивитися хочу. Це дитина мого чоловіка. Від іншої жінки… Так вийшло…
— Подивитися, і що? Учора доньки ваші приходили, грали з ним, хоч і не можна, але дозволила… Верещав потім, до мами просився…
— Та я на хвилинку, гляну й усе, на руки навіть брати не буду…
— Ну гляньте, що вже…
Тоня відчинила двері й застигла. Маленький Юрко, копія… Руді кучері, блакитні очі. Гарний хлопчик. Він сидів у ліжечку і грав з кубиками. Побачивши її, усміхнувся.
— Тіто… А мама де моя?
— Мами немає, Мішо…
— Я додому хочу…
І гірко заплакав. Дрогнуло серце у Тоні. Підійшла до ліжечка і взяла хлопчика на руки.
— Жінко, ви підете, а я крики його слухатиму! Що ви робите? — обурилася медсестра.
— Мішенько, не плач, маленький…
Тоня гладила його по голові й витирала сльози.
— Тіто, забери мене… Я їсти хочу, і грати тут ні з ким…
— Добре, Мішу… Обіцяю, що повернуся. Ти не плач, добре?
Додому Тоня йшла з упевненістю забрати хлопчика. Уся образа розвіялася, коли вона побачила дитину, яка була так схожа на її дівчаток…
Минуло п’ятнадцять років. Міша вступив в університет, поїхав вчитися. Як же швидко минули роки.
— Ти дзвони, синку, і гарно вчися. Ох, душа не на місці…
— Мамо, та все добре буде! Я тебе не підведу, обіцяю! Час швидко мине! Потім працювати піду, Олексій каже, дядько його добре платить на СТО, а я майстер лагодити машини, ти ж знаєш…
— Майстер мій, — Тоня рукою провела по рудих непослушних кучерях… — Ти ж вивчись, освіту здобудь, а на СТО завжди встигнеш.
Життя, як вузька стежка в лісі, часом заводить у найнесподіваніші місця. Тоня думала, що доля послала їй випробування, ще один хрест, ще одні клопоти від зради чоловіка. Але виявилося, що у колючому кущі образи сховався крихкий пагін — хлопчик, який не винен ні в чому, окрім того, що з’явився на світ.
Іноді серце бачить те, чого не помічають очі. Воно розгледіло в Міші самотню душу, що тужить за теплом. Воно почуло не крик «чужої дитини», а тихий поклик: «Мамо». І Тоня, всупереч логіці, страхам, втомі, простягла руки. Роки показали, що доброта — це дар. Міша не став «зайвим ротом» — він став тим, хто носив воду з колодязя для поливу, поки Тоня полола грядки. Тим, хто смішив сестер, коли на душі було важко. Тим, хто, виростаючи, повторював: «Дякую, мамо», — і в цих словах звучав весь всесвіт…
