Так, я — та сама «зовиця-мегера». У очах багатьох сусідів я — «синій панчіх» із трьома котами, хоча котів у мене немає, зате є алергія на шерсть і нахабство.
Мені 50 років. У системі координат мого молодшого брата Сергія — це вік глибокого дожиття. Це час, коли жінка має тихо розчинитися в ароматі корвалолу, в’язати шкарпетки племінникам і радісно готувати каші для чужих дітей, бо «своїх же Бог не дав».
Квартира — трикімнатна «сталінка». Спадщина від батьків. У заповіті чорним по білому: 50/50. Ми обидва мили підлогу в цій квартирі, обом нам батьки купували підручники, і обоє ми по черзі чергували біля ліжка мами в її останні пів року. Це факт. Але Сергій вирішив, що його майбутнє батьківство — це індульгенція, яка анулює право власності.
Конфлікт почався не з криків, а з «дружньої поради» за чаєм. Сергій прийшов із Людою. Люда на шостому місяці, виглядає як втілення материнської тривоги і святої переконаності, що світ їй винен за токсикоз.
— Світко, ну ти сама поміркуй, — почав Сергій, обводячи поглядом мою вітальню, де стелажі з книгами займають дві стіни. — Навіщо тобі стільки місця? Ти ж тут тільки ночуєш. У тебе є дача під Києвом, там повітря, природа. А нам скоро малого привозити. Тулитися в орендованій однушці з дитиною — це несерйозно. Мама б не схвалила.
Я поставила чашку. Спокійно. Порахувала до десяти.
— Дача — це літній будиночок без опалення, Сергію. А тут — моє життя. І моя бібліотека.
— Ой, Світлано, — подала голос Люда, погладжуючи живіт. — Ці твої книги… Хто зараз їх читає? Це ж безглузді пилозбірники. Дитині потрібна чиста кімната, світла, без цього старого мотлоху. Ми вже придивилися шпалери з ведмедиками.
Психологічно вони мене вже «поховали». Для них я не особистість, а перешкода. Моє право на приватність вони зважили на вагах своєї репродуктивної функції і визнали його нікчемним.
— Ти маєш розуміти, Світлано, — Сергій перейшов до шантажу та “тонких” на його думку маніпуляцій . — Хто тобі на старість стакан води подасть? Книги твої? Чи вдівець якийсь, якого ти сподіваєшся зустріти? Давай чесно: після 50 років особисте життя — це черга до терапевта. Тобі треба триматися нас. Ми — твоя єдина опора. Пропиши нас, ми заїдемо в дві великі кімнати, а ти собі в маленькій затишно влаштуєшся. Тонометр поставиш, телевізор. Чого тобі ще треба?
Він це сказав на повному серйозі. У його голові я вже була безпорадною старою, яка має бути щаслива від самої можливості міняти підгузки його синові в обмін на примарну обіцянку «догляду у старості».
Прагматизм ситуації полягав у тому, що Сергій не хотів викуповувати мою частку. Він не хотів шукати компроміс. Він хотів, щоб я добровільно відмовилася від комфорту, бо я «непродуктивна одиниця».
Наступного дня вони привезли перші коробки. Без моєї згоди. Просто поставили в коридорі.
— Поки що нехай тут полежать, — кинув Сергій. — Ми з понеділка почнемо виносити твої стелажі на смітник, хлопців найняв. Не ображайся, сестричко, це для блага сім’ї.
Я дивилася на ці коробки і відчувала, як усередині закипає холодна лють. Не емоційна істерика, а саме конструктивна злість інженера-технолога, яким я пропрацювала 25 років.
Люда вже ходила по квартирі з рулеткою.
— Тут буде ліжечко, тут комод. А це крісло-качалку Світланине краще продати, воно в інтер’єр не вписується.
Вони поводилися так, ніби я — меблі, які входять у вартість оренди. Моя бібліотека, яку я збирала все життя — рідкісні видання, мемуари, професійна література — була для них «макулатурою».
Увечері я зателефонувала своєму юристу.
— Олег, — сказала я. — Мені потрібна повна оцінка ринкової вартості квартири і проект договору про розділ майна або примусовий викуп частки.
— З братом біда? — запитав Олег.
— Ні, Олеже. Це не біда. Це дезінфекція від самонадіяних нахаб.
Я зрозуміла одну річ: якщо я зараз дам слабинку, через рік я справді буду сидіти на дачі без опалення, чекаючи, поки мені дозволять побачити племінника. Моє «особисте життя», про яке Сергій так зневажливо відгукувався, тільки-но почало набувати нових барв — і це не «вдівець з відчаю», а чоловік, з яким ми разом ходимо на виставки та плануємо подорож до Португалії, коли настануть кращі часи. Але Сергію про це знати не обов’язково. Для нього я маю залишатися «мегерою». Це безпечніше.
У понеділок вранці, коли Сергій прийшов із «хлопцями-вантажниками», він не зміг відчинити двері своїм ключем. Я змінила замки.
Через двері я спокійно сказала:
— Сергію, твої коробки стоять на сходовому майданчику. Охоронець будинку за ними нагляне наступні дві години.
— Ти що, здуріла?! — кричав він, гатячи в двері. — Ти, брата на вулицю виставляєш?! Люда нервує!
— Люда нервує, бо ви намагалися вкрасти моє життя, — відповіла я. — Ось копія позову про продаж квартири через суд та розподіл коштів. Або ти викуповуєш мою частку за ринковою ціною протягом місяця, або ми виставляємо квартиру на відкриті торги.
Облога тривала тиждень. Сергій перейшов від гупання у двері до стратегії «публічного розп’яття». Група у месенжері, де була вся наша рідня до п’ятого коліна, розпеклася від повідомлень. Мені присилали фото Люди з сумними очима на фоні орендованої квартири. Тітка з Полтави дзвонила і соромила: «Світлано, у тебе ж серце не камінь! Дитина — це святе, а книги — то папір, він не обійме».
Я мовчала. Прагматизм навчив мене: у суперечці з емоційними терористами перемагає той, хто не бере слухавку.
Сергій виманив мене на зустріч у кафе. Прийшов один, без Люди — мабуть, щоб я не бачила «головний аргумент» у вигляді живота.
— Світко, — почав він голосом блудного сина. — Ну давай по-людськи. Яка судова оцінка? Які торги? Ти ж знаєш, у мене немає таких грошей, щоб викупити твою частку за ринком. Я ж твій брат. Пам’ятаєш, як ми в дитинстві на дачі одну цукерку на двох ділили? А ти мені ще фантика віддавала, бо я їх колекціонував. Мама завжди казала: «Ви — одна кров». А тепер така жадібна егоїстка стала!
Я дивилася на нього і бачила не брата, а маніпулятора середньої ланки.
— Пам’ятаю, Сергію. Тільки цукерку ми таки ділили порівну. А ти зараз пропонуєш мені забрати фантик, а собі залишити шоколад. Мама заповіла квартиру порівну саме тому, що знала твій апетит. Це був її останній спосіб мене захистити.
— Та яке «захистити»?! — спалахнув він. — Тобі 50! Ти — порожнеча, Світлано! У тебе немає майбутнього, крім цих твоїх стелажів. Ти хочеш продати родинне гніздо, щоб проїсти ці гроші в ресторанах зі своїм «ухажором»? Ти ж їх спустиш за п’ять років, а ми могли б тут рід продовжувати!
У цей момент до нашого столика підійшов Марк. Високий, підтягнутий, з тією спокійною впевненістю, яка з’являється у чоловіків, що вже нікому нічого не доводять. Марк — архітектор, ми познайомилися на аукціоні антикварних книг.
— Світлано, вибач, я запізнився, — він кивнув Сергію. — Це твій брат?
Сергій зміряв Марка поглядом — від дорогих черевиків до розумного годинника. У його очах прочиталося коротке замикання: «старий вдівець з відчаю» виглядав значно краще за самого Сергія.
— Так, це мій брат. Він якраз пояснював мені, що моє життя закінчилося. І мене час утилізувати, разом з бібліотекою, як непотрібний мотлох..
Марк посміхнувся.
— Дивно. А я якраз хотів обговорити проект твоєї нової квартири. Тієї, де під бібліотеку ми відводимо окремий зал із панорамним вікном.
Сергій почервонів.
— Яка ще нова квартира? Світко, ти що, вже все вирішила?
— Так, Сергію. Я все вирішила, — я дістала з папки папери. — Ось договір. Я знайшла покупця на нашу квартиру. Це забудовник, якому потрібен весь перший поверх під офіси. Вони пропонують ціну на 20% вищу за ринкову. Твоєї частки вистачить на чудову двокімнатну квартиру в новому районі — з парком, поліклінікою і всім, що потрібно твоїй Люді. Гроші будуть на твоєму рахунку.
Сергій онімів. Його план «загарбання» трикімнатної сталінки тріснув.
— Але… це ж центр! Тут стелі три метри! Там будуть бетонні стіни!
— Там буде твоє власне житло, Сергію. Оформлене на тебе. І ніхто не буде тобі заважати. Але й ти не будеш розпоряджатися моїм життям. Це і є справедливість.
Він намагався ще раз. Навіть пустив сльозу, згадуючи мамині фіранки. Але я була непохитна.
— Досить, Сергію. Ти назвав мене «пустоцвітом». Ти знецінив мої сорок років праці і мої інтереси. Ти хотів подати мені «стакан води» лише для того, щоб я не бачила, як ти виносиш мої книги на смітник. Цей стакан виявився отруєним.
Люда намагалася влаштувати істерику в день підписання угоди в нотаріуса. Кричала, що я позбавляю дитину «історичного коріння». Я просто мовчки передала їй візитку хорошого дизайнера інтер’єрів.
— Зроби там дитячу своєї мрії, Людо. На своїй території.
Через місяць я переїхала. Моя нова квартира менша, але вона тільки моя. Моя бібліотека тепер сяє на нових полицях, а в центрі вітальні стоїть те саме крісло-качалка, яке «не вписувалося в інтер’єр» Люди.
Марк допоміг із переїздом. Увечері ми сиділи на балконі та дивилися на вечірнє місто.
— Знаєш, — сказала я, — Сергій був правий в одному: я мегера. Бо мегера — це жінка, яка захистила свій світ..
Рідня зі мною не спілкується. Сергій купив квартиру, Люда народила хлопчика. Кажуть, він схожий на батька — такий же крикливий і впевнений, що весь світ йому винен. Я переказала гроші на подарунок племіннику, але на поріг їх більше не пущу.
Мій тонометр лежить у шухляді — тиск у нормі. Серіали я майже не дивлюся, бо моє власне життя значно цікавіше. А стакан води? Я куплю собі найкращу фільтраційну систему. Бо розраховувати треба на логіку і власні ресурси, а не на вдячність тих, хто вважає тебе «старим мотлохом».
