Уляна стояла біля вікна, стискаючи край фіранки так міцно, що кісточки пальців побіліли. За три дні вона мала стати «пані Уляною», дружиною перспективного архітектора Назара.
Але той Назар, який щойно грюкнув дверима, був їй абсолютно незнайомим.
— Ти знову за своє? — Назар увірвався до кімнати, навіть не знявши брудних черевиків. — Я сказав: ніякої подорожі в гори. Ми їдемо до моїх батьків на дачу. Це не обговорюється.
— Не обговорюється? — Уляна розвернулася, її очі палахкотіли. — Назаре, ми планували цю поїздку пів року! Це наш медовий місяць, а не суботник на городі твоєї мами.
— «Суботник»? Ти називаєш повагу до моїх батьків суботником? — він підійшов впритул, і Уляна вперше побачила в його очах цей холодний, металевий блиск. — Здається, ти забуваєш, хто в домі буде приймати рішення.
Сварка розгорілася з новою силою. Наступні дві години перетворилися на справжню словесну дуель.
Назар: «Твоя сукня занадто пишна. Ти схожа на тістечко. Перероби корсет!»
Уляна: «Тобі не подобалася сукня на трьох примірках, а за три дні до вінчання ти вирішив стати стилістом?»
Назар: «Я просто хочу, щоб моя дружина мала гідний вигляд, а не викликала сміх у моїх колег!»
— Сміх? — голос Уляни затремтів. — То ти соромишся мене? Може, тобі варто було шукати собі манекен, а не живу людину?
— Можливо! — вигукнув він, хапаючи зі столу весільне запрошення і жбурляючи його на диван. — Ти стала занадто гострою на язик, Уляно. Раніше ти тільки посміхалася і погоджувалася. Що змінилося?
— Змінилося те, що я нарешті побачила справжнього тебе! — вона підійшла до нього, не відводячи погляду. — Ти бачиш у мені не партнера, а додаток до свого статусу. Ти хочеш контролювати навіть колір моїх думок!
Назар раптом затих, і ця тиша була страшнішою за крик. Він повільно дістав телефон і почав щось гортати.
— Знаєш що? Якщо ти зараз не заспокоїшся і не перепросиш за цей тон, весілля може і не бути. Подумай, як ти поясниш це своїй мамі. Вона ж так мріяла про «гарну партію» для доньки.
Це був удар нижче пояса. Він знав, як сильно Уляна дорожить спокоєм батьків.
— Ти мені погрожуєш? — прошепотіла вона. — Ти ставиш мені ультиматум за три дні до того, як ми обіцятимемо одне одному вірність до кінця?
— Це не погроза, це реальність. Я не терпітиму істерик. Вирішуй зараз: або ми живемо за моїми правилами, або кожен іде своєю дорогою.
— Твої правила — це клітка з позолотою, — Уляна відчула, як усередині щось остаточно обірвалося. — Ти хочеш, щоб я була зручною. Щоб я мовчала, коли ти грубиш, і кивала, коли ти зневажаєш мої мрії.
Вона підійшла до комода, де лежала оксамитова коробочка з обручками. Назар спостерігав за нею з переможною посмішкою, впевнений, що вона зараз розплачеться і притулиться до його плеча.
— Що ти робиш? — запитав він, коли вона взяла коробочку.
— Роблю те, що треба було зробити ще після першої твоєї «команди», — Уляна вийняла обручку і поклала її прямо в його нагрудну кишеню. — Їдь до батьків, Назаре. Сапай грядки, будуй кар’єру, будь ідеальним сином. Але без мене.
— Ти божевільна! Ти зіпсуєш собі життя через дрібницю! — він закричав, втрачаючи самовладання.
— Це не дрібниця. Це моя свобода дихати. І знаєш що? Сукня справді була занадто пишною. Я куплю собі коротку і поїду в гори сама.
Назар вилетів з квартири, ледь не знісши двері з петель. Уляна сіла на підлогу серед розкиданих весільних листівок.
Серце калатало, як божевільне, але вперше за ці тижні їй стало легко. Вона бачила його справжнім — і це було найціннішим весільним подарунком, який вона отримала.
Уляна сиділа на підлозі ще хвилин десять, слухаючи, як у під’їзді затихає луна кроків Назара. Свобода мала дивний присмак — суміш адреналіну та крижаного спокою.
Але тишу розірвав дзвінок мобільного. На екрані висвітилося: «Мама».
Уляна глибоко вдихнула, наче перед стрибком у холодну воду, і натиснула «прийняти».
— Уляночко, сонечко! — голос мами іскрився щастям. — Я щойно розмовляла з кондитерами, торти будуть божественні! П’ять ярусів, як ти й хотіла. І Назарчик такий молодець, уже все оплатив. Ви там не сперечаєтесь?
— Мамо, — голос Уляни був дивно рівним. — Тортів не буде. Весілля теж.
На тому кінці дроту запала така тиша, що було чутно, як цокає годинник у батьківській вітальні. А потім почався шторм.
— Що ти таке верзеш? Уляно, це передвесільний мандраж! Усі наречені божеволіють за три дні до свята. Ану припини ці жарти!
— Це не жарт, мамо. Назар щойно пішов. Він поставив мені ультиматум: або я стаю його тінню без права голосу, або ми розходимося. Я обрала друге.
— Який «голос», дитино?! — мама майже перейшла на крик. — Ти знаєш, скільки сил ми вклали? Триста гостей запрошено! Твоя тітка з Канади вже в літаку! Ти хочеш зганьбити нас перед усім містом через якусь сварку?
Уляна підвелася і підійшла до дзеркала. Вона бачила своє відображення: розпатлане волосся, рішучий погляд.
— Мамо, ти чуєш себе? Ти переживаєш за тітку з Канади більше, ніж за те, що твою доньку збираються зачинити в клітці. Він не любить мене, він хоче мною володіти.
— Любов — це компроміс, Уляно! Назар — перспективний, серйозний чоловік. Ну, погарячкував, ну, грубо сказав. Чоловіки всі такі! Треба бути мудрішою, промовчати, хитрощами свого домогтися…
— Я не хочу «хитрощами»! — відрізала Уляна. — Я хочу чесно. Я хочу, щоб мене поважали. Ти б хотіла, щоб тато вказував тобі, як дихати і що вдягати?
— Твій батько… він інший! Але ми живемо в реальному світі, а не в твоїх книжках про кохання! Подумай про нас! Як ми людям в очі дивитимемось
— А ти подумай про мене, мамо. Ти хочеш через рік забирати мене з лікарні з нервовим зривом, зате «з обручкою»?
— Уляна відчула, як на очі накочуються сльози, але голос не здригнувся. — Весілля скасовано. Гроші, які можна повернути, повернемо. Решту я виплачу сама.
Вона скинула виклик, не чекаючи наступної порції аргументів. Руки тремтіли, але в голові була надзвичайна чіткість. Вона витягла з-під ліжка великий похідний рюкзак, який Назар змушував її викинути, називаючи «молодіжним мотлохом».
— Ну що, старий друже, — прошепотіла вона, закидаючи в нього теплі флісові речі та термос. — Схоже, наша подорож відбудеться раніше.
За годину вона вже була на вокзалі. Замість білої сукні на ній були зручні джинси та стара куртка. Вона купила квиток на найближчий потяг до Ворохти.
Коли потяг рушив, Уляна вимкнула телефон. Вона знала, що там зараз десятки пропущених від Назара, який, ймовірно, вже змінив гнів на фальшиву милість, і від мами, яка намагається врятувати «репутацію».
Через десять годин вона стояла на підніжжі гори. Повітря було таким чистим, що аж паморочилося в голові. Не було жодних «треба», «мусиш» чи «що скажуть колеги Назара».
Вона почала підйом. З кожним кроком вгору весільні тривоги здавалися дрібними й неважливими, як іграшкові будиночки десь там, у долині. Коли сонце почало сідати, забарвлюючи вершини в рожевий колір, Уляна нарешті посміхнулася.
— За три дні весілля… — промовила вона в порожнечу гір. — А я нарешті заміжня за собою.
Сонце вже майже сховалося за гору Піп Іван, розливаючи по небу густий багрянець, коли Уляна зрозуміла, що трохи переоцінила свої сили.
Ноги гули, а стежка ставала дедалі крутішою. Раптом за поворотом, біля старого розлогого дуба, вона побачила невелике багаття і чоловіка, який спокійно заварював чай у закіптявілому казанку.
— Доброго вечора, — озвався він, не піднімаючи голови. Його голос був низьким і спокійним, зовсім не схожим на різкі вигуки Назара. — Ви трохи запізнилися для денного переходу. До найближчого притулку ще години дві лісом.
Уляна зупинилася, важко дихаючи. Чоловік підвів погляд — на вигляд років тридцяти п’яти, з легкою сивиною на скронях і очима кольору грозового неба.
— Я… я просто хотіла встигнути до заходу сонця, — видихнула вона, скидаючи важкий рюкзак.
— Гори не люблять поспіху, — він кивнув на колоду поруч із вогнем. — Сідайте. Чай із чебрецю ще гарячий. Я Марко.
Уляна сіла, відчуваючи, як тепло від вогню приємно лоскоче обличчя. Вони мовчали кілька хвилин. Марко не розпитував, не ліз у душу, і це було найкраще, що могло з нею статися.
— Ви тікаєте чи шукаєте? — раптом запитав він, простягаючи їй металеве горнятко.
— А є різниця? — Уляна гірко посміхнулася. — За три дні я мала вийти заміж. Зараз я тут, у старій куртці, з вимкненим телефоном і без найменшого поняття, що робити далі.
— Різниця колосальна, — Марко підкинув гілку у вогонь. — Тікати можна вічно, а от знайти себе — це мета. Ваш наречений, мабуть, зараз обриває всі лінії?
— О, він не просто обриває. Він, напевно, складає список моїх гріхів, щоб пред’явити їх на суді історії. Він вважає, що я — його власність. Знаєте, він навіть забороняв мені ці гори. Казав, що це «не престижно».
Марко тихо засміявся.
— Престиж у горах — це сухі сірники та зручне взуття. Все інше — лушпиння.
Тиждень у горах пролетів як один день. Уляна багато мовчала, багато ходила і, головне, нарешті почула власні думки. Коли вона зійшла з потяга в рідному місті, вона вже не була тією наляканою дівчинкою.
Біля її під’їзду чатував Назар. Він виглядав жахливо: небритий, злий, у зім’ятому піджаку.
— Де ти була?! — він кинувся до неї, ледь вона вийшла з таксі. — Ти хоч уявляєш, що я пережив? Твоя мати тричі пила заспокійливе! Ми сказали всім, що ти захворіла, що весілля переноситься. У тебе є рівно година, щоб зібратися, і ми поїдемо до ресторану вибачатися перед адміністрацією!
Уляна зупинилася і спокійно подивилася йому в очі. Тепер він не здавався їй величним чи небезпечним. Він здавався… дрібним.
— Назаре, весілля не переноситься. Його не буде. Взагалі.
— Ти знову за своє? Уляно, досить ламати комедію! Я пробачив тобі цю витівку з горами, хоча це було вкрай егоїстично.
— Ти пробачив? — вона ледь не розсміялася. — А я не пробачила тобі те, що ти намагався зламати мене під себе. Я забрала свої речі з нашої орендованої квартири ще до поїздки, якщо ти не помітив.
— Та хто ти така без мене?! — Назар зірвався на крик, привертаючи увагу перехожих. — Ти просто вчителька малювання з купою дивних ідей! Я давав тобі статус, я давав тобі майбутнє!
— Ти давав мені золоті наручники, Назаре. Але я обираю свої пензлі й свій спокій.
Вона обійшла його, наче порожнє місце. Назар щось кричав їй услід, погрожував, що вона «приповзе назад», але його слова розбивалися об її спину, як хвилі об скелю.
Ввечері Уляна розклала на столі чистий аркуш паперу. Вона почала малювати не ідеальні архітектурні форми, які так любив Назар, а туман над Чорногорою і вогонь, біля якого зустрів її Марко.
Раптом телефон пискнув. Повідомлення з невідомого номера:
“Гори все ще на місці. І чебрець теж. Сподіваюся, ви знайшли те, що шукали. М.”
Уляна посміхнулася. Вона не знала, чи зустрінеться з Марком знову, чи зможе переконати маму, що самотність — це не вирок, а шанс. Але одне вона знала точно: більше ніхто й ніколи не буде вирішувати за неї, якою має бути її сукня і куди має вести її стежка.
Наталія Веселка
