Богдана стояла посеред кімнати з опущеними руками, дивлячись на розбиту вазу, яка лежала на підлозі в калюжі води.
“Там де тонко, там ще й рветься,” – згадала вона бабусині слова, і гірка посмішка скривила її губи.
Ця ваза була останньою краплею в океані невдач, що обрушилися на неї за останній тиждень.
Спочатку втратила роботу, потім посварилася з найкращою подругою, а тепер ще й це – сімейна реліквія, яку подарувала бабуся перед тим, як відійшла у засвіти.
Кімната, яка колись була затишним гніздечком у старому київському будинку, тепер була сповнена смутком.
Вона зітхнула і сіла на край ліжка, ховаючи обличчя в долонях. “Чому все йде шкереберть?” – прошепотіла вона сама до себе.
Телефон задзвонив, перервавши її роздуми. На екрані висвітилося ім’я – Оксана, її сестра.
– Алло? Богданко, ти там? – голос Оксани звучав стурбовано.
– Так, я тут. Що сталося? – відповіла Богдана, намагаючись звучати бадьоро, але голос зрадив її.
– Ти звучиш так, ніби світ завалився. Що трапилося? Я дзвонила вчора, але ти не відповідала. Мама хвилюється.
Богдана зітхнула глибше. Оксана завжди була тією, хто тримав родину разом, старша сестра, яка вирішувала проблеми за всіх.
– Нічого особливого. Просто… ваза розбилася. Бабусина.
– Ой, ні! Та, з квітами? Як це сталося?
– Я випадково зачепила ліктем. Але це не просто ваза, Оксано. Це як знак. Все в моєму житті рветься там, де тонко. Робота, друзі, все.
Оксана помовчала мить, а потім сказала твердо:
– Слухай, не впадай у відчай. Приїжджай до нас у Львів. Мама готує вареники, а тато обіцяв показати свої нові картини. Зміна обстановки тобі допоможе.
Богдана вагалася. Львів – це дитинство, спогади, але й болісні нагадування про бабусю, яка завжди казала ті слова про “тонке місце”.
– Гаразд, може, й приїду. Але не обіцяю, що буду веселою компанією.
– Головне, щоб ти була тут. Цілую, сестричко!
Розмова закінчилася, і Богдана відчула легке полегшення. Вона встала, підмела уламки вази й вирішила: “Треба рухатися далі.”
Наступного дня вона сіла на потяг до Львова, сподіваючись, що подорож розвіє хмари над її головою.
Потяг мчав через поля й ліси, а Богдана дивилася у вікно, згадуючи дитинство.
Бабуся, Марія Іванівна, була жінкою з характером – завжди з посмішкою, але з мудрими очима, що бачили життя наскрізь.
“Там де тонко, там ще й рветься,” – казала вона, коли щось ламалося чи йшло не так. “Але пам’ятай, дитино, що розірване можна зшити, якщо нитка міцна.”
У Львові її зустріла Оксана з букетом квітів.
– Вітаю вдома! – обійняла вона сестру. – Ти виглядаєш втомленою, але ми це виправимо.
Вони поїхали додому, де мама вже чекала з обідом. Тато, художник-аматор, сидів за столом з пензлями в руках.
– Богданко, доню! – мама обійняла її так міцно, що аж ребра затріщали. – Що ж ти така худа? Їж, їж!
За столом розгорнулася жвава розмова.
– Розкажи, що в Києві? – запитав тато, накладаючи вареники.
– Та нічого доброго, – зітхнула Богдана. – Звільнили з роботи. Кажуть, скорочення, але я знаю – це через той проект, що провалився.
– А що за проект? – поцікавилася Оксана.
– Ми розробляли додаток для екологічного моніторингу. Я відповідала за дизайн, але клієнт змінив вимоги в останній момент, і все пішло шкереберть. А потім ще й з Ірою посварилася – вона сказала, що я сама винна, бо не наполягла.
Мама похитала головою.
– Люди такі. Але ти сильна, доню. Пам’ятаєш, бабуся казала…
– “Там де тонко, там ще й рветься,” – закінчила Богдана. – Так, пам’ятаю. Але як це допоможе?
Тато усміхнувся.
– Це означає, що проблеми показують слабкі місця. Треба їх укріпити. Може, це знак, щоб ти змінила напрямок. Ти ж завжди мріяла про щось творче, не про ці комп’ютери.
Богдана замислилася. Дійсно, в університеті вона вивчала графічний дизайн, але життя завело в IT-компанію за гроші.
Того вечора вони гуляли Львовом.
Старе місто з його бруківкою та кав’ярнями завжди заспокоювало. В одному з кафе вони зустріли старого друга родини – пана Андрія, власника маленької галереї.
– Богданко! Яка ти виросла! – вигукнув він, обіймаючи її. – Чув про твої біди. Світ тісний.
– Звідки ви знаєте? – здивувалася вона.
– Оксана розказала. Але не сумуй. У мене є ідея. Я шукаю дизайнера для нової виставки. Тема – “Розірвані нитки долі”.
Звучить знайомо?
Богдана розсміялася.
– Дуже. А що треба робити?
– Створити плакати, логотипи, може, навіть інсталяції. Платня не космічна, але творча свобода повна.
Вона погодилася подумати. Тієї ночі, лежачи в ліжку, Богдана міркувала: може, це шанс?
Наступного дня вона пішла до галереї. Пан Андрій показав їй приміщення – старовинну будівлю з високими стелями, де вже стояли картини.
– Ось, дивися, – сказав він, вказуючи на полотно з зображенням розірваної тканини. – Це робота молодого художника, Максима. Він талановитий, але впертий.
У цей момент увійшов високий хлопець з розпатланим волоссям і фарбою на руках.
– Андрію, привіт! Хто це? – запитав він, дивлячись на Богдану.
– Знайомся, це Богдана, можливий дизайнер для виставки. Богданко, це Максим, наш зірковий художник.
Максим простягнув руку.
– Приємно. Ти виглядаєш так, ніби щойно з потяга.
– Бо так і є, – усміхнулася вона. – З Києва.
– Київ? Місто можливостей, кажуть. А ти чому втекла?
– Не втекла, а приїхала в гості. А ти що малюєш?
– Те, що болить. Розірвані зв’язки, втрачені мрії. Ось, подивися.
Він показав їй ескіз – жінка, що тримає нитку, яка рветься.
– Це нагадує мою бабусину приказку, – сказала Богдана. – “Там де тонко, там ще й рветься.”
Максим засміявся.
– Класно! Можна використати як слоган?
Так почалася їхня співпраця. Вони працювали днями й ночами. Діалоги лилися рікою.
– Дивися, тут треба додати більше червоного, – казала Богдана, кресллячи на планшеті.
– Червоного? Це ж символ розриву! – сперечався Максим. – А ти що, експерт?
– Я дизайнер, а ти художник. Давай компроміс – бордовий.
– Гаразд, але тільки тому, що ти мила.
Одного вечора, після довгого дня, вони сиділи на терасі галереї з кавою.
– Розкажи про себе, – попросив Максим. – Чому ти така сумна інколи?
Богдана зітхнула.
– Втратила роботу, посварилася з подругою, розбила вазу. Все накопичилося.
– А я думав, тільки в мене життя як картина – мазки хаосу. Мій батько пішов, коли я був малим, мама працювала на двох роботах. Малювання врятувало мене.
– Мене теж творчість рятує. Але в Києві я забула про це.
– То лишись тут. Львів – місто натхнення.
Вона посміхнулася.
– Може.
Але не все було гладко. За тиждень до виставки стався інцидент. Богдана працювала над фінальним плакатом, коли подзвонила Іра, подруга з Києва.
– Богданко, привіт. Вибач, що не дзвонила. Я була не права.
– Іро, я теж перегнула. Але зараз не час.
– Чому? Що трапилося?
– Готуємо виставку. Тут все кипить.
– Виставку? Ти ж казала, життя скінчилося!
– Ні, воно тільки починається. Але… ой, ні!
В цей момент планшет вислизнув з рук і впав, екран тріснув.
– Ну знову! Там де тонко…
Іра почула.
– Знову бабусині слова? Слухай, приїжджай назад, ми помиримося.
Але Богдана відмовила. “Треба закінчити тут.”
Максим допоміг полагодити планшет.
– Не переживай, – сказав він. – Я маю друга, який поремонтує.
Поки чекали, вони гуляли парком.
– Знаєш, ти мені подобаєшся, – зізнався Максим. – З тобою все оживає.
– І ти мені. Але я боюся – все так швидко.
– Життя коротке. Давай спробуємо.
Виставка наближалася. Пан Андрій був у захваті.
– Ви двоє – команда мрії! Плакати супер, картини теж.
Але напередодні відкриття сталася неприємність. В галереї прорвало трубу – вода залила підлогу, пошкодивши кілька робіт.
– О ні! – закричала Богдана, вбігаючи. – Знову!
Максим був у паніці.
– Мої картини! Андрію, що робити?
Пан Андрій зітхнув.
– Дзвонимо страховці. Але відкриття під загрозою.
Богдана згадала бабусині слова.
– Стоп. Там де тонко, там рветься, але ми зшиємо. Давайте перенесемо виставку на вулицю! Львів – ідеальне місце для стріт-арту.
Ідея спрацювала. Вони швидко організували – плакати на стінах, картини на мольбертах у дворику.
Відкриття було тріумфом. Гості снували, хвалили.
– Це геніально! – казала одна жінка. – Розірвані нитки, але зшиті новим способом.
Максим обійняв Богдану.
– Ти врятувала все.
– Ми разом.
Потім приїхала Оксана з батьками.
– Доню, пишаємося! – сказала мама.
Тато додав:
– Бабуся б посміхнулася.
Увечері, після свята, Богдана й Максим сиділи на лавці.
– Що далі? – запитала вона.
– Залишайся. Створимо студію. Малюватимемо, творитимемо.
– А Київ?
– Можна їздити. Але тут твій дім.
Вона погодилася.
Минув місяць. Богдана оселилася у Львові, працювала з Максимом. Життя налагодилося. Одного дня вона отримала листа від Іри.
“Привіт! Чула про твою виставку. Молодець! Приїжджай у гості.”
Богдана усміхнулася. “Тонкі місця зшиті.”
Але життя не стоїть на місці. Одного ранку Максим прийшов схвильований.
– Богданко, є новина. Мені запропонували виставку в Парижі!
– Вау! Це мрія!
– Але я не поїду без тебе.
– Звісно, поїдемо разом.
Підготовка до Парижа була шаленою. Вони пакували картини, дизайнили нові плакати.
– Дивися, цей малюнок – про нас, – сказав Максим, показуючи ескіз двох фігур, що тримають нитку разом.
– Ідеально.
Але знову – проблема. Авіаквитки подорожчали, грошей бракувало.
– Що знову, там де тонко… – почала Богдана.
Максим розсміявся.
– Ні, ми знайдемо спосіб. Продамо кілька робіт.
Вони організували аукціон у галереї. Пан Андрій допоміг.
– Діти, ви непереможні!
Аукціон вдався – зібрали достатньо.
У Парижі виставка була хітом. Французькі критики хвалили.
Богдана й Максим гуляли Ейфелевою вежею.
– Це наш початок, – сказав він.
– Так. І більше ніяких розривів.
Але доля мала інші плани. Повернувшись до Львова, Богдана дізналася, що Оксана при надії.
– Сестричко, будеш хрещеною! – раділа Оксана.
– Звісно!
Життя текло. Богдана відкрила свою студію дизайну, Максим малював. Вони одружилися в маленькій церкві.
Роки минали. У них дочка, яку назвали Марією – на честь бабусі.
Одного дня, коли дівчинка розбила чашку, Богдана сказала:
– Не плач, доню. Там де тонко, там ще й рветься. Але ми зшиємо.
Марія усміхнулася.
– Як бабуся казала?
– Так. І це правда життя.
Історія Богдани стала легендою в родині – про те, як слабкі місця стають сильними, якщо не здаватися.
Валентина Довга
