Тамара Степанівна стояла біля паркану свого маленького будинку в тихому передмісті Львова, поливаючи квіти в садку. Сонце вже сідало, фарбуючи небо в помаранчеві тони, а легкий вітерець ніс запах свіжоскошеної трави.
Вона була жінкою років шістдесяти, з сивими пасмами в темному волоссі, зібраним у акуратний пучок, і з теплою усмішкою, яка ховала роки самотності.
Чоловіка не стало п’ять років тому, залишивши її одну в цьому будинку, де вони прожили тридцять років. Діти – син у Києві, дочка в Польщі – дзвонили рідко, зайняті своїм життям.
Тамара Степанівна звикла до рутини: робота в бібліотеці, садок, телевізор увечері. Але останнім часом з’явився новий сусід, і все змінилося.
Його звали Віктор Іванович, високий чоловік років п’ятдесяти п’яти, з сивими скронями і міцною статурою, ніби звик до фізичної праці.
Він переїхав місяць тому в сусідній будинок, який стояв порожнім після того, старої пані Галини. Віктор Іванович був удівцем, приїхав з маленького містечка на сході, де працював механіком на заводі.
Тепер пенсіонер, він шукав спокою в цьому зеленому районі.
Вони познайомилися випадково. Тамара Степанівна пекла пиріг з яблуками, і аромат рознісся по вулиці. Віктор Іванович, проходячи повз, зупинився біля паркану.
– Добрий день, сусідко! – гукнув він веселим голосом. – А що це за чарівний запах? Ніби в раю опинився!
Тамара Степанівна підвела голову, здивовано посміхнувшись.
– Добрий день! Це пиріг, з наших яблук. Хочете шматочок? Я Тамара Степанівна.
– З радістю! Я Віктор Іванович, ваш новий сусід. Не відмовлюся від домашньої випічки. В мене вдома тільки чай та печиво з магазину.
Вона запросила його на чай. Вони сіли на веранді, і розмова потекла легко. Він розповів про своє життя: дружина померла від раку три роки тому, діти роз’їхалися, онуки далеко.
– Самотньо, Тамаро Степанівно, – зітхнув він. – Але життя триває. Ось переїхав сюди, щоб почати з чистого аркуша. А ви?
Чоловік, діти?
Вона поділилася своєю історією, і вони знайшли спільне: обидва любили садівництво, старі фільми і українські пісні.
З того дня вони часто розмовляли через паркан. Віктор Іванович допомагав їй носити важкі сумки з магазину, лагодив кран у кухні, коли той протікав.
– Тамаро Степанівно, ви ж одна, а чоловік біля хати потрібен, – сказав він одного разу, жартома підморгуючи. – Я ось поруч, кликніть – і я тут як тут.
Вона засміялася.
– Ой, Вікторе Івановичу, ви жартуєте? Я вже стара для таких справ.
Але в душі вона задумалася. Чи жартує він? Чи справді серйозно? А вона ж то ніби й не проти б була. Треба чоловіка біля хати – не для романтики, а для підтримки, для компанії. Самотність гризла її ночами.
Наступного дня, коли вона поливала квіти, він знову з’явився біля паркану, тримаючи в руках кошик з овочами зі свого городу.
– Добрий вечір, Тамаро Степанівно! Ось, помідори свіжі, огірки. Візьміть, бо в мене їх забагато.
Вона взяла кошик, подякувала.
– Дякую, Вікторе Івановичу. Ви такий щедрий. А приходьте завтра на обід? Я зварю борщ.
Він посміхнувся.
– З задоволенням! А знаєте, я подумав… Може, ми разом сходимо на ринок у суботу? Ви ж казали, що любите свіжі фрукти.
Тамара Степанівна відчула, як серце забилося швидше. Чи це запрошення? Чи просто сусідська допомога?
– Добре, чому б ні. О дев’ятій ранку?
– Домовилися!
Тієї ночі вона не спала. Згадувала слова чоловіка: “Тома, ти сильна, впораєшся”. Але п’ять років минуло, і самотність стала нестерпною. Віктор Іванович здавався добрим, надійним. Але чи не поспішає вона?
На ринку вони ходили між рядами, вибираючи яблука, груші. Він ніс її сумки, жартував.
– Тамаро Степанівно, ви як королева – тільки наказуйте, а я виконую.
Вона засміялася.
– Ой, перестаньте, Вікторе Івановичу. Ви мене бентежите.
Він зупинився, подивився серйозно.
– А якщо не жартую? Ви ж самі казали, що чоловік біля хати потрібен. Я ось, готовий. І сад поливати, і ремонт робити, і просто поговорити ввечері.
Вона завмерла. Очі його були щирими, без тіні жарту.
– Вікторе Івановичу… Ви серйозно?
– Абсолютно. Ми обидва самотні, чому б не спробувати? Не шлюб одразу, а так… Дружба з продовженням.
Вона почервоніла, як дівчина.
– Я… подумаю.
Вони повернулися додому, і вона запросила його на чай. Сидячи за столом, вона запитала:
– Розкажіть про вашу дружину. Яка вона була?
Він зітхнув.
– Марія була чудовою. Весела, добра. Готувала найкращий плов у світі. Але недуга… Швидко пішла. А ваш чоловік?
– Степан був механіком, як ви. Любив рибалку. Ми їздили на озеро щоліта.
Вони говорили довго, ділячись спогадами. Віктор Іванович сказав:
– Життя коротке, Тамаро Степанівно. Не треба марнувати його на самотність.
Вона кивнула.
– Ви праві. Але давайте повільно. Спочатку – друзі-сусіди.
– Згоден!
Так почалася їхня дружба. Кожного дня вони зустрічалися: пили чай, гуляли в парку, дивилися фільми. Віктор Іванович лагодив її телевізор, коли той зламався.
– Дивись, Тамаро Степанівно, антена збилася. Зараз поправлю.
– Дякую! Без вас я б не впоралася.
Одного вечора, коли дощ лив за вікном, він прийшов.
– Святкуємо місяць знайомства!
Вони сіли на дивані.
– За нас! – підняв келих він.
– За нас, – відповіла вона, і їхні погляди зустрілися.
Він взяв її руку.
– Тамаро Степанівно, ви мені подобаєтеся. Не як сусідка, а як жінка.
Вона не відсмикнула руку.
– І ви мені, Вікторе Івановичу.
Вона подумала: “Чому б ні? Життя одне”.
Але не все було гладко. Син подзвонив наступного дня.
– Мамо, хто цей сусід? Сусідка казала, ви часто разом.
Тамара Степанівна зніяковіла.
– Олексію, це Віктор Іванович. Добрий чоловік, допомагає по господарству.
– Мамо, будь обережна. Може, він шахрай?
– Ні, синку, він щирий.
Дочка, Мар’яна, з Польщі, сказала по телефону:
– Мамо, рада за тебе! Якщо тобі добре, то чому ні?
Але сусіди пліткували. Пані Ольга, з іншого боку вулиці, сказала в магазині:
– Бачила, як Тамара з новим сусідом гуляють. В її віці! Скандал!
Тамара Степанівна почула, образилася.
– Пані Ольго, а що поганого? Ми дорослі люди.
Віктор Іванович заспокоїв її.
– Не зважайте. Люди заздрять.
Вони вирішили поїхати на вихідні до Карпат. Він організував усе: квитки, готель.
– Тамаро Степанівно, побачите гори! Свій медовий місяць.
Вона засміялася.
– Ой, Вікторе, ви романтик!
В Карпатах вони гуляли лісом, дихали свіжим повітрям.
– Дивись, яке озеро! – сказав він.
– Красиво! Дякую, що привезли.
Ввечері в готелі він сказав:
– Тамаро, виходь за мене.
Вона здивувалася.
– Так швидко?
– Чому чекати? Ми пасуємо одне одному.
Вона подумала: “Так, чому ні?”
– Згодна!
Вони одружилися тихо, з дітьми як свідками. Син Олексій приїхав, потис руку Віктору.
– Батьку, бережи маму.
– Обіцяю, синку.
Дочка Мар’яна плакала від щастя.
– Мамо, ти заслужила!
Весілля було маленьке, але тепле. Сусіди прийшли, навіть пані Ольга.
– Вітаю! Ви щасливі.
Тепер вони живуть разом. Віктор переїхав до неї, садять квіти, готують удвох.
– Тамаро, кохана, чай?
– Так, любий.
І Тамара Степанівна зрозуміла: він не жарту вав. І добре, що не проти була.
Віра Лісова
