Я досі пам’ятаю той день, наче це було вчора, хоча минуло вже сім років. Мені було двадцять чотири, я щойно вийшла заміж за Сашка і переїхала до його батьків у трикімнатну хрущовку на дев’ятому поверсі.
Свекруха, Тамара Петрівна, зустріла мене з посмішкою, яка не доходила до очей, і одразу сказала: «Ну що, Олечко, будемо жити дружно.
Тільки в мене тут порядок, як у німецькому госпіталі». Я тоді ще не зрозуміла, що це був не жарт, а програма на найближчі роки.
Але найяскравіший спогад — це історія з моїми білими черевиками. Тими самими, які я купила в Стамбулі за шалені для мене гроші — 180 доларів. Вони були ідеальні: шкіра м’яка, як масло, підошва товста, але легка, — і все це сяючо-біле, як зуби голлівудської зірки. Я в них почувалася королевою.
І от приїжджаю я в них до свекрухи вперше після весілля, в гості на вихідні.
Заходжу в квартиру — пахне котлетами й рідиною для підлоги. Тамара Петрівна виходить із кухні в халаті з квіточками й тапочках із помпонами.
— Олечко, добрий день, дитинко! — каже так солодко, що аж зуби зводить. — А ну знімай взуття, в мене ж чисто!
Я знімаю свої красені-черевики, ставлю акуратненько біля дверей на газетку (я ж вихована дівчинка). Іду в гості, цілий день п’ю чай, їм пироги, слухаю, як Тамара Петрівна розповідає, який Сашко в дитинстві був хуліган і як вона його « ременем». Вечоріє. Я збираюся їхати додому.
Підходжу до дверей — а черевиків нема.
— Тамаро Петрівно, а де мої білі черевики? — питаю спокійно, хоча всередині вже щось тьохнуло.
Вона виходить із кімнати, витирає руки рушником і так невинно каже:
— А я їх викинула.
Я стою, як ошпарена.
— Як… викинули? Куди?
— Та на вулицю, через балкон. Вони ж брудні були, як свиняче корито! Я ж тобі казала — в мене вдома порядок!
Я вибігаю на балкон. Дев’ятий поверх. Дивлюся вниз — на асфальті, прямо під ліхтарем, лежать мої черевики. Один на боці, другий догори підошвою.
Білі, як сніг, але вже з сірими слідами від балконної пилюки й, здається, хтось уже наступив.
— Тамаро Петрівно!!! — кричу я так, що сусіди, напевно, почули. — Це ж мої черевики за п’ятсот доларів були!
— Та ну, не може бути, — каже вона спокійно. — Такі дешеві на вигляд. І брудні страшенно. Я думала, ти їх на ринок носила картоплю продавати.
Я хапаюся за голову.
— Я їх вчора почистила! Спеціальною щіткою! Білою пастою! Вони були ідеальні!
— Ну то й що? — відповідає свекруха. — В мене правило: якщо взуття брудне — на балкон, а з балкона — вниз. Так я Сашка з дитинства привчала. Він у третьому класі прийшов у чоботях по коліно в багнюці — я їх теж викинула. Купила нові. І більше він ніколи не чвякав по квартирі.
Я стою на балконі й розумію, що зараз або … її, або сама стрибну за черевиками.
— Тамаро Петрівно, — кажу я ледве стримуючи сльози, — як я тепер піду додому? Босоніж?
— Та ні, я тобі Сашкові тапочки дам. Великі, зате чисті.
Я дивлюся на ці тапочки — рожеві, з помпонами, 42-го розміру. Я ношу 37-й.
Тут виходить Сашко з кімнати. Він усе чув.
— Мамо, ти серйозно? — питає він.
— Звісно, серйозно, — відповідає Тамара Петрівна. — Ти ж сам знаєш моє правило: «Бруд за поріг — спокій у домі». Я ж невістку порядку вчу. Щоб знала, як у пристойній сім’ї живуть.
Сашко дивиться на мене, на маму, на балкон, зітхає і каже:
— Мамо, це вже перебір. Оля, ходімо, спустимось, підберемо.
Ми вдвох вибігаємо з квартири. Ліфт, звісно, не працює. Біжимо вниз по сходах. Дев’ять поверхів. Я в шкарпетках. Сашко попереду.
Вибігаємо на двір. Ніч. Ліхтар блимає. Під ним — мої черевики. Один цілий, другий… другий хтось уже підібрав. Залишився тільки лівий.
— Оце так, — каже Сашко і починає реготати. — Мамуся влучила в чийсь смак.
Я стою й розумію, що зараз або розплачуся, або теж почну сміятися. І починаю сміятися. Істерично.
— Сашко, у мене тепер один черевик, як у Попелюшки, тільки без принца й балу!
Він сміється ще дужче, аж сльози витирає.
— Ну нічого, завтра поїдемо, купимо тобі нові. А ці… цей один залишимо як пам’ятник материному порядку.
Ми стоїмо посеред двору, я в шкарпетках, він тримає мій один черевик, і ми регочемо.
На наступний день я приїжджаю до свекрухи знову. В стареньких кедах. Ставлю їх біля дверей на газетку. Тамара Петрівна виходить і каже:
— Олечко, а чому в таких обносках? Я ж тобі вчора порядок показала!
— Тамаро Петрівно, — кажу я солодко, — я тепер ношу тільки таке взуття, яке не шкода викинути з дев’ятого поверху. А ті білі… знаєте, один черевик я повісила на стіну в рамочці. Підписала: «Пам’ять про перший урок порядку від Тамари Петрівни».
Вона на мить завмерла, а потім як зарегоче! Вперше за весь час я почула від неї щирий сміх.
— От даєш, невістко! Ну ти й вигадниця! А я думала, ти образишся.
— Образилась, — кажу. — Але смішно ж!
З того дня в нас почалася справжня дружба. Вона більше ніколи нічого в мене не викидала, хоча погляд іноді кидає на мої сумки — оцінююче. А я щоразу, коли приходжу в новому взутті, кажу:
— Тамаро Петрівно, це можна в хату? Чи одразу на балкон?
Вона регоче й відповідає:
— Неси, неси, я вже перевиховалась. Майже.
А той один білий черевик досі висить у нас вдома над дверима. Як талісман. І коли хтось із гостей питає: «А це що за мистецтво?»,
Сашко з гордістю каже:
— Це мамин метод виховання.
І ми всі разом сміємося. Бо порядок — це, звісно, добре. Але іноді його треба трохи… провітрити з дев’ятого поверху.
Галина Червона
