Таня сиділа на балконі й дивилася у двір. Літній вечір обгортав місто теплом, але жінці було холодно. В руках тремтіла чашка з холодною кавою. Артем знов затримувався на роботі — третій раз за тиждень.
Квартира за спиною мовчала. Двокімнатна, що дісталася від бабусі п’ять років тому, коли Таня вийшла заміж. Бабуся тоді погладила онуку по голові й сказала: хай у тебе завжди буде свій куточок, дитинко. Виявилося — вчасно.
Вхідні двері клацнули замком. Таня не обернулася.
— Ти чого не спиш? — Артем пройшов на балкон, поцілував дружину у маківку. Від чоловіка пахло чужими парфумами. Солодкувато-приторними.
— Спека у квартирі, — збрехала Таня.
— Кондиціонер увімкни.
Артем пішов у душ. Телефон, як завжди, взяв із собою. Раніше залишав де попало — на тумбочці, на кухонному столі, в кишені джинсів. Останні три місяці носив при собі постійно, навіть коли голився.
Таня встала й пройшла до спальні. На ліжку лежала сорочка чоловіка — біла, у дрібну смужку. На комірі ледве помітний слід помади. Не її відтінок.
Жінка сіла на краєчку ліжка. Тридцять два роки, чотири роки у шлюбі, дітей нема. Артем казав — встигнемо ще, треба спочатку міцно стати на ноги. Хоч яке там ставання — жили в її квартирі, машину купили на гроші від продажу бабусиної дачі.
Три дні тому сталося те, чого Таня одночасно боялася й чекала. Артем залишив ноутбук увімкненим, пішов у магазин. На екрані висвітилося сповіщення. Таня не хотіла читати. Правда не хотіла. Але ім’я відправника зачепило погляд — Вероніка.
Листування відкрилося одним кліком. Ласкаві повідомлення, смайлики-сердечка, натяки на зустрічі. І фотографія — молода жінка з довгим рудим волоссям. Красива.
Таня тоді акуратно закрила ноутбук і пішла готувати вечерю. Руки не тремтіли. Усередині начебто все закам’яніло.
Наступного дня подзвонила Ірина — спільна знайома, працювала з Артемом у сусідньому відділі.
— Таню, мені ніяково говорити, але… Я бачила твого з якоюсь рудою. В кафе на Садовій сиділи, за ручки трималися.
— Дякую, що сказала, — рівним голосом відповіла Таня.
— Ти… знала?
— Здогадувалася.
Ірина ще щось говорила, співчувала, обурювалася. Таня слухала крізь вуха. В голові крутилася одна думка — що тепер робити? Влаштовувати сварку? Вимагати пояснень? Збирати речі?
Вирішила почекати. Обдумати все спокійно, без емоцій.
Артем вийшов з душу, пройшов на кухню. Таня чула, як чоловік відкриває холодильник, брязкає посудом. Звичайні звуки звичайного вечора. Тільки ось життя вже не було звичайним.
Вранці Таня прокинулася від дзвінка в двері. Артем уже пішов на роботу. На порозі стояла Галина Сергіївна — свекруха власною персоною. В руках пакет з продуктами.
— Привіт, Танюшо. Вирішила навідати, давно не бачилися.
Дивно. За чотири роки свекруха приходила максимум п’ять разів, і то на свята. Відносини в них склалися прохолодні — не сварилися, але й не зближувалися. Галина Сергіївна вважала, що син міг знайти дружину багатшу, хоч вголос цього не говорила.
— Заходьте, — Таня відступила вбік.
Свекруха пройшла на кухню, взялася викладати продукти. Молоко, сир, яйця. Ніби до хворого прийшла.
— Чай будете?
— Давай краще каву, — Галина Сергіївна сіла за стіл. — І побалакати треба.
Таня ввімкнула кавоварку. Спиною відчувала погляд свекрухи — важкий, оцінювальний.
— Знаєш, навіщо я прийшла? — почала Галина Сергіївна.
— Здогадуюся.
— Ось і добре. Значить, не треба ходити навколо. Артем мені все розповів.
Таня обернулася. Свекруха сиділа прямо, руки складені на столі. Обличчя непроникне.
— І що саме розповів?
— Що у нього… з’явилася інша жінка. Тимчасове затьмарення. У чоловіків таке буває.
Кавоварка зашипіла. Таня налила каву у дві чашки, поставила на стіл. Сіла навпроти свекрухи.
— І?
— І нічого. Чоловік помилився, з ким не буває. Ти розумна жінка, маєш розуміти — таке трапляється. Не ти перша, не ти остання.
Таня відпила кави. Гарячої, пекучої.
— Галино Сергіївно, ви спеціально приїхали, щоб сказати мені це?
— Приїхала, щоб поговорити по-жіночому. Артем — хороший син, хороший чоловік. Так, зараз голову втратив, але це мине. Та дівчина, мисливиця за чужими чоловіками. Через місяць-інший Артем опам’ятається, повернеться. А ти що? Розлучишся, залишишся сама?
— У мене є квартира, робота.
— Квартира й робота чоловіка не замінять. Тобі вже за тридцять, дітей нема. Кому ти потрібна будеш?
Таня поставила чашку на блюдце. Звук вийшов різкий, дзвінкий.
— Тобто ви пропонуєте мені змиритися?
— Я пропоную тобі подумати про майбутнє. Так, Артем помилився. Але заради родини треба вміти пробачати. Забути й жити далі.
— Забути? — Таня дивилася на свекруху. — Просто взяти й забути, що мій чоловік зустрічається з іншою жінкою?
— А що такого? Подумаєш, сходив наліво пару разів. Не п’є, не ображає, гроші додому носить. Про що ще мріяти? Знаєш, скільки жінок терплять гірші речі?
Галина Сергіївна говорила спокійно, розмірено. Ніби обговорювала рецепт варення, а не зраду сина.
— Мій покійний чоловік, батько Артема, теж пару раз загуляв. І що? Я сварки влаштовувала? Ні. Перечекала, і все налагодилося. Тридцять п’ять років прожили, виростили сина. А якби я тоді гордість свою показала — що б було?
— Може, були б щасливі з іншою людиною.
Свекруха усміхнулася.
— Наївна ти, Таню. Щастя — це казки для дурненьких. Є родина, обов’язки, репутація. Ти зараз влаштуєш сварку, розлучишся — і що отримаєш? Статус розлученої, самотні вечори, жаль подруг. А Артем? Знайде собі молоденьку, заведе дітей.
Таня встала, підійшла до вікна. В дворі діти гралися в пісочниці. Молода мама сиділа на лавочці, читала книжку.
— Галино Сергіївно, а ви не думали, що я гідна більшого, ніж чоловік-зрадник?
— Гідна, не гідна… Життя — не магазин, де можна вибирати. Артем — твій чоловік. За нього треба боротися, а не сльози розпускати.
— Боротися? З коханкою?
— Якщо треба — і з нею. Розумна дружина завжди знайде спосіб повернути чоловіка. Схудни, зачіску зміни, речі гарні купи. Чоловіків треба утримувати.
Таня обернулася. Свекруха допивала каву, вдоволена своєю промовою.
— Знаєте що, Галино Сергіївно… Заради родини забути, що чоловік зрадив? — Таня похитала головою. — Ні. Заради себе я краще забуду, що ви мені рідня.
Свекруха поперхнулася рештками кави. Обличчя почервоніло від обурення.
— Що ти собі дозволяєш?
— Тільки те, що мала зробити давно. Галино Сергіївно, послухайте уважно, бо повторювати не буду. Ця квартира — моя. Дісталася від бабусі, записана на мене. І жити в ній будуть тільки ті, кому я довіряю.
Таня говорила спокійно, без надриву. Усередині розливалася дивна легкість — ніби скинула важкий рюкзак після довгого підйому в гору.
— Ти з глузду з’їхала! — свекруха схопилася зі стільця. — Це тимчасове затьмарення! Усі чоловіки так роблять, усі жінки терплять!
— Не всі. Я не буду.
— Та хто ти така? Тридцять два роки, бездітна, звичайна продавчиня в магазині косметики! Думаєш, знайдеш краще?
Таня підійшла до дверей, розчинила їх.
— Розмову закінчено. Усього доброго, Галино Сергіївно.
— Я зараз Артему подзвоню! — свекруха схопила телефон. — Нехай приїде, вправить тобі мізки!
— Дзвоніть. А я поки його речі зберу.
Таня пройшла до комірки, дістала велику валізу — ту саму, з якою Артем колись переїхав до неї. Запорошена, з відірваним колесом. Притягла до спальні, розкрила на ліжку.
З коридору долітав обурений голос свекрухи. Галина Сергіївна голосно скаржилася синові, що невістка зухваліє, свариться, виганяє з дому. Таня не слухала. Методично складала сорочки, штани, шкарпетки. З ванної забрала бритву, одеколон, зубну щітку. З письмового столу — ноутбук, зарядки, теку з документами.
Артем примчав через сорок хвилин. Влетів у квартиру, навіть не роззуваючись.
— Таню, що за цирк?
— Ніякого цирку. Збираю твої речі.
Чоловік зупинився у дверях спальні. За спиною маячила Галина Сергіївна — підбадьорювала сина кивками.
— Послухай, давай побалакаємо спокійно. Мама сказала, ти все знаєш. Так, я облажався. Але це нічого не значить!
— Для тебе — нічого. Для мене — все.
Таня закрила валізу, застібнула блискавку. Потягла до виходу. Важка, довелося волочити по підлозі.
— Ти що, серйозно? Через якусь дурну інтрижку руйнувати родину?
— Родину зруйнував ти. Я просто констатую факт.
Артем спробував перегородити дорогу, але Таня обійшла чоловіка. Виволокла валізу в коридор, поставила біля дверей.
— Таню, не дурій! Куди я піду? У мене навіть орендованої квартири нема!
— У твоєї Вероніки є. Або до мами поїдь. Галина Сергіївна, напевно, із задоволенням прийме.
Свекруха обурилася:
— Звичайно, прийму! Не ти перша чоловіка виганяєш, потім на колінах назад просити будеш!
— Не думаю. Забирай валізу й іди.
— Підемо, сину. Нехай посидить сама, подумає. Через тиждень сама прибіжить, прощення просити буде.
Артем схопив валізу, виволік на сходи. Обернувся:
— Запам’ятай цей день, Таню. Ти сама все зруйнувала.
Двері захлопнулися. Таня повернула замок, засунула засув. Прислонилася спиною до дверей, заплющила очі. Тиша. Благословенна тиша.
Наступного ранку Таня викликала майстра. До обіду встановили нові металеві двері — з трьома замками, ланцюжком. Код домофона змінили на інший — тепер знала тільки Таня.
Через три дні Артем намагався прийти. Дзвонив у домофон, вимагав впустити.
— Таню, відчини! Мені речі потрібні!
— Все забрав.
— Там мої книжки залишилися!
— Нема там твоїх книжок. І не дзвоніть більше.
Таня відключила домофон. З вікна бачила, як чоловік тупцює біля під’їзду, дістає телефон. Через хвилину загув мобільний. Таня скинула виклик, додала номер у чорний список. Слідом — номер свекрухи.
Минув тиждень. Потім другий. Артем намагався достукатися через спільних знайомих. Ірина дзвонила, умовляла:
— Таню, може, побалакаєш з ним? Чоловіку ж погано.
— Йоиу добре з Веронікою. Мені все одно.
— Вони розсталися. Артем каже, зрозумів, що тільки тебе любить.
— Пізно зрозумів.
Галина Сергіївна приїжджала двічі. Стояла під вікнами, кричала:
— Таню! Не соромся! Сусіди дивляться!
Таня вмикала музику голосніше. Свекруха від’їжджала ні з чим.
Через місяць прийшов лист від Артема. Довгий, на трьох листках. Каявся, просив прощення, обіцяв змінитися. Таня прочитала перші рядки й викинула в сміття.
Літо закінчувалося. Таня сиділа на балконі, пила каву — гарячу, міцну, без цукру. В дворі ті ж діти гралися в пісочниці. Та ж молода мама читала на лавочці.
Задзвонив телефон. Незнайомий номер.
— Алло?
— Тетяно? Це Вероніка. Можна поговорити?
Таня хотіла кинути трубку, але цікавість взяла гору.
— Говоріть.
— Я хотіла вибачитися. Знаю, це нерозумно, але… Артем казав, що ви розлучаєтеся. Що давно не живете разом. Я не знала, що він бреше.
— Тепер знаєте.
— Так. І ще… Будьте обережні. Артем не відступиться. Його мати підмовляє знайти юриста, відсудити частину квартири. Каже, раз жили разом, має право на частку.
— Дякую за попередження. Але квартира оформлена на мене до шлюбу.
— Я просто… хотіла попередити. Вибачте ще раз.
Вероніка відключилася. Таня поклала телефон, задумалася. Треба до юриста сходити, на всяк випадок. І документи на квартиру до сейфу покласти.
Ввечері пролунав стук у двері. Таня подивилася у вічко — нікого. Відчинила двері на ланцюжку. На килимку стояла коробка. Всередині — золоте кільце з діамантом. Те саме, що Артем подарував на річницю весілля. І записка: «Ти завжди будеш моєю. А.»
Таня взяла коробку, пройшла на кухню. Викинула записку в сміттєве відро. Кільце потримала в руках, повертіла. Красиве. Дороге. Чуже.
Назавтра віднесла до ломбарду. На виручені гроші купила нові занавіски у спальню — легкі, повітряні, кольору морської хвилі. І маленький кактус у горщику — поставила на підвіконня.
Восени Таня отримала офіційний лист — повістка до суду. Артем подав на розподіл майна. Вимагав половину квартири або грошову компенсацію.
Юрист, Михайло Петрович, вивчив документи, похитав головою:
— Не хвилюйтеся, Тетяно. Квартира — ваше добрачне володіння. Максимум, що може відсудити — компенсацію за покращення, якщо доведе, що вкладався у ремонт.
— Ремонт робила я. За свій рахунок. Є всі чеки.
— Добре. Тоді взагалі немає про що хвилюватися.
Суд тривав три місяці. Артем приходив з адвокатом, Галина Сергіївна сиділа в залі, свердлила Таню поглядом. Таня дивилася прямо перед собою, відповідала на запитання судді чітко, за фактом.
В позові відмовили. Артем вийшов із зали суду червоний від обурення. Галина Сергіївна щось кричала вслід, але Таня не слухала. Сіла у таксі й поїхала.
Вдома заварила трав’яний збір — м’ята, ромашка, чебрець. Сіла у крісло біля вікна, вкрилася пледиком. На столику — книжка, яку давно хотіла прочитати. В квартирі тихо, спокійно, затишно.
Телефон задзвонив — подруга Лєна кликала в кіно на вечірній сеанс. Таня погодилася. Дістала з шафи нову сукню — купила минулого тижня, бордову, гарну. Подивилася на себе у дзеркало. Тридцять два роки. Молода, вільна жінка. З власною квартирою, роботою, планами на майбутнє. Життя тільки починалося.
