— Таню, я тебе востаннє питаю: де конверт? Той самий, коричневий, що за іконою лежав? — голос Марії Степанівни здригався, але не від слабкості, а від того небезпечного напруження, за яким зазвичай слідує буря.
Таня продовжувала незворушно розкладати покупки з величезних пакунків. Нова мультиварка сяяла хромом, а поруч на столі красувалися італійські чобітки на такій тонкій шпильці.
— Мамо, ну що ви починаєте? Які поминки? Бабусі вже рік немає, їй там усе одно, чи буде на столі три види холодцю, чи п’ять. А мені на роботу соромно вийти, підошва на старих черевиках каші просила!
— Соромно їй… — Марія Степанівна сплеснула руками й важко опустилася на табурет. — Таню, то були гроші на рік! Ми ж з усією ріднею домовлялися: приїдуть з Черкас, з Полтави, далека кузина з синами обіцяла бути. Це ж пам’ять! Ми мали замовити обід, гідний її життя. Вона ж тебе, негідницю, на руках носила, останні копійки на твої інститути віддавала!
— От саме тому, що вона мене любила, вона б нізащо не захотіла, щоб ці гроші проїли далекі родичі, яких я бачила раз у житті на весіллі троюрідного брата! — Таня різко повернулася, тримаючи в руках коробку з-під взуття. — Ви хочете зібрати натовп, щоб вони посиділи, попліткували, обговорили наш ремонт і поїхали? Це ваша «пам’ять»?
— Не смій так говорити! — вигукнула мати, підхоплюючись. — Є традиції! Є обов’язок перед покійними! Що я скажу тітці Галі? Що ми гроші на чобітки спустили? Та нас же в селі проклянуть, скажуть — рідну бабусю на шмотки проміняли!
— А нехай кажуть! — Таня підвищила голос, і її очі блиснули. — Тітка Галя минулого разу пів качки з собою в сумку запхала «для собачки», а потім три місяці кістки мені перемивала, що в нас фіранки немодні. Я не збираюся годувати цей серпентарій за гроші, які могли б реально змінити моє життя!
— Змінити життя? Мультиваркою? — Марія Степанівна підійшла впритул до дочки. — Ти вкрала ці гроші, Таню. Ти просто їх витягла без дозволу. Це не твої статки, це була сімейна каса.
— Я не вкрала, я інвестувала в свій душевний спокій! — відрізала дівчина. — Мені набридло жити в цьому культі минулого. Бабусі немає. Гроші — ось вони, матеріальні. Чому ми маємо витрачати їх на їжу для людей, які нас не поважають, замість того, щоб купити щось корисне в дім?
— Тому що є речі, вищі за твою корисність! — Марія Степанівна вже не стримувала сліз. — Це повага. Це останній земний устрій. Я весь рік відкладала, кожну копійку рахувала, сир найдешевший купувала, аби тільки перед людьми соромно не було. А ти… ти за один день усе розтринькала на вітер! На ці підбори, на яких ти і три метри не пройдеш по нашому асфальту!
— Пройду! І пройду з гордо піднятою головою! — Таня кинула чобіток назад у коробку. — Досить жити для «людей». Коли мені не було за що купити ліки взимку, де була ваша тітка Галя? Чомусь жоден родич не прислав і гривні. А як на безкоштовні поминки приїхати — то вони перші в черзі!
— Ти егоїстка, Тетяно. Холодна, розрахункова егоїстка. У тебе замість серця — калькулятор.
— А у вас замість розуму — страх «що скажуть сусіди»! — дівчина схопила сумку й попрямувала до виходу. — Вечеряйте своєю традицією, мамо. А я буду готувати в новій мультиварці. І знайте: бабуся б мене підтримала. Вона завжди казала, що треба жити для живих!
Двері з гуркотом зачинилися. Марія Степанівна залишилася стояти посеред кухні, де в повітрі все ще витав запах нової шкіри та дорогого парфуму, перемішаний з гірким присмаком невиплаканої образи. На столі самотньо лежала інструкція до кухонного приладу, написана іноземною мовою, таку ж далеку і незрозумілу, як і вчинок її власної доньки.
За годину на кухні вже не було чим дихати — і не від пари нової мультиварки, а від напруження
. Марія Степанівна сиділа непорушно, обхопивши голову руками, коли у двері не просто постукали, а владно загрюкали.
— Маріє! Відчиняй, ми з вокзалу! Ледве втиснулися в ту маршрутку, дихати нічим, а Галя ще й кошик з яблуками тягне, ніби в місті голод! — почувся гучний бас дядька Степана.
Марія Степанівна зблідла. Таня, яка саме знімала захисну плівку з кришки свого «трофею», завмерла.
— Мамо, не здумайте їм нічого казати! — прошипіла донька. — Скажіть, що обід переноситься… або що кафе зачинене!
— Сама бреши, якщо совісті вистачить! — відрізала мати й пішла відчиняти.
До коридору ввалився цілий десант: тітка Галя в квітчастій хустці, задиханий дядько Степан з двома величезними сумками та їхній дорослий син Віталік, який одразу почав шукати очима, де б присісти.
— Ой, Маріє, ну й спека! — заголосила тітка Галя, проходячи прямо в кухню і не знімаючи взуття. — А що це у вас пахне не борщем, а пластмасою якоюсь? Ой… а це що таке? Нове чудо техніки?
Вона тицьнула пальцем у мультиварку. Таня випрямилася, наче проковтнула аршин.
— Це мультиварка, тітко Галю. Сучасний прилад для здорового харчування.
— Здорового? — Галя підозріло прижмурилася. — А де м’ясо? Де закупка на завтра? Ми ж приїхали на рік за матір’ю твоєю, Степанівно. Я вже й хустку чорну випрасувала, і вірш поминальний знайшла. Степане, став сумки, там сало свіже, я думала — до столу якраз буде.
Марія Степанівна мовчала, притулившись до одвірка. Її очі бігали від новенької коробки з чобітками, яку Таня не встигла сховати, до голодних очей родичів.
— А столу не буде, — раптом дзвінко сказала Таня.
У кухні запала така тиша, що було чути, як цокає старий годинник у вітальні.
— Як це «не буде»? — Степан випустив сумку з рук. — Ми три години тряслися в автобусі, Віталік відгул на роботі взяв! Ти що, дівко, жартуєш так?
— Ніяких жартів. Грошей на банкет немає. Я купила техніку в дім і взуття, щоб на роботу ходити. Бабуся була б тільки рада, що я не проїла її пам’ять з людьми, які згадують про нас раз на рік!
— Маріє! Ти це чуєш?! — тітка Галя аж задихнулася від обурення. — Твоя дочка каже, що ми — «люди з вулиці»? Ми — родина! Ти подивися на неї, стоїть у своїх павучих мештах і в очі бреше! Ви що, поминальні гроші на шмотки спустили? Це ж гріх, Таню! Це ж на тому світі відгукнеться!
— Гріх — це обговорювати мене за моєю спиною, як ви це робили минулого разу! — вигукнула Таня, виходячи на середину кухні. — Ви приїхали сюди не за бабусю молитися, а поїсти безкоштовно і подивитися, чи не розбагатіли ми часом! Ну що, подивилися? Оце — моя відповідь вашим пліткам!
— Ти подивися, яка фурія виросла! — Степан почервонів, стаючи схожим на стиглий помідор. — Маріє, ти чого мовчиш? Чого ти її не втихомириш? Вона ж ганьбить твій рід! Люди в селі дізнаються — засміють! Скажуть: «Степанівна дочку так виховала, що та на кістках бабиних танцює в нових чоботях!»
— Досить! — раптом крикнула Марія Степанівна, і всі замовкли. — Досить галасувати! Грошей справді немає. Таня їх взяла. Але знаєте що? Я дивлюся на вас зараз — і мені вперше за рік не соромно.
— Що ти таке кажеш, Маріє? — ахнула Галя.
— А те, що ви ще порога не переступили, а вже рахуєте, скільки м’яса вам не додали! Ніхто не спитав: «Маріє, як ти цей рік прожила? Як твоє серце? Чи вистачає тобі на ліки?» Тільки «де стіл» та «де обід». Може, дочка й неправа, що не спитала мене, але вона принаймні про майбутнє думає, а не про те, як вам догодити!
— Ах ось як! — Галя різко схопила свою сумку. — Ну тоді самі свою техніку і їжте! Ходімо, Степане! Ходімо, Віталіку! Нас тут за рідню не мають! Ноги моєї в цьому домі більше не буде!
— Почекайте! — Таня раптом схопила кошик з яблуками, який Галя залишила на столі. — Яблука заберіть! Щоб потім не казали, що ми у вас і врожай відібрали!
Двері за родичами зачинилися так, що ледве не вилетіло скло. У квартирі знову стало тихо, але ця тиша була вже іншою — легкою, хоч і трохи сумною.
Марія Степанівна підійшла до мультиварки, погладила її холодну поверхню і тихо спитала:
— І як вона працює, та твоя каструля?
— Навчу, мамо. Навчу. І чоботи я вам теж купимо, тільки з наступної зарплати.
Валентина Довга
