Ніч опустилася на місто раптово і важко, принісши із собою липку серпневу задуху. Оксана ледь пересувала ноги по квартирі, машинально розкладаючи випрані дитячі речі.
Стрілки годинника невблаганно повзли до опівночі, а голова розколювалася від втоми після довгого робочого тижня. Вона вже збиралася вимкнути світло у коридорі, коли екран телефона на комоді різко спалахнув коротким, чужим вібраційним гулом.
Повідомлення надійшло з незнайомого номера. Лише один сухий, бездушний рядок розірвав тишу кімнати: Ганни Василівни більше немає, прощання відбудеться в суботу вранці у рідному селі.
Оксана схопилася за край комода, відчуваючи, як земля повільно вислизає з-під ніг. Повітря враз забракло, а перед очима попливли темні плями. Першою думкою було те, що це якась жахлива помилка, дурний розіграш або збій мережі.
Тремтячими пальцями вона набрала номер матері, проте у слухавці лунали лише байдужі довгі гудки. Тоді жінка зателефонувала старшій сестрі Надії.
— Ти спиш. Скажи мені, що ти спиш і це дурниця, — прошепотіла Оксана, ледь стримуючи спазми в горлі.
— Мені теж щойно прийшло, — голос Надії на тому кінці тремтів від прихованої істерики. — Я вже дзвонила Тарасу і Богдану. Усім надіслали те саме. Я не знаю, що думати. У селі ніхто слухавку не бере, сусідка баба Марія теж мовчить.
— Як це сталося. Вона ж ще у вівторок дзвонила, казала, що тиск піднявся, а я відповіла, що мені ніколи говорити, бо у мене звіт.
— Тепер уже пізно згадувати твої звіти, Оксано, — різко обірвала її Надія. — Ми всі хороші. Треба збиратися і їхати. Ми з чоловіком уже сідаємо в машину.
Ніч перетворилася на нескінченний кошмар із телефонних перепалок, безладного збирання валіз та гірких сліз.
Оксана розбудила чоловіка Андрія, який мовчки взяв на себе клопоти з дорогою. Дітей вирішили залишити на сусідку, бо ніхто не хотів травмувати малечу траурною атмосферою. Дорогою Оксана раз у раз зривалася на сварку з братами у спільному сімейному чаті, де кожен намагався захиститися від власного почуття провини, перекладаючи відповідальність на іншого.
— Богдане, ти ж живеш за сорок кілометрів від неї, — писав Тарас. — Чому ти не заїжджав хоча б раз на місяць. Ти ж на колесах щодня.
— А ти, Тарасе, чому не приїхав на її сімдесятиріччя два місяці тому, — лютував у відповідь Богдан. — Скинув гроші на картку і подумав, що відкупився. Вона сиділа біля вікна весь день, чекала, що хоч хтось із твоїх дітей приїде.
— Припиніть негайно, — втрутилася молодша сестра Катерина. — Людині серце розірвали своєю байдужістю, а тепер міряєтеся, хто менше винен. Ми всі винні, до єдиного.
Світанок застав їхню машину на розбитих дорогах біля рідного села. Туман стелився над річкою, огортаючи старі верби сірою пеленою. Біля будинку Ганни Василівни вже стояли три знайомі автівки.
Оксана вибігла з машини, притискаючи до грудей букет куплених на заправці хризантем, перев’язаних чорною стрічкою. Серце шалено калатало десь у скронях.
Вона підбігла до воріт і раптом зупинилася, вражена незрозумілою картиною. Дерев’яна хвіртка була щільно прикрита на гачок, хоча за давнім звичаєм її мали б тримати навстіж відчиненою. На паркані не висіло жодної траурної хустки, а з глибини двору долинали голоси і дзвін посуду.
Оксана штовхнула хвіртку і зайшла у двір. Під старою грушею стояв довгий дерев’яний стіл, застелений білосніжною святковою скатертиною. На столі височіли полумиски з гарячими пирогами, стояли глечики з узваром, миски зі свіжими огірками та помідорами.
Біля ганку топталися розгублені брати Тарас і Богдан, тримаючи в руках жалобні вінки, а сестри Надія та Катерина сиділи на лавці з червоними від сліз, але абсолютно спантеличеними обличчями.
— Що тут діється, — тремтячим голосом запитала Оксана, підходячи до рідних. — Де мама. Чому ви тут стоїте і мовчите.
— Самі нічого не розуміємо, — глухо озвався Богдан, опустивши вінок на траву. — Ми приїхали пів години тому, думали, що застанемо тут похоронне бюро чи сусідів. А тут піч топиться і хата відчинена.
У цей момент двері літньої кухні повільно відчинилися, і на поріг вийшла Ганна Василівна. Вона була вдягнена у свою найкращу святкову хустку з китицями, вишивану сорочку, а в руках тримала велику миску з молодими варениками, від яких ішла густа запашна пара.
— О, нарешті всі зібралися, — спокійно мовила старенька, оглядаючи своїх дітей проникливим, уважним поглядом. — А я якраз третю партію вареників доварюю. Сідайте, діти, бо охолоне.
На подвір’ї запала така тиша, що було чути, як дзижчить бджола біля куща жоржин. Оксана відчула, як ноги підкошуються самі собою. Вона випустила з рук квіти, які впали просто в пилюку біля її ніг. Першим тишу розірвав старший брат Тарас. Його обличчя налилося багрянцем, а кулаки мимоволі стиснулися.
— Мамо, ви при своєму розумі, — його голос здався неприродно високим від обурення. — Що це за вистава. Ми ледь не посивіли за цю ніч. Оксана всю дорогу таблетки від серця пила.
— А ти на мене голос не підвищуй, Тарасику, — так само незворушно відповіла Ганна Василівна, ставлячи миску на стіл. — Я ще твоя мати, слава Богу, і маю право у власному дворі говорити так, як вважаю за потрібне.
— Яке право, — вигукнула Надія, схоплюючись із лавки. Її руки тремтіли, а очі палали гнівом. — Ви написали нам, що вас не стало. Ви усвідомлюєте, що ви накоїли. Люди з іншого кінця країни кинули все, мчали по трасі на шаленій швидкості, ризикували життям, щоб устигнути на ваші поминки. А ви тут вареники ліпите. Це не просто не смішно, це жорстоко і не по-людськи.
— Жорстоко, кажеш, — Ганна Василівна повільно підійшла до столу, витерла руки об фартух і пильно подивилася дочці в очі. — А не жорстоко було залишити мене одну на сімдесят років. Я тоді три доби готувала, холодець варила, торт пекла, хату вибілила до блиску. І що я отримала. П’ять коротких дзвінків і повідомлення про те, що у Богдана дача будується, у Надії відпустка за кордоном, у Тараса термінова нарада, а Оксана з Катериною просто втомилися після робочого тижня.
— У нас у всіх є сім’ї, робота, діти, — підвищив тон Богдан. — Ми живемо у реальному світі, де треба заробляти гроші, платити кредити і думати про майбутнє. Ми не можемо кидати все за першим покликом. Ми ж надсилали вам гроші, купували ліки.
— Мені не потрібні ваші папірці, синку, — гірко усміхнулася мати. — Мені потрібні були ви. Ваші очі, ваші голоси у цій хаті, ваші діти, які бігають по цьому подвір’ю. Ви думаєте, що гроші можуть замінити живу людину. Я сиджу тут цілими тижнями, дивлюся у вікно на дорогу і рахую машини. Коли за парканом хтось зупиняється, серце падає, думаю, може, хтось із моїх згадав. А це просто сусіди або чужі люди розвертаються.
— Це шантаж, чистий емоційний шантаж, — не вгавав Тарас, нервово міряючи кроками подвір’я. — Ви повелися егоїстично. Ви змусили нас пережити справжнє пекло. Я за цю ніч передумав усе, що тільки можна було. Я думав, що не встиг сказати вам головного, що не встиг подякувати. А ви просто влаштували перевірку. Ви хотіли побачити, чи приїдемо ми. Ну що, подивилися. Задоволені результатом.
— Не задоволена, Тарасе, — тихо, але дуже чітко мовила жінка. — Зовсім не задоволена. Бо побачила страшну річ: щоб зібрати своїх шістьох дітей разом, мені довелося ”відійти у засвіти” у ваших телефонах. Жива мати вам була непотрібна.
До живої ви їхали три роки і ніяк не могли знайти кілька вільних годин. А на мертву знайшли час за п’ять хвилин, скасували всі свої важливі зустрічі, кинули роботу, знайшли бензин і гроші на дорогу. Хіба це не страшно.
Ці слова повисли у повітрі важким тягарем. Ніхто не знав, що відповісти. Брати відвели очі, розглядаючи власні черевики, а Катерина тихо заплакала, сховавши обличчя в долонях.
— Ви могли просто подзвонити і сказати, що вам погано, — тихо мовила Оксана, витираючи сльози, що знову покотилися щоками. — Ви могли сказати, що сумуєте. Навіщо було вигадувати таку страшну брехню. Ми ж справді повірили. Ми вже думали, де замовляти прощання, як усе організувати.
— Якби я подзвонила і сказала, що мені погано, що б ви зробили, — запитала Ганна Василівна. — Надія сказала б викликати швидку, Богдан перевів би гроші на дорогі таблетки, а Тарас пообіцяв би приїхати наступного місяця, коли буде вільний час. Ви б не приїхали всі разом. Ви б навіть не задумалися.
— Ви несправедливі до нас, — подав голос Андрій, чоловік Оксани, який досі мовчки стояв біля хвіртки. — Вони вас люблять. Подивіться на них, вони ж досі не можуть прийти до тями від шоку.
— Люблять, синку, я знаю, що люблять, — зітхнула стара. — Але любов без діла мертва. Вона заростає бур’янами так само, як цей город за хатою, якщо його не полоти щодня. Я не хотіла нікого образити чи покарати. Я просто хотіла востаннє побачити вас усіх за одним столом, поки я ще можу сама насипати вам борщу і налити узвару. Бо коли мене справді не стане, мені цей ваш плач біля труни вже не буде потрібен. Він буде потрібен вам, щоб заспокоїти власну совість.
— То це все була наука для нас, — гірко запитав Богдан.
— Називай як хочеш, — відповіла мати. — Хочеш — наукою, хочеш — материнським божевіллям. Сусідському хлопцю я дала п’ятдесят гривень, щоб він розіслав це повідомлення з нової картки, яку я попросила купити в районі. Я знала, що ви розсердитеся. Знала, що будете кричати. Але я також знала, що це єдиний спосіб зібрати вас тут одночасно.
У цей час хвіртка знову рипнула, і на подвір’я заглянула сусідка Марія з трилітровою банкою парного молока.
— О, Ганно, доброго ранку, — привітно защебетала сусідка. — Бачу, уся родина в зборі. Які ж у тебе діти молодці, такі дружні, як птахи злетілися з усіх усюд до рідного гнізда. А ми з дідом тільки й радіємо, коли бачимо стільки машин біля твоєї хати. Щаслива ти жінка.
— Дякую, Маріє, — спокійно відповіла Ганна Василівна, приймаючи молоко. — Сім’я у мене справді хороша. Заходь пізніше на пироги.
Коли сусідка пішла, у дворі знову запала напружена мовчанка. Образа все ще палала в серцях дітей, змішуючись із полегшенням від того, що мати жива, і пекучим соромом за власну давню байдужість.
Тарас перший підійшов до столу. Він мовчки взяв один із траурних вінків, який сам же привіз, заніс його за сарай і сховав у темний куток, щоб він більше не муляв очі. Потім повернувся, сів на дерев’яну лаву і взяв до рук виделку.
— Сідайте, — глухо сказав він іншим. — Якщо вже приїхали, то хоч поїмо разом. Чи хтось збирається розвернутися і поїхати просто зараз.
Ніхто не рушив з місця. Один за одним брати і сестри підходили до столу. Богдан сів поруч із Тарасом, Надія обережно поправила скатертину, а Катерина почала розливати узвар по склянках. Оксана підійшла до матері ззаду, обняла її за худі, попрацьовані плечі і притулилася щокою до старої хустки, від якої пахло чебрецем, борошном і рідним домом.
— Ви все одно вчинили дуже погано, мамо, — прошепотіла Оксана, відчуваючи, як течуть сльози. — Ми могли серцем накласти в дорозі.
— Знаю, доню, — Ганна Василівна погладила дочку по тремтячих руках своїми сухими, шорсткими долонями. — Прости стару. Може, і згрішила я перед Богом і перед вами. Але зате зараз ви тут. І ми сидимо разом, як колись, коли ви ще були малими і не знали, що світ такий великий і чужий.
Сонце піднялося вище, висушуючи ранкову росу на траві. За столом поступово вщухали суперечки, поступаючись місцем спокійній, щемливій розмові про минуле, про дитинство, про те, як важливо не втрачати зв’язок.
Попереду був довгий день, повний важких роздумів, але жоден із шести дорослих дітей більше не дивився на годинник і не поспішав повертатися до свого звичного, вічно зайнятого життя.
Галина Червона
