Коли Катерина зачинила двері квартири, вирушаючи до хворої матері в село, Тарас відчув не сум розлуки, а дивний приплив авантюризму.
Гроші в гаманці закінчувалися, а нова знайома, ефектна Анжела, вимагала ресторанів та уваги. План визрів миттєво.
— Я просто трохи підзароблю, поки Катя дихає сільським повітрям, — переконував він себе, розміщуючи оголошення про «подобову оренду в центрі».
Два тижні пролетіли як уві сні. Тарас оселився в друзів, а в Катерининій квартирі, де кожен рушник був дібраний за кольором, господарювали чужі люди. Але все таємне стає очевидним швидше, ніж встигаєш вигадати виправдання.
Вечір четверга обіцяв бути ідеальним: Тарас збирався вести Анжелу в новий суші-бар. Аж раптом телефон розірвався від дзвінка сусідки, баби Галі.
— Тарасику, а що це за молодики з гітарами з вашої квартири виходять? Катруся вже повернулася?
У Тараса похололо всередині. Він кинувся до будинку, але запізнився. Біля під’їзду вже стояла Катерина з великою валізою та обличчям, що не віщувало нічого доброго.
— Катрусю! А ти чому не попередила? Я б зустрів! — задихаючись, вигукнув він.
— Зустрів би? — Катерина повільно повернулася. Її очі блищали від гніву. — Може, ти б спочатку випровадив тих трьох хлопців, які щойно вийшли з моєї квартири і подякували за «класну вписку»?
— Яких хлопців? Це, мабуть, мої друзі… зайшли квіти полити!
— Квіти? Тарасе, у мене немає квітів, я їх вивезла до мами! Зате в моїй спальні стоять чужі пляшки, а на кухні пахне дешевим дезидорантом! Ти що, здавав мою квартиру, поки я доглядала за хворою матір’ю?
Вони зайшли всередину. Погром був очевидним: розкидані подушки, чужі капці біля порогу. Катерина схопилася за голову.
— Як ти міг? Це квартира моєї бабусі! Ти знав, як вона мені дорога. Де гроші, Тарасе? На ліки мамі не вистачало, я кожну копійку рахувала, а ти тут бізнес влаштував?
— Катю, заспокойся, я хотів як краще! — Тарас почав відступати до вікна. — Життя зараз дороге, я хотів зробити нам сюрприз…
— Сюрприз? — вона підійшла впритул. — Я бачила твій телефон на тумбочці, коли ти побіг у ванну.
«Анжелочко, дякую за вечір, сукня тобі пасує»? Це на цю сукню пішли гроші з оренди мого житла? Ти оббирав власну дружину, щоб розважати сторонню жінку?
— Це просто колега! Я просто хотів здатися успішним! — вигукнув Тарас, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг.
— Успішним за мій рахунок? Ти не успішний, Тарасе. Ти — дріб’язковий маніпулятор! Я там ночей не спала, міняла компреси, переживала, чи вистачить нам на опалення взимку. А ти в цей час пускав у мою квартиру чужих людей, щоб подарувати якійсь Анжелі вечерю?
— Я все поверну! Я влаштуюся на другу роботу!
— Пізно. Знаєш, що найгірше? Не те, що ти здавав квартиру. А те, що ти виявився чужим у цьому домі. Ти продав мою довіру за ціну подобової оренди.
Катерина вказала на двері. Її голос більше не тремтів, він став холодним, як лід.
— Збирай свої речі. Прямо зараз. Йди до своєї колеги, до друзів, до кого завгодно.
— Катю, не гарячкуй! Куди я піду в ніч? Ми ж сім’я!
— Сім’я — це коли ділять біду, а не коли один наживається на біді іншого. Ти виселив мене з власного серця ще того дня, коли віддав ключі першому орендарю. Йди, Тарасе. І не забудь забрати свій «успіх» із собою.
Тарас мовчки пакував сумку, уникаючи її погляду. Він сподівався на чергове вибачення, але цього разу тиша в квартирі була красномовнішою за будь-які крики.
Двері зачинилися, і він залишився в під’їзді з порожнім гаманцем і ще порожнішою душею.
Минуло два тижні з того дня, як за Тарасом зачинилися двері. Катерина не плакала — на це просто не було сил. Вона методично відмивала квартиру, наче намагалася витерти саму присутність чужих людей і зрадливого чоловіка зі свого життя.
Телефон на кухонному столі завібрував. Це був Тарас. Катерина спокійно зробила ковток міцної кави й натиснула «відхилити».
Він дзвонив щоранку, зазвичай о восьмій, сподіваючись на її слабкість.
— Катю, ну досить грати в мовчанку! — почула вона його голос через хвилину, коли він надіслав голосове повідомлення. — Я живу в Олега на розкладачці! Ти уявляєш, як це незручно? Мені треба чисті сорочки, і взагалі, я вже все усвідомив. Ну здав я ту квартиру тричі, ну витратив трохи… Хіба це привід руйнувати сім’ю?
Катерина поставила чашку на стіл. Її пальці швидко забігали по екрану.
— «Трохи» — це курс лікування моєї матері, Тарасе. «Трохи» — це моя довіра, яку ти виставив на аукціон. Сорочки в пакеті біля консьєржа. Більше не пиши
Обідньої пори у двері зателефонували. Катерина здригнулася, очікуючи побачити Тараса з букетом дешевих вибачень, але на порозі стояла жінка — доглянута, у дорогій сукні, проте з розгубленим поглядом.
— Ви Катерина? — запитала гостя. — Я Анжела. Та сама «колега».
Катерина відчула, як всередині все напружилося.
— Слухаю вас. Прийшли за рештою грошей за оренду?
— Ні, — Анжела опустила очі. — Я прийшла повернути ось це.
Вона простягнула коробочку. Всередині був золотий браслет — той самий, який Катерина не могла знайти після від’їзду в село.
— Тарас сказав, що це сімейна реліквія, яку він хоче мені подарувати на знак серйозних намірів. Але вчора я дізналася правду.
Виявилося, він не «успішний інвестор у нерухомість», як він малювався. Він просто звичайний крадій чужого спокою.
Катерина взяла браслет. Руки трохи тремтіли.
— Навіщо ви мені це розповідаєте?
— Бо він і мені брехав. Казав, що ви — його сестра, яка поїхала за кордон і дозволила йому жити тут. Я не хочу мати нічого спільного з чоловіком, який будує стосунки на брехні дружині. Вибачте мені
Коли Анжела пішла, Катерина відчула дивне полегшення. Пазл склався остаточно. Вона зрозуміла: Тарас не просто помилився — він створив цілий паралельний світ, де їй не було місця.
Увечері він знову прийшов. Цього разу не дзвонив, а просто стояв під вікнами.
— Катю! Вийди! — кричав він, не зважаючи на сусідів. — Ти не можеш так просто все закреслити! Я ж люблю тебе!
Катерина відчинила вікно. Холодне весняне повітря вдарило в обличчя.
— Любиш? — перепитала вона так голосно, щоб він почув. — Тарасе, ти не любиш нікого, крім свого комфорту. Ти любиш чужі квартири, чужі гроші й власну брехню.
— Я помилився! З ким не буває? — він розвів руками.
— Помиляються, коли купують не той хліб. А коли обкрадають хвору тещу заради ресторанів з іншою жінкою — це не помилка. Це вирок. Якщо ти зараз не підеш, я викликаю поліцію і подаю заяву про незаконне заволодіння моїм майном і крадіжку золота. Анжела мені все розповіла.
Тарас застиг. Його обличчя вмить змінилося з благального на роздратоване.
— Ах, ось як? Змовилися? Ну і залишайся в цих стінах сама! Кому ти потрібна зі своєю правильністю?
— Собі, Тарасе. Я потрібна собі. І це набагато важливіше, ніж бути потрібною тобі.
Вона зачинила вікно і вперше за довгий час посміхнулася. Вона знала, що завтра поїде до мами, привезе їй гарні новини про одужання і почне життя, де більше не буде місця для паразитів.
Галина Червона
