У маленькому прикарпатському містечку Богородчани, де взимку сніг лежить по коліна, а влітку вулиці пахнуть липою й свіжоскошеною травою, жила собі дівчина на ім’я Соломія.
Їй було двадцять вісім, волосся чорне, як ніч над Дністром, очі зелені, як смерекові голки в сонці, а характер — вогонь.
Працювала Соломія в місцевій бібліотеці, знала напам’ять усі книжки, могла процитувати Шевченка, Франка й навіть сучасних авторів, але в житті своєму мала одну велику таємницю.
Таємниця ця мала ім’я — Тарас. Він був її сусідом по старій кам’яниці в центрі містечка. Тарас — високий, мовчазний, з руками теслі й посмішкою, яка з’являлася рідко, але коли з’являлася, то Соломія забувала, як дихати.
Три роки вони віталися через паркан, обмінювалися кількома словами про погоду чи про те, чи цвіте вже бузок, але ніхто не наважувався сказати більше.
Аж одного осіннього вечора, коли дощ лив, як з відра, Соломія повернулася з роботи мокра до нитки, бо забула парасольку.
Вона стояла під дверима своєї квартири на другому поверсі, трусила краплі з волосся й раптом почула голос знизу:
— Соломіє, ти що, хочеш захворіти? Заходь до мене, чаю дам гарячого, поки дощ не вщухне.
Це був Тарас. Він стояв на сходах у светрі з грубої вовни, тримаючи в руках рушник.
Соломія завмерла.
— Та ні, я… я вдома висушуся, — пробурмотіла вона.
— Не дури, — сказав він тихо, але твердо. — Ходімо. Я борщ зварив. Сам.
І Соломія пішла. Бо як відмовити, коли серце стукає так, що, здається, весь під’їзд чує?
У квартирі Тараса пахло деревом — він тесля, меблі на замовлення, і всюди стояли заготовки, стружка, інструменти. На столі парувала миска борщу, поруч лежав хліб, щойно з пекарні.
— Сідай, — сказав він. — Їж.
Вони їли мовчки спочатку. Потім Соломія не витримала:
— Тарасе… а чому ти досі один? Ти ж… ну… гарний чоловік. І руки золоті. І борщ смачний.
Він усміхнувся тією своєю рідкісною посмішкою.
— А ти чому одна, Соломіє? Ти ж… ну… розумна, красива, і голос маєш, як у співачки.
Вона почервоніла.
— Бо чекаю, — сказала тихо.
— Кого?
— Не кого, а чого. Щоб хтось одного разу не просто «добрий день» сказав, а… запросив на борщ.
Він подивився на неї довго.
— То я запізнився на три роки?
— Ні, — відповіла вона. — Ти вчасно.
Так почалося їхнє кохання. Тихе, повільне, як осінній дощ. Вони гуляли ввечері вулицями, пили каву в маленькій кав’ярні біля ратуші,
Тарас робив для Соломії дерев’яну шкатулку з різьбою у формі калини. Вона читала йому вголос «Лісову пісню», і він слухав, ніби вперше чув.
Але в кожної історії є «але».
Через пів року Тарас отримав пропозицію, від якої важко відмовитися. Велика фірма з Івано-Франківська замовила у нього серію меблів для нового готелю в Буковелі.
Робота на рік, хороші гроші, можливість відкрити свою майстерню.
— Соломіє, — сказав він одного вечора, сидячи на лавці біля її будинку. — Я мушу поїхати. Хоча б на цей час. Там житло дають, все організовано.
Вона кивнула, але в горлі стояв ком.
— А ми?
— Ми почекаємо. Я приїжджатиму щовихідних. Телефонуватиму щовечора.
— А якщо… не вийде?
— Вийде, — сказав він твердо. — Я тебе люблю. Перший раз в житті так люблю.
Вони попрощалися. Він поїхав.
Спочатку все було добре. Дзвонив щовечора, приїжджав на суботу-неділю, привозив квіти, сміявся, розповідав, як усе в нього виходить.
Але з часом дзвінки стали рідшими. «Втомлений», «засідання», «замовник приїхав». Потім — раз на тиждень. Потім — есемески.
Соломія не скаржилася. Вона знала, що він працює. Але серце боліло.
Одного весняного дня до Богородчан приїхала її подруга з Києва — Леся. Гарна, успішна, з червоною помадою й сміхом, що дзвенів.
— Соломко, ти що, досі чекаєш того свого теслю? — спитала Леся в кафе. — Та він тебе забув уже. Там у Буковелі дівчат — як зірок на небі. Туристки, лижниці, всі молоді й красиві.
— Він не такий, — відповіла Соломія тихо.
— Усі такі, коли далеко, — махнула рукою Леся. — Ходімо завтра в Івано-Франківськ. У мене там знайомий — Роман.
Бізнесмен, ресторани має. Гарний, як актор. Познайомлю.
Соломія відмовилася. Але Леся не відступала.
Наступного тижня Леся знову приїхала й буквально витягла Соломію в Франківськ.
— Просто повечеряємо, — казала. — Нічого страшного.
Роман справді був гарний. Ввічливий, дотепний, розповідав історії, від яких усі сміялися. Він дивився на Соломію так, ніби вона — єдина жінка в залі.
— Соломіє, — сказав він наприкінці вечора, — дозвольте проводити вас додому?
— Я з Лесею, — відповіла вона.
Але Леся «раптом» захотіла залишитися в подруги у Франківську.
І Соломія поїхала з Романом.
Вони їхали мовчки. Потім він зупинив машину біля річки.
— Соломіє… я давно хотів сказати. Ти мені дуже подобаєшся. З першого погляду.
Вона подивилася на нього.
— Романе… я кохаю іншого.
— Я знаю. Але той інший — далеко. А я тут. І я можу дати тобі все. Квартиру в центрі, подорожі, ресторан свій відкрити, якщо захочеш.
Вона мовчала.
— Просто подумай, — сказав він тихо. — Я чекатиму.
Того вечора Соломія плакала вдома. Бо зрозуміла: сумнів з’явився. Маленький, але гострий, як скалка.
Минуло ще два місяці. Тарас приїжджав рідко. Востаннє — на день її народження. Привіз подарунок — дерев’яне серце з різьбою. Але був якийсь чужий. Втомлений. Говорив про роботу, про плани, про те, що «ще трохи — і все».
А потім — тиша. Тиждень. Два. Місяць.
Соломія не дзвонила. Гордість не дозволяла.
Роман дзвонив щодня. Запрошував у театр, у Львів, у Карпати. Вона відмовлялася, але щоразу слабше.
І ось одного дощового червневого вечора Соломія сиділа в бібліотеці, закриваючи її на ключ, коли побачила його. Тарас стояв під дверима, мокрий, з валізою в руках.
— Соломіє… — сказав він хрипко. — Я повернувся. Назавжди.
Вона завмерла.
— Чому?
— Бо зрозумів: без тебе все це — ніщо. Гроші, майстерня, готель… Я там згасав повільно. Кожного вечора думав про тебе. І не витримав.
Вона дивилася на нього й не знала, що сказати.
— А я… думала, ти мене забув.
— Ніколи, — сказав він і ступив крок. — Соломіє, прости мене, дурня. Я боявся. Боявся, що не зможу дати тобі того, що ти заслуговуєш. Але тепер знаю: тобі потрібен не гроші. Тобі потрібен я. Такий, як є.
Вона заплакала.
— Тарасе… а якщо я скажу, що хтось інший… пропонував мені все? І чекає?
Він зблід.
— То скажи йому «ні». Бо якщо ти скажеш «так» — я піду. Назавжди. І не повернуся.
Вона подивилася йому в очі.
— Я вже сказала «ні». Давно. Бо кохаю тебе. І чекала. Хоч серце іноді сумнівалося.
Він упав на коліна просто на мокрому асфальті.
— Соломіє… вийдеш за мене?
Вона кивнула, не встигши сказати слова.
Вони одружилися восени. Тихо, в колі друзів і родини. Тарас відкрив свою майстерню в Богородчанах. Соломія залишилася в бібліотеці, але почала писати книжки — про кохання, яке чекає, про сумніви, про прощення.
А Роман? Він подзвонив раз — привітати. І сказав:
— Соломіє, я зрозумів. Ти обрала правильно. Будьте щасливі.
Вона відповіла:
— Дякую, Романе. І ти знайдеш свою.
І знайшов. Через рік.
А Соломія з Тарасом жили довго й щасливо. Народили двох доньок — одну назвали Лесею, на честь подруги, яка колись мало не зруйнувала все, а другу — Марією, на честь бабусі.
І кожного вечора, коли діти спали, Тарас брав Соломію за руку й казав:
— Пам’ятаєш той борщ під дощем?
— Пам’ятаю, — відповідала вона.
— То був найкращий борщ у моєму житті.
— І в моєму, — шепотіла вона.
І вони цілувалися під старим бузком, який цвів щороку, ніби нагадуючи: справжнє кохання — те, що повертається. Навіть через сумніви. Навіть через відстань. Навіть через час.
Олеся Срібна
