Тарасе, навіщо ж ти купив сестрі і квіти і шоколад, можна було щось одне? – підсумувала дружина Катя, похитуючи головою, поки розкладала покупки на кухонному столі.
Вона тримала в руках букет ніжних квітів, що пахли свіжістю весни, і велику плитку шоколаду з горіхами, яку Тарас приніс з магазину.
Її очі блищали від суміші роздратування та розчулення, як завжди, коли вона намагалася вгамувати його щедрість.
Тарас, високий чоловік з густими вусами і теплим поглядом, усміхнувся, знімаючи куртку. Він щойно повернувся з міста, де провів півдня в пошуках ідеальних подарунків для сестри Оксани, яка святкувала день народження.
– Катю, ну ти ж знаєш Оксану, – відповів він, підходячи ближче і обіймаючи її за плечі. – Вона любить квіти, бо вони нагадують їй про нашу маму, а шоколад – це її слабкість з дитинства.
Пам’ятаєш, як ми в селі крали шоколадки з бабусиної шафи? Як я міг вибрати щось одне? Це ж не просто подарунки, це спогади!
Катя зітхнула, але її губи мимоволі склалися в усмішку. Вона відклала букет і повернулася до нього обличчям.
– Ти завжди такий, Тарасе. Щедрий до безглуздя. А гроші? Ми ж не мільйонери. Оксана б і з одним букетом зраділа. Або з шоколадкою. Але ні, ти мусиш все одразу. Що скажеш, коли вона запитає, чому так багато?
– Вона не запитає, – впевнено сказав Тарас, сідаючи за стіл і наливаючи собі чаю. – Вона скаже: “Братику, ти найкращий!” І обійме мене так міцно, як у дитинстві.
Пам’ятаю, як ми з нею ховалися від дощу під старою яблунею в саду? Тоді вона подарувала мені свій останній шматок шоколаду, бо я плакав через зламану іграшку. Тепер моя черга.
Катя сіла навпроти, підперши підборіддя рукою. Її волосся, зібране в хвіст, злегка розтріпалося від домашніх справ. Вона любила ці розмови з Тарасом – вони завжди переходили в спогади, ніби нитки, що зв’язували їхнє життя.
– Гаразд, розкажи мені всю історію, – сказала вона м’якше. – Чому саме сьогодні ти вирішив бути таким щедрим? І не кажи, що це просто день народження. Я бачу по твоїх очах, що там щось більше.
Тарас відкинувся на спинку стільця, дивлячись у вікно, де вечірнє сонце золотило листя дерев. Він почав розповідати, і його голос наповнив кухню теплотою минулого.
– Все почалося багато років тому, коли ми з Оксаною були дітьми. Наш батько працював на заводі, мати – на фабриці, і грошей завжди бракувало.
Але Оксана, моя молодша сестра, завжди знаходила спосіб зробити свято. Пам’ятаєш, я тобі розповідав? На мій десятий день народження вона назбирала копійок, продаючи квіти на базарі, і купила мені шоколадку.
Не якусь просту – з горіхами, як оця. Я тоді подумав: “Як вона це зробила?” А вона сказала: “Братику, ти заслуговуєш на найкраще. Квіти зів’януть, але шоколад – це солодкий спогад.”
Катя кивнула, згадуючи, як Тарас вперше розповів їй цю історію на їхньому першому побаченні. Тоді вони сиділи в парку, і він ділився шматочками свого життя, ніби пазлами.
– А пам’ятаєш, як ви з нею втекли з дому? – запитала вона, наливаючи чай і собі.
– О, то була епічна пригода! – засміявся Тарас. – Нам було по вісім і шість років. Батьки посварилися через гроші, і ми вирішили, що втечемо в ліс, де знайдемо скарб.
Оксана взяла з собою букет польових квітів, які нарвала по дорозі, і шматок шоколаду, що залишився від свята. Ми йшли цілий день, голодні й перелякані, але вона весь час говорила:
“Не бійся, Тарасе, квіти покажуть нам дорогу, а шоколад дасть сили.” Зрештою, нас знайшли сусіди, але той день навчив мене, що сестра – це не просто родичка, а справжній скарб.
Катя слухала, і її серце стискалося від ніжності. Вона знала, що Тарас і Оксана пережили багато: втрату батьків, коли їм було по двадцять, важкі роки в університеті, де вони підтримували одне одного.
Оксана тепер жила в іншому місті, працювала вчителькою, і бачилися вони рідко.
– А чому ти не розповів мені, що їдеш до неї сьогодні? – запитала Катя, відпиваючи чай.
– Бо хотів зробити сюрприз не тільки їй, а й тобі, – відповів Тарас. – Але давай я розповім, як пройшов день. Я вийшов рано вранці, поки ти ще спала.
Пішов на ринок, де завжди купую квіти. Там була бабуся Марія, пам’ятаєш її? Вона сказала:
“Тарасе, для кого ці чудові квіти? Для дружини чи …?” Я засміявся: “Для сестри, бабусю! Для найкращої сестри в світі.” А вона:
“О, то бери ще й шоколад, бо квіти без солодкого – як любов без поцілунку.”
Катя розсміялася, уявляючи сцену.
– І ти послухався?
– Звичайно! Пішов у магазин, де вибрав найбільшу плитку. Продавчиня запитала: “Для кого така розкіш?” Я відповів: “Для сестри, яка завжди була моєю опорою.” Вона усміхнулася: “Щаслива сестра. Багато хто забуває про родину.”
Тарас замовк на мить, згадуючи дорогу до Оксани. Він сів у потяг, тримаючи букет і шоколад, ніби скарби. У вагоні сиділа молода пара, яка сперечалася про подарунки.
– Я чув, як хлопець сказав: “Навіщо витрачати на квіти, вони зів’януть?” А дівчина: “Бо це жест! Це показує, що ти думаєш про мене.” Я подумав: “Саме так. Для Оксани це не просто речі, а знак, що я пам’ятаю.”
Коли Тарас приїхав, Оксана чекала на вокзалі. Вона кинулася йому на шию.
– Братику! – вигукнула вона. – Я так рада! А що це в тебе?
– Подарунки для найкращої сестри, – сказав він, вручаючи букет і шоколад.
Оксана розплакалася від радості.
– Тарасе, ти завжди такий щедрий. Квіти – як мамині, а шоколад… Пам’ятаєш нашу пригоду в лісі?
Вони пішли до її квартири, де Оксана приготувала обід. За столом вона розповідала про своє життя.
– Знаєш, у школі в мене учень, маленький хлопчик, який завжди ділиться шоколадками з однокласниками. Він нагадує мені тебе в дитинстві. А вчора одна дівчинка принесла квіти для вчительки – для мене.
Сказала: “Ви як мама для нас.”
Тарас слухав, і серце наповнювалося теплом.
– Оксана, ти робиш світ кращим, – сказав він. – Тому я й купив обидва. Бо ти заслуговуєш на все.
Вони говорили годинами. Оксана згадувала дитинство: “Пам’ятаєш, як ми крали яблука в сусідському саду? Ти завжди брав провину на себе, кажучи: ‘Сестра маленька, не чіпайте її.'”
Тарас сміявся: “А ти завжди ділилася останнім. Як той шоколад.”
Потім вони говорили про Катю. Оксана запитала: “Як моя невістка? Передай їй, що я сумую.”
– Вона добре, – відповів Тарас. – Але іноді свариться на мою щедрість.
Оксана усміхнулася: “Катя права, але не змінюйся. Твоя щедрість – це твоя сила.”
Коли Тарас повернувся додому, Катя чекала з вечерею.
– Ну от, тепер ти знаєш, чому обидва, – закінчив він розповідь.
Катя підійшла і поцілувала його.
– Ти чудовий брат. І чоловік. Але наступного разу візьми мене з собою.
Вони сіли вечеряти, і розмова потекла далі. Тарас розповів про потяг назад: “Сидів дідусь навпроти, запитав про квіти. Я сказав, що для сестри.
Він зітхнув: ‘Моя сестра померла торік. Не встиг подарувати їй нічого.’ То я подумав, як важливо не шкодувати.”
Катя кивнула: “Життя коротке. Треба цінувати кожну мить.”
Вони говорили про плани: поїхати до Оксани разом, влаштувати сімейне свято. Катя сказала: “Може, купимо їй щось практичне наступного разу? Книгу чи шарф.”
Тарас засміявся: “Але з квітами і шоколадом!”
Історія їхнього дня перепліталася зі спогадами, діалогами, сміхом. Кухня наповнилася ароматом чаю, а серця – теплом родини.
Але це був тільки початок. Наступного дня Катя вирішила зателефонувати Оксані, щоб подякувати за теплі слова. “Оксана, привіт! Тарас розповів про ваш день. Я рада, що ти щаслива.”
Оксана відповіла: “Катю, дякую! А знаєш, ті квіти стоять на столі, а шоколад я розділила з сусідкою. Вона сказала: ‘Твій брат – золото!'”
Вони розсміялися, і розмова перейшла на рецепти. Оксана поділилася: “Спробуй мій пиріг з яблуками. Рецепт простий: борошно, яйця, яблука…”
Катя записувала, а Тарас слухав, усміхаючись.
Минув тиждень, і Тарас отримав лист від Оксани. “Дорогий брате, дякую за подарунки. Вони нагадали мені про наше дитинство. Пам’ятаєш, як ми мріяли про велике місто? Тепер ми там, але серце в селі.”
Тарас прочитав Каті: “Бачиш, чому обидва?”
Катя обійняла його: “Так, тепер розумію.”
Їхнє життя продовжувалося, наповнене такими моментами. Одного разу вони поїхали до Оксани разом. Дорогою Тарас купив квіти і шоколад – звісно, обидва.
Оксана зустріла їх на порозі: “Ви тут! Я так чекала!”
Вони сиділи за столом, їли пиріг, розповідали історії. Оксана сказала: “Катю, ти щаслива з моїм братом? Він завжди був романтиком.”
Катя усміхнулася: “Так, але його щедрість іноді надмірна.”
Тарас втрутився: “Щедрість – це любов. А любов не економить.”
Вони сміялися, згадуючи минуле. Оксана розповіла про школу: “У мене учень, який малює квіти. Сказав: ‘Для мами.’ Я подумала про нашу маму.”
Тарас зітхнув: “Вона б пишалася нами.”
Вечір минув у розмовах. Катя запитала Оксану: “Чому ти завжди така оптимістка?”
Оксана відповіла: “Бо маю брата, який вчить мене любити життя. І невістку, яка стає подругою.”
Коли вони поверталися, Катя сказала Тарасу: “Тепер я розумію. Квіти – для краси, шоколад – для солодкості. Разом – ідеально.”
Їхня історія тривала, наповнена любов’ю, спогадами і маленькими жестами. Бо в родині не економлять на щасті.
Наталія Веселка
