Тарас стояв на краю села, тримаючи в руках ключі від старої хати, яку щойно купив. Сонце сідало за лісом, ставок блищав, як дзеркало, а в повітрі пахло свіжоскошеною травою й димом від чиєїсь грубки. За спиною — валізка й рюкзак. Попереду — нова життя.
— Ти серйозно, Тарасе? — питав його друг Сергій по телефону ще вчора. — Квартира в центрі Львова! Двохкімнатна! З ремонтом! А ти — хату в Черепинцях? З пічкою? З вигрібною ямою?
— Серйозно, — відповів Тарас. — Я втомився від бетону. Хочу тишу. І ставок.
— Ти що, рибу там ловитимеш? — сміявся Сергій. — Там же тільки карась і жаби!
— Карась — це добре, — сказав Тарас. — І жаби співають.
Тепер він стояв перед хатою. Білена, з блакитними віконницями, з маленьким городом і криницею. Попередні господарі — Тамара Сергіївна з чоловіком Петром Івановичем — уже пакували речі.
— Тарасе, синку, — Тамара Сергіївна вийшла на поріг, витираючи руки об фартух. — Ти впевнений? Ми ж просили двадцять п’ять тисяч доларів. А ти дав п’ятдесят.
— Впевнений, — усміхнувся він. — Ви ж хотіли в місто. До доньки. Ось і переїжджайте. Я все оплатив. І ремонт у вашій новій квартирі теж.
Петро Іванович виглянув із-за її плеча.
— Ти дивак, хлопче. Але добрий дивак. Ми б ніколи не назбирали на квартиру в Тернополі. А ти…
— Я просто люблю це місце, — Тарас показав на ставок. — І риболовлю.
— Риболовлю? — Тамара Сергіївна розвела руками. — Там же тільки вудки ламати!
— Побачимо, — сказав він.
Вони попрощалися. Машина з речами поїхала. Тарас залишився сам.
Перші дні були тихі. Він розпакував речі, почистив пічку, купив у магазині хліб, молоко й вудки. Сусіди заглядали через тин.
— То це ти той міський? — питала баба Марія, тримаючи кошик з яйцями. — Купив хату за такі гроші?
— Я, — кивнув Тарас.
— Дивак, — сказала вона. — Але хліб візьми. Свій.
Він узяв.
Ввечері пішов на ставок. Сів на березі, закинув вудку. Тиша. Тільки комарі дзижчали й качки крякали.
— Ну, карасику, — прошепотів він. — Де ти?
І тут — плюх! Поплавок сіпнувся. Тарас підсікав. Витягнув — маленький окунчик.
— Ну й добре, — усміхнувся. — Початок.
Так минув тиждень. Він ходив на ставок щовечора. Ловив карасів, окунів, іноді плітку. Чистив, смажив на пательні. Їв із хлібом і цибулею.
Одного вечора, коли сонце вже сідало, почув голос:
— Вибачте, а тут не зайнято?
Тарас обернувся. Перед ним стояла жінка — років тридцяти п’яти, у джинсах, светрі й з вудкою в руках. Волосся зібране в хвіст, очі — зелені, як ставок у сонці.
— Ні, — сказав він. — Сідайте.
Вона сіла поруч. Закинула вудку.
— Я Тетяна, — сказала. — З сусіднього села. Приїжджаю сюди рибалити.
— Тарас, — відрекомендувався він. — Новий господар хати біля ставка.
— Чув, — усміхнулася вона. — Весь район гуде. Міський хлопець купив хату за сто тисяч. Кажуть, ти мільйонер.
— Ні, — засміявся він. — Просто люблю риболовлю.
— Я теж, — сказала вона. — З дитинства. Батько вчив.
Вони мовчали. Тільки вудки шелестіли.
— Клює? — запитала вона.
— Поки ні. А в тебе?
— Теж. Але я терпляча.
І тут — у неї! Поплавок пішов під воду. Вона підсіла — великий карась!
— Ого! — вигукнув Тарас. — Красень!
— Допоможи, — сміялася вона.
Він узяв підсаку, витягнув рибу.
— Грам триста, — сказав. — На юшку.
— Залиш собі, — сказала Тетяна. — Я на ловлю прийшла, не на їжу.
— Ні, — відповів він. — Поділимо.
Вони сиділи до темряви. Розмовляли.
— А чому ти сюди переїхав? — питала вона.
— Втомився від міста. Шум, люди, робота. Я програміст. Працюю віддалено. Мені комп’ютер і інтернет — і все.
— А я вчителька, — сказала Тетяна. — У школі. Українська мова й література. Але риболовля — це моє хобі.
— Ти заміжня? — запитав він.
— Була. Розлучилася. Дитини немає. А ти?
— Не був. Праця, друзі, риболовля.
Вони засміялися.
— То ми обидва диваки, — сказала вона.
— Похоже на те.
Наступного дня Тетяна прийшла знову. З хлібом, сиром і пляшкою.
— На юшку, — сказала. — З учорашнього карася.
Вони зварили юшку на березі. На багатті.
— Смачно, — сказав Тарас.
— Я знаю, — усміхнулася вона. — Бабуся вчила.
Вони їли з однієї миски. Ложками.
— А чому ти платиш удвічі? — запитала вона.
— Тамарі Сергіївні? Бо вони не хотіли продавати. Казали: «Ми тут усе життя». А я… я побачив цю хату й зрозумів — це моє.
— Ти романтик, — сказала Тетяна.
— Може, — знизав він плечима.
Літо минуло швидко. Вони рибалили щовечора. Іноді вдвох, іноді з сусідами. Баба Марія приносила огірки, дід Степан — самогон.
— Тарасе, — казав дід. — Ти нашу Тетяну не скривди. Вона золото.
— Не скривджу, — обіцяв він.
Одного разу, коли дощ пішов, вони сховалися в хаті Тараса.
— У тебе затишно, — сказала Тетяна, оглядаючи кімнату.
— Я старався, — відповів він.
Він поставив чай. Вона сіла на диван.
— Тарасе, — сказала тихо. — А ти не шкодуєш? Про місто?
— Ні, — відповів він. — Тут я живий.
Вона подивилася на нього.
— Я теж.
Він нахилився. Поцілував.
Вона відповіла.
Так почалося.
Восени вони рибалили вже разом. Вона переїжджала до нього на вихідні. Привозила книжки, зошити, свої речі.
— Я можу працювати звідси, — казала. — Онлайн-уроки.
— Залишайся, — просив він.
Сусіди шепотілися.
— Бачила? Тетяна в Тараса ночує!
— А він їй хату купив?
— Та ні, свою!
— Оце кохання!
Зимою ставок замерз. Вони каталися на ковзанах. Різали ополонку. Ловили на мормишку.
— Холодно, — скаржилася вона.
— Тримайся за мене, — сміявся він.
Вони грілися чаєм із термоса.
Навесні Тетяна сказала:
— Тарасе, я при надії.
Він завмер.
— Ти… серйозно?
— Так.
Він обійняв її.
— Я буду татом?
— Будеш.
Вони плакали. Від щастя.
Влітку появилася на світ донька. Назвали Оленкою. На честь бабусі Тетяни.
Сусіди приходили з подарунками. Баба Марія — з пелюшками. Дід Степан — з коляскою.
— Тарасе, — казав він. — Ти молодець. Знайшов своє місце. І кохання.
— Дякую, — відповів він.
Тамара Сергіївна з Петром Івановичем приїжджали в гості.
— Бачиш, — казала вона. — Ми в місті. А ви тут. Щасливі.
— Так, — кивнув Тарас. — Дякую, що продали.
— Дякуємо, що заплатили, — сміялася вона.
Оленка росла. Вчилася ходити по траві. Ловити метеликів.
Тарас і Тетяна рибалили. Вдвох. З дитиною в слінгу.
— Пам’ятаєш, як ми познайомилися? — питала вона.
— Пам’ятаю, — відповідав він. — Ти сказала: «Тут не зайнято?»
— А ти: «Сідайте».
— І я сіла. Назавжди.
Село дивувалося. Але вже не Тарасу. А їхньому щастю.
— От бачите, — казала баба Марія. — Риболовля — це не хобі. Це доля.
— І кохання, — додавав дід Степан.
Тарас стояв на березі. Тримаючи вудку. Поруч — Тетяна. З Оленкою на руках.
— Ну, карасику, — шепотів він. — Клюй.
І клював.
Олеся Срібна
