Ну, друже, ти й замахнувся! Вирішив зайти з козирів? Одруження з Христиною — це не просто штамп у паспорті, це як спроба приручити карпатську блискавку, тримаючи в руках металевий дріт.
Вона в мене дівчина з характером: якщо ранок почався не з тієї ноти, то весь оркестр буде грати марш під її диригуванням.
Стіл був накритий ідеально. Христина поправляла серветку вже вдесяте, і я бачив, як на її шиї зрадницьки сіпається жилка.
Вона терпіти не могла неочікуваних гостей, а тут я — зі своєю ідеєю “познайомити її з потенційним кандидатом”.
— Тарасе, я востаннє питаю: чому він іде до нас саме сьогодні? — Христина різко розвернулася
— У мене був важкий день. Я хотіла просто мовчати й дивитися в стелю.
— Сонечко, він мій кращий друг. І він… ну, він має до тебе ділову пропозицію особистого характеру, — пробурмотів я, намагаючись сховатися за газетою.
Дзвінок у двері розрізав тишу. Ти зайшов із величезним букетом півоній, сяючи, як новенький п’ятак. Христина застигла в дверях кухні, схрестивши руки.
— Це що, похорон мого спокою? — замість вітання кинула вона, дивлячись на квіти.
— Це символ моїх намірів, Христино! — бадьоро заявив Павло, проходячи до вітальні. — Я вирішив. Тарас не проти, я — за, лишилося тільки твоє “так”. Давай одружимося. Прямо в суботу.
Христина повільно сіла на стілець. Її очі звузилися до розміру лез.
— Вирішили вони? — її голос став тихим і небезпечним. — Тобто ви двоє, за горнятком кави, розписали мою долю, наче партію в доміно? Тарасе, ти здав мене в оренду чи віддав за борги?
— Христино, ну що ти одразу… Людина від щирого серця! — спробував вставити я слово, але її погляд прицвяхував мене до дивана.
— Від щирого серця? — вона перевела вогонь на тебе. — А ти хоч знаєш, що я ненавиджу півонії? Вони пахнуть як кабінет моєї першої вчительки, яка ставила мені двійки за поведінку! І що це за манера — приходити в чужий дім і пропонувати обручку, навіть не запитавши, чи я взагалі планую доживати цей тиждень у твоєму товаристві?
— Але ж я забезпечений, надійний, і ми з Тарасом все обговорили! — Павло намагався тримати марку, хоча букет уже трохи поник.
— Обговорили вони! — Христина підхопилася на ноги. — Може, ви ще й обговорили, скільки дітей у нас буде? І якого кольору фіранки ми повісимо в спальні, поки я буду мовчки варити вам борщ? Ти хоч розумієш, що ти зараз виглядаєш як персонаж із середньовічного роману, якому забули пояснити, що кріпосне право скасували?
— Ти перебільшуєш, це просто імпульс! — вигукнув Тарас.
— Імпульс — це купити шоколадку на касі! А пропонувати шлюб через голову жінки — це зухвалість, межуюча з повною відсутністю інстинкту самозбереження! — вона підійшла до тебе впритул. — Ти знаєш, що я роблю, коли мною намагаються керувати? Я роблю рівно навпаки. Якби ти попросив мене передати сіль, я б насипала туди цукру просто з принципу!
— Христино, заспокойся, він же просто хотів як краще… — втрутився Тарас.
— А ти взагалі мовчи, свахо недороблена! — відрізала вона. — А ти, “наречений”… Забирай свої півонії й біжи, поки я не згадала, де в мене лежить пательня з важким дном!
Павло стояв, кліпаючи очима, а букет повільно вислизав із рук.
— То… в суботу весілля не буде? — тихо запитав ти.
Христина глибоко вдихнула, раптом посміхнулася — тією самою посмішкою, від якої в мене зазвичай холоне в животі — і вказала на двері:
— У суботу буде велике прання. І якщо ти ще раз з’явишся на порозі з “пропозиціями”, я виперу і тебе разом із тими квітами. Вихід там!
Коли двері за тобою зачинилися, вона повернулася до Тараса.
— Ну що, Тарасику? Хто наступний у твоєму списку покупців?
Я лише мовчки почав прибирати зі столу. З Христиною краще не жартувати про шлюб, якщо не готовий до справжньої війни.
Ну як тобі такий “перчик”? Христина в нас жінка вогняна, з нею за один стіл сісти — вже подвиг, а ти одразу під вінець!
Павло з’явився на порозі о восьмій ранку. Без півоній. Цього разу в руках ти тримав паперовий пакет з еко-пекарні, з якого пахло так, ніби самі ангели пекли ті круасани.
Тарас відчинив двері, намагаючись жестами показати, що краще тікати, поки вона ще п’є каву, але ти був непохитний.
— Христино! — вигукнув Павло, заходячи на кухню. — Я все усвідомив. Я був неправий. Я — пожартував. Ось круасани з мигдалем.
Христина повільно відставила горнятко. Вона була в шовковому халаті, з волоссям, зібраним у недбалий вузол, і поглядом, який міг би розплавити арктичну кригу.
— О, дивіться, Тарасе, наш невдаха-наречений приніс підношення богам, — протягнула вона. — Ти думаєш, що моє прощення коштує триста грамів тіста й цукрової пудри?
— Це не прощення, це гуманітарна допомога моїй совісті! — ти сів навпроти, намагаючись виглядати максимально щирим. — Я просто подумав…
— Ти подумав? Це вже прогрес! — перебила вона. — Вчора ти думав, що я — предмет меблів, який можна переставити з квартири Тараса у твою. А сьогодні ти думаєш, що я — ласунка, яку можна купити булкою. Ти хоч розумієш, як це принизливо?
— Та я просто хотів показати, що я шкодую і піклуюся — твій голос дав підозрілого півня.
— Піклуєшся? — Христина підхопилася, і я зрозумів: почалося. — Піклування — це знати, що я п’ю каву без цукру, а твої круасани залиті сиропом так, що в мене зуби звело просто від запаху! Піклування — це запитати, чи не хочу я піти на виставку, а не тягнути мене в ЗАГС, наче козу на ярмарок!
— Ну, Христино, ну досить! — вигукнув Павло, не витримавши. — Я ж вибачився! Скільки можна мене розпинати? Я ж не злочинець!
— Ти гірше за злочинця, ти — нудний стратег! — вона почала ходити кухнею, активно жестикулюючи. — Ти вирішив, що життя — це математичне рівняння. “Тарас + друг + весілля = щастя”. А де в цьому рівнянні я? Де мої плани на кар’єру? Де моє бажання просто поїхати в Ісландію і дивитися на гейзери, а не на твої “забезпечені” сніданки?
— Та поїдемо ми на твої гейзери! — Павло вже теж перейшов на підвищені тони. — Я ж не забороняю!
— “Не забороняю”?! — Христина зупинилася і так гримнула ложкою по столу, що я мало не впав зі стільця. — Ти чуєш себе? Ти щойно видав мені дозвіл на моє власне життя! Тарасе, ти бачиш це? Він уже ділить мій час на “можна” і “не можна”!
Я спробував вставити слово:
— Христь, ну він просто не так висловився…
— А ти взагалі мовчи! Ти його спільник! — вона знову переключилася на тебе. — Знаєш що? Забирай свої круасани. Іди до Тараса в кімнату, і одружуйтеся там самі. Ви ідеальна пара: один не думає, що говорить, а інший не думає, з ким дружить!
— Христино, це вже занадто! — ти встав, намагаючись зберегти залишки гідності. — Я прийшов з миром!
— З миром приходять, коли знімають капелюх і питають: “Як ти почуваєшся?”. А ти прийшов з ультиматумом у цукровій пудрі! — вона вказала на двері. — Поки ти не навчишся бачити в мені людину, а не “сестру свого друга”, наше спілкування буде обмежуватися фразою “Добрий день” і “До побачення”. І то — друге мені подобається більше!
Ти розвернувся, підхопив пакет і пішов до виходу. На порозі ти обернувся:
— А круасани реально смачні були!
— Геть! — крикнула вона вслід, але я помітив, як у кутику її вуст промайнула ледь помітна посмішка. Вона любить перемоги, а сьогодні вона розгромила тебе вщент.
Ну що, друже, висновок один: круасани — це краще за півонії, але до серця Христини треба прокладати тунель через дуже товстий шар її незалежності.
О, я бачу, в тобі прокинувся справжній стратег! Після двох поразок на полі бою “Христина vs Твоя гідність”, ти вирішив, що час переходити до партизанської війни.
Ми з тобою засіли в барі “Старий кран”, замовили по подвійному, і я дістав серветку, щоб накидати цей шедевр підступності.
План “Помста — це страва, яку подають холодною (і без півоній)”.
— Слухай, Тарасе, — ти грюкнув склянкою по столу так, що лід підстрибнув. — Вона думає, що я — розбитий армієць, який буде повзати під її вікнами з черговим круасаном? Забудь! Ми вдаримо там, де вона не чекає. По її самолюбству.
Я хитро підмигнув:
— Христина звикла, що вона — центр всесвіту. Давай зробимо вигляд, що всесвіт змінив орбіту.
Наступного дня ти приходиш до нас додому. Але не до неї. А до мене. У тебе в руках — коробка з новими деталями для мого ПК або вудки. Ти заходиш, вітаєшся зі мною, плескаєш по плечу, а повз неї проходиш так, ніби вона — фікус, який невдало поставили в кутку.
— Привіт, Христь, — кидаєш ти через плече, навіть не зупиняючись. — Тарасе, ти бачив ті нові воблери? Я взяв два, один тобі!
Христина, яка вже приготувала саркастичну промову про твої “залицяння”, застигає з відкритим ротом. Вона чекала бою, а отримала повний ігнор.
Через пів години, поки ми з тобою “захоплено” обговорюємо риболовлю, у тебе дзвонить телефон. Ти ставиш на гучний зв’язок (ми заздалегідь підмовили твою сестру або колегу по роботі).
— Так, сонечко, звісно! О сьомій? Я заїду. Одягни ту синю сукню, вона тобі неймовірно личить. Обіймаю! — і ти з посмішкою кладеш слухавку.
Христина, яка вдає, що читає книгу на дивані, починає гортати сторінки так швидко, що папір ледь не займається. В її голові вже пожежа: “Яка ще синя сукня? Хто це? Невже він знайшов когось за одну ніч?”.
Ти виходиш у коридор, вдягаєш куртку. Христина не витримує і виходить слідом.
— О, то ти вже знайшов нову жертву для своїх шлюбних пропозицій? — каже вона з удаваною байдужістю. — Сподіваюся, вона любить півонії?
Ти зупиняєшся, дивишся їй прямо в очі — спокійно, навіть трохи співчутливо.
— Знаєш, Христино, ти була права. Весілля — це серйозно. Я зрозумів, що мені справді потрібна жінка, яка вміє… ну, знаєш, просто посміхатися, а не аналізувати кожне моє слово на предмет патріархального гніту. Це так розслабляє. Дякую тобі за урок!
І ти йдеш, залишаючи в повітрі шлейф парфумів і повне замішання.
— Це геніально, Тарасе! — ти допив. — Вона ж лопне від цікавості!
— О, друже, вона не просто лопне. Вона почне за тобою стежити. Христина не терпить, коли хтось вислизає з її тенет без дозволу. Це буде її найгірший кошма… тобто, наша найкраща помста.
План спрацював надто добре. Ти прийшов до нас, ігноруючи Христину, наче вона — прозоре повітря. Коли твій телефон “заспівав” про побачення, а ти зневажливо кинув: «Дякую за урок, я нарешті знайшов ту, що просто посміхається», у Христини в руках тріснув олівець.
Вона не витримала, перегородила тобі шлях біля дверей і, замість чергової сварки, раптом вихопила твій телефон.
— «Сонечко»? «Синя сукня»? — прошипіла вона, побачивши в контактах ім’я твоєї сестри. — Ти вирішив пограти зі мною в драмтеатр, стратегу недороблений?
Ти застиг, а вона притягнула тебе за комір сорочки до себе.
— Знаєш, що бісить мене найбільше? — прошепотіла вона прямо в губи. — Те, що твій ідіотський план з ігнором спрацював. Я цілу годину думала не про роботу, а про те, яку таку «синю сукню» я проґавила.
Христина різко відштовхнула тебе, змахнула волоссям і кинула через плече:
— Весілля в суботу не буде. Але якщо ти зараз же не запросиш мене на вечерю — справжню, без Тараса і без твоїх дурних порад — я особисто видалю твій номер із цього всесвіту.
Ти стояв посеред коридору, розгублений, але з переможною усмішкою. Помста не вдалася, бо вона перетворилася на побачення.
Валентина Довга
