Маленька кухня була наповнена парою від окропу й густим, майже відчутним на дотик роздратуванням. Олена стояла біля плити, люто помішуючи шумівкою в каструлі, де безпорадно борсалися шматочки тіста.
— Тарасе, я востаннє питаю: ти справді вважаєш, що зараз слушний момент для гастрономічних дискусій? — Олена різко повернулася, тримаючи шумівку як скіпетр правосуддя.
Тарас, який сидів за хитким столом, лише зітхнув і відсунув порожню тарілку.
— Оленко, я просто сказав, що організм вимагає заліза. Розумієш? Білка. Стейк Рібай, просмажка Medium Rare, трохи розмарину… Хіба це злочин — мріяти?
— Мріяти — це безкоштовно. А от твоя «геніальна» інвестиція в акції компанії, яка виготовляє самокатні шоломи для котів, коштувала нам залишку місячного бюджету! — вона бахнула тарілкою об стіл.
— Тарасе, який стейк? У нас всього триста гривень на три дні! По сто гривень на день! І це все завдяки тобі й твоєму «фінансовому чуттю». Тож бери мовчки виделку і їж ліниві вареники!
— Вони навіть не ліниві, Олено. Вони апатичні. Вони здалися ще на етапі замішування тіста, — Тарас сумно тицьнув виделкою в білу грудку на тарілці. — І взагалі, чому ти завжди згадуєш ті шоломи? Це був перспективний стартап! Хто ж знав, що коти мають такий низький рівень відповідальності щодо власної безпеки?
— Перспективний?! Тарасе, ти купив віртуальні токени на шоломи для тварин, яких не існує в природі! — голос Олени злетів на октаву вище. — Ми зараз їмо сир з борошном, перемішаний із моїми сльозами, а ти смієш говорити про просмажку м’яса?
— Я намагаюся підтримувати моральний дух! — вигукнув Тарас, підхоплюючись зі стільця. — Якщо ми почнемо думати як бідні, ми назавжди залишимося бідними. Психологія достатку, чула про таке? Я їм цей вареник, але уявляю, що це ніжне теляче філе.
— О, то, може, ти й за квартиру заплатиш «психологією достатку»? — Олена склала руки. — Прийде орендодавець, а ти йому: «Ось вам, пане Миколо, триста віртуальних флюїдів успіху, ні в чому собі не відмовляйте». Так?
— Ти пересмикуєш. Це низько, — ображено мовив Тарас. — Я роблю все для нашого майбутнього.
— Ти робиш усе, щоб наше майбутнє обмежилося меню з трьох інгредієнтів: борошно, вода і надія на диво! — вона знову тицьнула пальцем у тарілку. — Їж. Воно холоне. Сто гривень на день — це виклик. Це квест. Сьогодні — ліниві вареники.
Завтра — порожні макарони «по-флотськи», де роль флоту виконуватиме засмажка з цибулі. А післязавтра ми будемо просто пити воду і дивитися передачі про виживання.
Тарас обережно відрізав шматочок вареника.
— А сметана? Де сметана?
Олена заплющила очі й глибоко вдихнула, наче медитувала перед стрибком у прірву.
— Сметана залишилася в паралельному всесвіті, де ти не купуєш дурниць. Сметана коштує сорок гривень. Це сорок відсотків нашого денного бюджету. Ти хочеш з’їсти сорок відсотків нашого виживання за один раз?
— Знаєш що? — Тарас раптом випрямився. — Ти вбиваєш у мені митця. Ти приземлена, Олено. Тобі бракує польоту думки.
— Мені бракує м’яса в холодильнику! — відрізала вона. — Політ думки не втамовує голод. Сідай і працюй над помилками. І щоб я більше не чула слова «стейк», поки на календарі не з’явиться день зарплати.
Тарас сів. Він подивився на вареник, потім на Олену, яка з виглядом розгніваної богині витирала стіл.
— Гаразд. Я з’їм це. Але знай: я роблю це під протестом. І цей вареник… він занадто борошнистий.
— Це для ситості, Тарасе. Щоб твій «політ думки» не відірвав тебе від землі через виснаження, — вона пом’якшала, але лише на мить. — Їж мовчки. І дякуй, що я не купила на ті триста гривень квиток в один бік до твоєї мами.
Тарас зітхнув, підчепив вареник і почав жувати. В кухні запала тиша, яку порушувало лише цокання старого годинника, що відраховував секунди до кінця цієї триденної «дієти успіху».
Наступного ранку кухня зустріла Тараса тишею та порожнім столом. Олена вже пішла на роботу, залишивши на холодильнику прикріплений магнітом папірець: «На полиці каша. Масло не чіпай — це на завтра. Твій бюджет на сьогодні — 0 грн. Тримайся, фінансисте».
Тарас подивився на розварену вчорашню гречку і відчув, як усередині прокидається дух авантюризму. «Ну ні, — подумав він, — справжній стратег знайде вихід навіть із нульовим балансом».
Він порпався в кухонних шафках, як археолог, сподіваючись знайти забуту банку тушонки або хоча б пачку мівіни. Результат був невтішним: лавровий лист, сода і пів мішка солі. Аж раптом його погляд упав на балкон. Там, серед старих коробок, стояв його старий спінінг.
Коли Олена повернулася додому, захекана й зла після робочої зміни, вона завмерла на порозі. З кухні долинав неймовірний аромат смаженої риби та… часнику.
— Тарасе? — вона повільно зайшла на кухню. — Звідки? Ти що, пограбував супермаркет?
Тарас, підперезаний кухонним рушником, із тріумфальним виглядом перевертав на сковорідці золотисті тушки дрібної риби.
— Олено, ти недооцінювала мій зв’язок із природою! Поки ти працювала, я пішов на озеро. Дві години медитації, трохи везіння — і ось він, протеїн! Без жодної витраченої гривні.
— Ти ловив рибу в міському озері? — вона підозріло примружилася. — Там же знаки всюди: «Риболовля заборонена».
— Знаки — це лише рекомендації для тих, хто не має моєї витримки! — гордо заявив Тарас. — І взагалі, дивись: я знайшов у кладовці банку консервованих кабачків, про яку ми забули ще з позаминулого року. Це бенкет, Олено!
Олена сіла на стілець, відчуваючи, як гнів бореться з диким голодом.
— Ти хоча б знаєш, що це за риба? Вона не радіоактивна?
— Це окунь! Екологічно чистий, — він поклав перед нею тарілку. — Ну, майже чистий. Принаймні, він безкоштовний. Спробуй. Це краще за ліниві вареники.
Олена обережно відламала шматочок. Це справді було смачно.
— Добре, — зітхнула вона, — сьогодні ти врятований. Але де ти взяв олію? У нас же закінчилася.
Тарас на мить заткнувся, а потім тихо промовив:
— Я позичив у сусідки знизу, пані Галини.
— Позичив? Пані Галина не дасть і снігу взимку просто так! Що ти пообіцяв натомість?
Тарас винувато відвів очі.
— Ну… я сказав, що завтра допоможу їй переставити стару шафу-стінку. І… можливо, налаштую їй інтернет.
— Тарасе! У неї немає комп’ютера! — вигукнула Олена.
— Тепер є. Вона купила планшет, щоб дивитися серіали, і не знає, як його ввімкнути. Тож завтра я працюю за олію. Бачиш? Це і є економіка обміну! Стейк ще далеко, але ми вже не на гречці.
Олена подивилася на нього, потім на рибу, і вперше за ці три дні засміялася.
— Ти нестерпний. Але якщо завтра ти принесеш додому кроля, якого «позичив» у когось на дачах — я здам тебе в поліцію власноруч.
— Кріль — це ідея… — пробурмотів Тарас, але зустрівши погляд дружини, швидко додав: — Жартую! Їж, поки гаряче.
На третій день Тарас перевершив себе. Поки Олена була на зміні, він не лише пересунув шафу пані Галині, а й так завзято розхвалив їй свій «фермерський талант», що та видала йому «гонорар» — десяток домашніх яєць та півлітрову банку соленого сала.
Коли Олена відчинила двері, вона побачила накритий стіл: на тарілках лежали пухкі грінки, щедро натерті часником, з тонкими скибочками сала, а посередині красувалася величезна яєчня.
— Це що, бенкет ? — втомлено усміхнулася вона. — Чи ми знову комусь винні шафу?
— Це чистий бартер, Оленко! — вигукнув Тарас, підсуваючи їй стілець. — І головне — на балансі досі лишилося сто гривень!
В цей момент на телефон Олени прийшло сповіщення. Вона глянула на екран і видихнула:
— Прийшли. Зарплата і премія.
Тарас миттєво підскочив, очі його засяяли недобрим «інвесторським» вогнем:
— Слухай, я тут якраз читав про одну криптовалюту, яка базується на вирощуванні органічного моху в домашніх умовах…
Олена мовчки взяла зі столу виделку і вказала нею на вихід.
— Тарасе. Навіть не починай. Одягайся.
— Куди? — здивувався він.
— Ми йдемо в магазин. Купимо найбільший, найсоковитіший стейк. І ніякого моху, токенів чи шоломів для котів. Тільки м’ясо і жодного слова про економіку!
Тарас задоволено примружився:
— Гаразд. Але чур, вибираю я! Я знаю одне місце, де мармуровість яловичини просто ідеальна…
Вони вийшли з квартири, сперечаючись про ступінь просмажування, але цього разу в їхній суперечці вже не було гіркоти — тільки смак перемоги над фінансовою кризою окремо взятої кухні.
Галина Червона
