Тато нас не любить. Мам, а чому ти робиш вигляд, що ми щасливі? Тато ж нас не любить. Це видно.
Ця фраза, сказана тихим, майже безбарвним голосом восьмирічної доньки, не була питанням. Це був вирок. Вирок усій її, Ольгиній, багаторічній брехні, усім її ретельно вибудованим легендам, усьому її відчайдушному, виснажливому спектаклю під назвою «Щаслива сім’я». У цю мить з оглушливим тріском рухнули всі декорації, які вона з такими зусиллями зводила роками, оголивши потворну, холодну порожнечу.
Ранок знову почався з тієї самої порожнечі. Ольга прокинулася за секунду до будильника, за звичкою простягнула руку на праву сторону ліжка й наткнулася на холодне, ідеально гладке, недоторканне простирадло. Місце Романа, її чоловіка, давно й звично пустувало. Вона вже не пам’ятала, коли востаннє прокидалася від його дихання поруч, від його тепла, від випадкового дотику уві сні. Цей ранковий холод став для неї фізичним втіленням їхнього шлюбу.
Вона механічно, як заведена лялька, повторила звичний ранковий сценарій. Встала, вмилася, кинувши погляд у дзеркало на чуже втомлене обличчя з темними колами під очима й передчасними зморшками біля рота, пішла на кухню варити кашу.
Квартира мовчала. Коли діти, восьмирічна Аня та шестирічний Єгор, сонні, тручи очі, приплелися снідати, вона вже була в повній боєготовності. На обличчі – найясніша й найпереконливіша з її чергових усмішок. У голосі – насильно підкручені бадьорі нотки.
– А тато де? – запитав Єгор, ковиряючи ложкою в тарілці й дивлячись на порожній стілець на чолі столу.
– Тато рано поїхав, сонечко. У нього дуже важлива нарада в іншому місті. Він навіть будити нас не став, – відповіла Ольга, наливаючи йому сік і намагаючись, щоб голос не здригнувся.
У неї в арсеналі були десятки таких заготовлених фраз про раптові відрядження, про нічні зміни, про важливих клієнтів, які не можуть чекати. Цілий словник для прикриття порожнечі в їхньому житті. Всередині неї давно поселився арктичний холод і свинцева втома від цієї безкінечної брехні. Але вона знову й знову переконувала себе, що робить це заради дітей, тільки заради них.
Насправді ж Роман не був ні в яких відрядженнях. Він давно жив своїм окремим, легким життям. Ночував він у іншої жінки, молодої, веселої, бездітної, з якою йому було просто й весело. Ольга знала про це. Не те щоб він їй зізнався, він був надто боягузливий для цього. Але світ не без добрих людей. Та й запах чужих різких парфумів на його сорочці, яку він одного разу недбало кинув у кошик для білизни, був красномовніший за будь-які слова.
Він заходив додому кілька разів на місяць як гість, як далекий родич, щоб не виглядати в очах спільних знайомих і своїх батьків повним дезертиром. Сім’я як щоденна рутина та відповідальність йому не була потрібна, але й йти офіційно він боявся, побоюючись осуду та ускладнень. Його цілком влаштовував статус недільного тата час від часу без зобов’язань і наслідків. А Ольга… Ольга воліла робити вигляд, що вірить, думати, що це тимчасово, що він опам’ятається.
Вона ретельно, майже фанатично підтримувала ілюзію сім’ї. Вона була головним архітектором і хранителем цього тендітного намальованого світу. Вона вигадувала легенди про татову героїчну роботу, стирала з дитячої пам’яті будь-які його прояви роздратування чи байдужості.
– Тато просто дуже втомився. Він так багато працює заради нас, щоб ви ні в чому не потребували, – пояснювала вона, коли Роман відмахувався від дитячих малюнків, недбало кидаючи: – Потім подивлюся.
– Тато вас дуже-дуже любить. Просто у нього зараз складний проект, він увесь час про нього думає, – щебетала вона, коли він знову забував подзвонити й побажати на ніч, хоч і обіцяв.
Вона була переконана, що здійснює подвиг, що дітям потрібна повноцінна сім’я, хай навіть така фальшива. Вона вірила, що рятує їх від травми розлучення, від клейма «дитина з неповної сім’ї».
Раз на кілька тижнів Роман осчастливлював їх своєю появою. Ці візити були схожі на інспекцію. Він був відсторонений, роздратований, майже весь час сидів у телефоні, з кимось запекло листуючись і ледь помітно посміхаючись екрану. Ця посмішка, призначена не їм, різала Ольгу без ножа.
– Тату, дивись, я п’ятірку з математики отримала, – з гордістю показувала щоденник Аня.
– Угу, молодець, – кидав Роман, не відриваючи погляду від екрану.
Ольга, як режисер у провальному спектаклі, намагалася врятувати сцену. Вона грала роль люблячої, впевненої в собі дружини, ставила йому питання про роботу, сміялася з його пласких жартів, намагалася згладити цю оглушливу незручність і порожнечу.
Іноді вона наважувалася на відчайдушний крок – організацію сімейних вихідних. Це був її сольний виступ. Вона сама вибирала маршрут, парк атракціонів, кіно, кафе, морозиво. Вона тягла всю ситуацію на собі. Купувала квитки, замовляла їжу, усміхалася, жартувала, фотографувала їх усіх разом, намагаючись впіймати момент, де вони хоч би виглядали щасливими.
Діти спочатку раділи. Не стільки татові, скільки самій ідеї спільного дня, атракціонам, попкорну. Роман же йшов поруч із кам’яним, нудним обличчям, періодично відходячи вбік, щоб поговорити по телефону тихим, прихованим голосом.
У такі моменти Ольга відчувала, як її щоки палають від сорому й приниження. Внутрішньо вона була цілковито виснажена від цієї напруги, але вперто продовжувала, переконуючи себе, що діти повинні бачити їх разом, що ці фотографії в альбомі – докази їхньої сім’ї.
Ціна цього прикидання була висока. Після кожного такого сімейного дня Ольга почувала себе вичавленою до краплі. Насувалася порожнеча, гостре, нудотне відчуття фальші. Її тіло почало бунтувати. З’явилися виснажливі головні болі, які не знімали жодні таблетки. У горлі постійно стояв ком, який заважав дихати й ковтати. Ночі проходили без сну, у безкінечному прокручуванні тих самих принизливих сцен і думок. Але вона продовжувала свій марафон.
Ключова сцена розігралася в одну з таких неділь. Вони повернулися з парку. День був особливо напруженим. Роман був нервозним, постійно огризався. Коли Єгор випадково пролив на нього сік, він злобно засичав:
– Незграба, увесь у матір!
Ольга зробила вигляд, що не почула, швидко затерши пляму серветкою. Зрештою він, посилаючись на терміновий дзвінок з роботи, пішов раніше, ніж обіцяв, гучно хлопнувши дверима. Ольга залишилася сама з дітьми посеред розкиданих іграшок і липких обгорток від цукерок. Вона мовчки почала прибирати, намагаючись стримати сльози приниження та безсилля, які підступали до горла.
Саме в цей момент до неї тихо підійшла її восьмирічна донька Аня. Вона постояла поруч, спостерігаючи за маминими тремтячими руками, а потім сказала ту саму фразу:
– Мам, а чому ти робиш вигляд, що ми щасливі? Тато ж нас не любить. Це видно.
Ця проста дитяча фраза зруйнувала всю її складну конструкцію брехні. Вона розсипалася в порох, як картковий дім від подуву вітру.
Ольга опустилася прямо на підлогу серед іграшок, відчуваючи холод лінолеуму крізь тонку тканину домашніх штанів, і подивилася на свою доньку. В очах дитини не було докору, була лише тиха, доросла свідомість. І до Ольги нарешті дійшло. Діти не дурні. Вони все бачать і, що ще важливіше, все відчувають. Їм не була потрібна ця намальована ілюзія. Їм була потрібна чесність і безпека. Її брехня була не захистом, а джерелом постійної тривоги й травми. Вона змушувала їх не довіряти власним почуттям. Вони бачили одне: холод, роздратування й байдужість батька, а чули від мами інше – про його любов і героїчну роботу. І цей дисонанс зводив їх з розуму, змушуючи думати, що з ними щось не так. Вона вперше визнала: її страх зруйнувати сім’ю зробив усім тільки гірше.
Ввечері, коли діти заснули, Ольга довго сиділа одна на кухні, дивлячись у темне вікно, в якому відбивалася її горбата постать. Вона більше не плакала, вона думала. Взяла в руки телефон і відкрила галерею. Ось вони сьогодні в парку. Її натягнута, вимучена усмішка, згаслі очі дітей, що дивляться в камеру за її проханням, і Роман, що стоїть трохи осторонь і дивиться кудись убік. Фальш просочувалася з кожного пікселя. І вперше за багато років вона прийняла по-справжньому доросле рішення.
Вона більше не могла й не хотіла змушувати своїх дітей жити в цій фальшивій, отруєній атмосфері. Роман давно пішов фізично й емоційно. Тепер прийшов її час піти від ілюзії.
Роман знову не прийшов ночувати, не написав і не подзвонив. Наступного дня Ольга включила ноутбук і набрала в пошуковику зразок заяви про розірвання шлюбу. Вона заповнювала його рівним твердим почерком, без істерик і жалю. Кожна буква, виведена на папері, була кроком до свободи, ковтком свіжого повітря після довгих місяців задухи. У її душі була тиша й упевненість. Краще чесна, хай і неповна сім’я втрьох, ніж брехлива й мучительна.
Наступного ранку, готуючи сніданок, вона не стала вигадувати нову легенду. Коли діти запитали про тата, вона вимкнула плиту, присіла перед ними навпочіпки, щоб бути на одному рівні, взяла їх за руки і, дивлячись їм у вічі, просто сказала:
– Діти, тато більше не буде жити з нами. Так буває. Дорослі іноді перестають любити одне одного. Це дуже сумно, але це не ваша вина. Ніколи так не думайте. Але ми з вами залишимося разом. І я обіцяю, що тепер у нашому домі ми будемо жити чесно, без прикидання.
Діти відреагували набагато спокійніше, ніж вона очікувала. Єгор просто кивнув, а Аня міцно-міцно обійняла її. І в цей момент Ольга відчула неймовірну легкість, ніби з її дому й з її душі пішов не чоловік, а задушливий страх. Ранкове сонце, пробиваючись крізь кухонне вікно, здалося їй надзвичайно теплим і яскравим. Її важкий шлях до правди став початком нового, справжнього життя.
