— Тато залишив квартиру мені, а не вашій сім’ї! Мені! І ви не маєте жодного права сюди лізти! — вигукнула я ошелешеній свекрусі.
Я застигла на порозі вітальні, не вірячи почутому. У голові, ніби гримнуло. Голос Марії Сергіївни, моєї свекрухи, різав слух, мов іржаве лезо. А мій Сергій, якому я вірила більше, ніж собі, сидів із опущеними очима й кивав — мов безвольна іграшка.
«Ні… цього не може бути», — промайнуло у мене в голові. Але реальність виявилася дуже неприємною.
— Ти ж маєш розуміти, Сергійчику, — протягувала Марія Сергіївна, гортаючи якісь папери, — що квартира оформлена тільки на Аньку. Отже, ти тут… ніхто. Просто гість.
Я мимоволі стисла руки. Ну треба ж! «Гість»! У квартирі, за яку ми працювали, як прокляті? Де я, між іншим, власноруч здирала ті пошарпані, совдепівські шпалери у квіточку.
— Мамо, ну що ти таке кажеш? Ми ж не збираємося розлучатися, — пробурмотів Сергій, наче школяр, якого сварить сувора вчителька.
— Не зарікайся, сину! — відрізала Марія Сергіївна. — Життя — штука непередбачувана. Сьогодні одружився, а завтра — розлучення. А ти — на вулиці! Зрозумів?
Ото й воно — Сергій виявився просто маминим хлопчиком.
— Мамо, ну годі вже! Аня мене не покине, — спробував він хоч якось опертися.
— Хто знає! — підняла вона палець догори, мов проповідниця. — Сьогодні вона тебе любить, а завтра зустріне якогось багатія — і ти їй більше не потрібен. А квартира ж — її! Уловив?
Я відчула, як підступає обурення. Як вона сміє? Та я Сергія люблю більше за життя! Як вона може таке говорити?
— Тому, — продовжила свекруха своїм неприємним, повчальним тоном, — ти повинен наполягти, щоб Анька переписала на тебе хоча б половину. Це справедливо. Ти ж теж у цю квартиру вкладався! І морально, і фізично!
Морально? Це коли він днями лежав на дивані, граючи у свої дурнуваті танчики, поки я носилася, як навіжена, по магазинах у пошуках ламінату?
— Мамо, як я можу таке просити?! Адже квартира… вона ж дісталася їй від батька… — Сергій виглядав абсолютно розгубленим.
— І що з того? — підвищила голос Марія Сергіївна. — Ти її чоловік! Маєш право на частку! Думай головою! А то залишишся ні з чим! Я тобі як мати кажу!
І тут… мене прорвало.
Розчахнувши двері, я увірвалася в кімнату справжнім ураганом.
— Що тут відбувається? — закричала я, відчуваючи, як мене трусить від обурення.
Марія Сергіївна підскочила з крісла, мов обпечена. Сергій зірвався з дивана, як школяр, якого застукали зі шпаргалкою.
— Анечко! — пропищала свекруха, намагаючись удати, що страшенно рада мене бачити. — Ми тут просто… обговорювали ваші плани на майбутнє…
— Плани на майбутнє? Ах ось як! — Я підійшла до столу й вихопила один із папірців. — Що це за документи? Заява на переоформлення права власності? Уже й це встигли підготувати?
— Аню, ну навіщо ти одразу кричиш? — пробубонів Сергій, простягаючи руки, ніби хотів мене заспокоїти. — Мама просто… хвилюється за мене…
— Хвилюється? Та вона тут інтриги плете, — я обернулась до свекрухи. — Батько залишив квартиру мені! А не вашій родині! Мені! І ви не маєте жодного права сюди лізти!
— Як ти зі старшими розмовляєш? — надула губи Марія Сергіївна. — Я лише хочу, щоб мій син був захищений!
— Захищений? — Я зробила крок до неї. — Це ви називаєте захистом — учити мого чоловіка вимагати моє майно? Квартиру, яку мені залишив батько?
— Сергій же твій чоловік! — свекруха схрестила руки. — Він має право на половину! Він же зробив із цієї халупи цукерочку! Ти що, забула, що тут було? Я поглянула на Сергія.
— Це правда? Ти думаєш, що я повинна віддати тобі половину квартири?
Сергій опустив голову.
— Мамо, навіщо ти все так подаєш… Я просто… Я не хочу залишитися ні з чим, якщо раптом…
— Якщо раптом що? — перебила я. — Якщо раптом я тебе покину й піду до багатого бізнесмена? Так?
Сергій почервонів.
— Ні… ну… не зовсім так… Але…
— Значить, мама має рацію, — я перевела погляд на свекруху. — Ви весь це час думали, що я якась меркантильна жінка, яка тільки й мріє обчистити вашого бідненького синочка?
— Я просто… — почала було виправдовуватися Марія Сергіївна.
— Я більше не хочу вас слухати! Я втомилася від ваших вічних зауважень, порад і від самої вашої присутності в моєму житті! Це моя квартира! І вирішувати, кому тут жити, буду я!
Розвернувшись, я вибігла з кімнати. Слізьми перехопило горло. Я грюкнула дверима спальні й згорнулася в кутку на ліжку. Усе розлетілося в друзки за одну мить. Дім, який я так любила, раптом став кліткою, повною брехні та недовіри. Мій Сергій… Мій коханий Сергій… Виявився маминим хлопчиком, готовим продати мене за копійку, аби тільки догодити своїй матусі. Мені потрібно було тікати. Тікати якомога далі від цієї сім’ї.
Я вирішила поїхати до Львова, щоб змінити провітритися й зрозуміти, що робити далі. Я ходила вузькими вулицями міста, відвідувала собори та все думала, як жити далі. У кишені лежав квиток додому. Тільки їхати назад, у той задушливий, сірий світ мені зовсім не хотілося. Я вдихала на повну свіже повітря, змішане з ароматами піци, і ловила уривки чужих фраз.
Рішення виникло раптово. Я дістала телефон і перебронювала квиток на пізнішу дату. Вирішила залишитися у Львові ще на кілька днів. Коли я сиділа у кав’ярні, закривала очі і все одно думки про Сергія і квартиру не давали мені спокою. Найбільше дратувала мене його матір. Я довго не могла заспокоїтися й знайти правильне рішення.
Повернувшись додому, я вже не була тією зляканою, розгубленою жінкою, яка втікала з власної квартири від криків і образ. Подорож дала мені те, чого мені так бракувало: тишу, щоб почути себе, і відстань, щоб побачити правду.
Я сиділа на кухні, розкладаючи перед собою фарби та пензлі. Хотіла повернутися до живопису, який закинула, відразу після весілля. На столі лежав недописаний пейзаж — я розмазувала тремтливими мазками акварель, коли почула, як тихо повертається ключ у замку.
Сергій. Він зайшов обережно, ніби боявся мене налякати або образити. Постояв у дверях, не наважуючись підійти.
— Аню… ты вернулася, — прозвучало майже шепотом.
Я довго дивилася на нього. Обличчя втомлене, погляд винний. І в серці стислося, що я ледве стримала сльози. Я кохала цього чоловіка. Нехай він і був слабким, заплутаним, в усьому слухав свою матір. Але ж він був моїм.
— Повернулася, — тихо відповіла я. — Але не для того, щоб все було як раніше.
Він опустив голову.
— Я знаю… Мама перегнула… Я… я не повинен був… — Сергій ковтнув повітря, шукаючи слова. — Я не хочу тебе втратити.
Я глибоко вдихнула.
— Я теж не хочу тебе втрачати. Я не тікала від тебе, Сергію. Я тікала від того, що ти дозволяєш робити своїй матері. Від того, що вона втручається у наше життя так, ніби ми — її власність. Я не можу так більше. Це руйнує нас.
Він сів навпроти, зім’явши в руках шапку.
— Я поговорю з нею й поставлю межі. Тільки не поспішай з висновками.
Я довго мовчала. Довше, ніж він, мабуть, міг витримати. Але за цей час я встигла впорядкувати думки.
— Шанс я дам, — сказала я нарешті. — Але один. Єдина умова: ти сам приймаєш рішення у своєму житті. Ти мій чоловік, Сергію. Не мамин син.
Він підняв очі — і в них було те, чого я давно не бачила: щирість і страх втратити мене.
— Я тебя люблю, — прошепотів він.
Я тихо усміхнулася.
— Я теж тебе люблю. Але наше життя — це ми двоє. А не ми і твоя мама.
Він кивнув. Повільно, але впевнено. Наче усвідомив це вперше.
У ту хвилину я зрозуміла: ми ще маємо шанс. Невеликий, крихкий, але справжній. І якщо він справді відсторониться від її впливу, якщо подорослішає бодай на крок — ми зможемо нормально жити. А поки… я взяла пензель і повела по паперу легкою лінією. Нову лінію. Новий рух. Нове життя, в якому я вже не тікатиму від свекрухи.
