— Тату, а нам-то що дістанеться? Вони ж все забрали… їм машину, гроші, мотоцикл… можна сказати, їм соболину шубу, а нам обдерту комірку.
Донька Маша образиво піджала губи, бо, незважаючи на молодість, чітко бачила, що молодші брати просто обідрали батька. Микола переглянувся з дружиною Ніною. Вона теж все розуміла з самого початку. Але сперечатися з міськими, упертими молодшими братами її чоловіка, не наважилася. Микола, закинувши ногу на ногу сидів задумавшись.
— Так, — сказав він, — залишилася тільки хата батьків, — він гірко махнув рукою, — руїна… та шматочок землі.
Він і сам не помітив, як усе сталося. Батька п’ять років тому не стало, мати доживала останні три роки у старшого сина Миколи та невістки Ніни. Добре доживала, не ображали. А от хата її стояла як сирота, руки не доходили до неї.
А як тільки мати не стало, молодші Геннадій і Леонід одразу “намалювалися” перед очима старшого брата. Одразу згадали машину батька, нехай і не нової моделі, але ще на ходу. А мотоцикл з візочком так взагалі новенький простояв, батько не встиг на ньому покататися. А Микола пару разів проїхався, та й поставив, беріг чогось.
Загалом, Геннадій машину в спадок попросив, а Льонька — мотоцикл. А ще гроші в матері були, вона мала трохи накопичень. Ось ці гроші порівну поділили, забувши, що в останню путь Микола проводив матір на свої заощадження.
І ось залишилася хатина, яка ремонту вимагала. Там же й пічка майже розвалилася, і дах пропускав, підлоги міняти треба, стіни вирівнювати… та багато чого треба зробити. І город там невеличкий, буряном заріс.
— Ну чого ж ти, брате, запустив матерів город? — з докором запитав Геннадій, нахмуривши руді брови. — Нам з Льонькою ніколи, ми на заводі працюємо, а ти тут — дім батьківський під боком маєш, але не доглянув за ним.
— А коли? — спитав Микола. — У мене от город, працюємо на ньому, а на хатину часу не вистачало… я ж пропонував вам продати, так ви самі відмовилися, нехай стоїть, казали.
— Ну ось і достоялася, що нікому не потрібна хатинка, — пожалівся Леонід. — Але поділити-то треба…
— А як поділити? — здивувалася Ніна, дружина Миколи. — Розпиляти, чи що, його?
— Продати! — сказав Геннадій.
— Пробував, ще рік тому, — відповів Микола, — ніхто не бере, там ремонт потрібен. — Він з надією подивився на братів. — Може, разом відремонтуємо, тоді й продати легше…
— Та що ти, Колю? Вкладатися в цю руїну?
— Це дім наших батьків, — з образою сказав Микола, — його ще до ладу привести можна… користувалися б усі разом…
— Та годі тобі дурниці казати, — обурився Леонід, — яке там користування? Того й дивись розвалиться… нащо нам зайві витрати? У мене от Наташка скоро родитиме…
— Ну тоді я собі залишу, — оголосив Микола, — може, підлатаю, та й продам…
— Е-ее, постривай, брате, — Геннадій встав, руді вуса на його круглому обличчі смикнулися, — так не піде. Раз залишаєш дім за собою, давай грошима з нами розрахуєшся…
— Та ви ж взяли гроші з матерчиних накопичень, — здивувався Микола.
— То гроші з заначки, а це гроші за дім. Ось давай нам нашу частку і розійдемося по-мирному, роби з цим домом, що хочеш.
— Та де ми вам ще гроші візьмемо? — обурилася дружина Ніна. — Та й як знати, скільки вам віддати треба…
— То ми оцінювача викличемо, — запропонував Геннадій.
Микола подумав і здалася йому ідея з оцінювачем справедливою. Ось у скільки оцінять, на трьох поділять і дві частини він їм виплатить — кожному свою частку.
— Згоден, так і вирішимо, — відповів Микола, — тільки задокументуємо нашу домовленість.
— Колю, ти що твориш? — запитала Ніна. — Ти цю хатинку на себе, як хомут вішаєш, та ще гроші їм віддавати зібрався… для нас це дорого…
— Ну що ти, Ніно, одразу починаєш, — ображено сказав Леонід, — нам же теж свою частку треба.
Микола не любив сваритися, не любив доводити свою правоту, навіть якщо несправедливо чинили. Хотів мирно розійтися, поступитися їм цими грошима, залишившись з батьківським домом.
Ніну він потім умовив, доньці Маші теж усе пояснив. Син старший потім приїжджав, теж вказав на те, що батька намагаються обманути. І зі спадщиною, і з братами не пощастило. А головне — після оцінки хатинки — треба частку молодшим братам виплатити.
І осі родині Кузьміних довелося піднапружитися, зібрати всі гроші, заощадження зняти й віддати братам. Добре, що оцінили хатинку недорого, вона, й справді, зовсім уже квола була.
Скаржився Микола, що раніше його ремонтом не зайнявся. А коли? То своє господарство, то мати хворіла, по лікарням возили, потім жила в них… ось і не доходили руки. А він раніше завжди батькам допомагав — ближчий до них був. А от молодші, як поїхали в місто, так там і закріпилися. Робота у них там, сім’ї, своє життя.
Спочатку Микола з Ніною оголошення давали про продаж. Але не поспішали купити хатинку в сільській місцевості. Або пропонували за неї копійки. А навесні Микола глянув на сад біля батьківського дому й серце стиснуло. Постарів сад, але ще такий добрий… а коли все цвіте — душа радіє. І так шкода йому стало… загалом, передумав продавати.
Довго вони з Ніною розмовляли про хатинку, усе прикидали, скільки витратять на пічку, на підлоги, на дах.
— Ну, ґанок, паркани, хвіртки — це я все сам зроблю. Сашко приїде, допоможе. А от все інше — тут наймати треба.
— Та ще матеріал чого коштуватиме, — підказала дружина.
— Та годі, викрутимося. Працюємо ж, та й господарство годує… може, чого продамо з овочів, та й за м’ясо виручимо.
Все літо Микола возився з хатинкою. Син приїжджав майже щовихідних й теж допомагав. Стару пічку взагалі викинули й найняли пічника, склали нову. До осені дійшла справа до даху, замінили теж повністю, щоб не протікав. А ще до того фундамент поправили. На зиму залишили, як є, тільки ходили нову пічку підтоплювати, щоб дім зовсім не задубів.
Навесні знову взялися до ремонту. Просувався він важко, не вистачало грошей, на всьому економили.
— Нічого, зате продамо за хорошою ціною й Сашкові допоможемо, нехай нову машину собі купить, будуть з онуками до нас приїжджати на новому транспорті.
До осені дім засяяв. Стояв як новенький. Ніна порахувала, скільки грошей пішло, й ахнула.
— Ну все, тепер можна оголошення давати, — сказав Микола, — я тут і сад поправив, старі дерева викорчував, нових підсадив.
Донька Маша глянула на оновлений дім, подивилася на старшого брата Олександра. — Сашко, тобі не шкода, якщо бабусина хатинка продасться?
Санька дивився, задумавшись. Згадав, як вони тут з Машкою гралися, як ховалися, як бабуся виходила на ґанок і кликала обідати. — Слухайте, родичі, — він подивився на Миколу й Ніну, — а може, залишимо… залишимо дім собі? Буде комусь дача.
— Я б теж залишила, — сказала Маша, — шкода продавати, — тут такий сад, стільки ягоди… яблука ростуть…
— Ой, діти, ми купу грошей вклали, — засмутилася Ніна, — треба батька спитати… Колю, ну чого мовчиш?
Микола присів на сходинку новенького ґанку, погладив її шорсткою рукою. — Город теж можна повністю під посадки зайняти… зайве восени продавати…
— Ну так що, батьку, залишаємо? — запитав Олександр.
Микола махнув рукою:
— Залишаємо. Своє ж… рідне.
Наступного року поруч із оновленою хатинкою топилася лазенька, цвів сад і хвіртка не зачинялася. Бігали діти старшого сина, приходила Маша, перевіряла сад, милуючись його цвітінням.
На самому початку літа, коли в городі вже все зійшло, приїхали Геннадій і Леонід. Земля, як то кажуть, плітками повниться, ось і приїхали глянути, що там старший брат зробив. Глянули на хатинку й не впізнали — краса. Та ще палісадник Ніна розмалювала, прямо як художниця.
— Колю, ну ти молодець, — похвалив Геннадій, — тепер хатинку легко можна продати за великі гроші.
— А я не збираюся продавати, — сказав Микола.
— Як це «не збираєшся»? Ми ж хотіли продати, щоб гроші поділити…
— Так ми й поділили, — спокійно сказав Микола.
— Ні, постривай, брате, молодших ображати недобре, — сказав своє слово Льонька, — ти гроші віддав за не ремонтований дім, а тепер сума інша буде, нам теж належить…
— А ось це бачили?! — Микола зробив фігуру з трьох пальців. — Фікус вам!
Навіть дружина Ніна й донька Маша здивувалися сміливості батька. Він, зазвичай м’який, поступливий, а тут видав «конфігурацію»… й кому? Молодшим братам.
— Ми до суду подамо, будемо за спадщину чіплятися! — Погрозив Геннадій.
— Ніно, дай-но ту папірку, — попросив Микола. Він сунув у лице оцінку дому й згоду, що не претендують більше на батьківський дім. — Ось мої права, а у вас тепер ніяких прав. Дякую Ніні, підказала, щоб документом заручитися про вашу відмову. Пам’ятаєш, Гено, як підписував? Усе законно. Гроші ми вам виплатили за дім, тепер це наша власність… то ще раз кажу: фікус вам, а не спадщина… нахлібники.
Геннадій і Леонід пихтіли від образи, але проти законних прав не підеш. Самі зрозуміли, що папірець нотаріально завірений, підстрахувався Микола. А вони тоді, бажаючи вхопити те, що можна вхопити, погодилися на такий розклад.
— Ну все, не приїдемо більше, — пообіцяли брати.
— А ви й так не приїжджали, навіть коли мати ще жива була, усе вам ніколи… й не допомагали.
Тут Ніна швидко збігала в дім і винесла квітку. — Ось, брати, на дорогу вам… добрий такий фікус…
Брати блиснувши очима, вийшли, ляснувши хвірткою й навіть не озирнувшись на батьківський дім, який з такою легкістю були готові продати, не вклавши в нього більш ані копійки. Микола похилив голову.
— Колю, не засмучуйся ти так, може, ще помиритеся, — сказала Ніна.
— Та не засмучуюсь я, а просто неприємно, сам не помітив, коли вони встигли так змінитися — Генка з Льонькою, спільні ж у нас батьки… але нічого, колись треба й відсіч дати.
— Мам, тату, там ягода починає дозрівати.
— Машко, та рано ще, — сміялася Ніна.
— Та все одно, ходімо поглянемо. — І всією родиною вони пішли милуватися ягодою.
