У просторій хаті на околиці Винник, де пахло свіжою випічкою й старим деревом, уже двадцять років точилася тиха, але вперта суперечка за головенство під одним дахом.
Хата була Мартина й Андрієва: вони її збудували власними руками ще до весілля, цеглина за цеглиною, позичаючи в людей і техніку.
Але після того як не стало дружини Віктор Степанович, Мартин тато, залишився сам у старій батьківській хатині в селі й одного дощового листопадового вечора приїхав «на кілька днів». Ті «кілька днів» розтягнулися на шість років.
І ось одного недільного обіду, коли на столі парувала кутя з маком, смажена качка й бабка з вишнями, терпець у Марти увірвався остаточно.
Віктор Степанович, як завжди, сидів на чолі столу (місце, яке він собі обрав ще першого дня) і повчально тлумачив зятю:
«Андрію, ти ж чоловік, а дозволяєш, щоб у хаті все по-бабськи робилося! Треба було курник переставити на сонячний бік ще в серпні, а ви досі тягнете. І сарай той кривий стоїть, бо ти, вибач, руки з одного місця…»
Андрій мовчки жував, лише щелепи грали.
Марта поставила миску з компотом так гучно, що ложки задзеленчали.
«Тату, годі мого чоловіка доводити!» — випалила вона роздратовано.
Віктор Степанович підняв брови:
«А чому він такий нахабний? Я ж по-доброму кажу!»
Марта видихнула, ніби перед стрибком у холодну воду:
«От якби ти жив у своєму будинку, то головою би був ти. А так, тату, це ти живеш у будинку зятя, і ти тут є гість!»
У хаті запала така тиша, що чути було, як муха б’ється об шибку.
Андрій перестав жувати. Очі в нього стали круглі, як п’ятачки.
Віктор Степанович повільно поклав ложку, витер вуса й промовив:
«Гість, кажеш… У власної доньки — гість… Добре. Запам’ятаю».
І вийшов з хати, грюкнувши дверима так, що ваза на полиці хитнулася.
Марта залишилася стояти, тримаючись за спинку стільця. Андрій нарешті проковтнув:
«Марто… ти це серйозно?»
«Я не знаю… Але я вже не можу. Він мене з розуму зведе. І тебе теж».
Того ж вечора Віктор Степанович зібрав свій старий чемодан — той самий, з яким приїхав, — поклав туди три сорочки, светри, годинник з зозулею й фотографії покійної дружини.
«Я поїду до сестри в Ходорів, — сказав сухо. — Там хоч не гість».
Марта хотіла щось сказати, але горло стисло. Андрій мовчки виніс чемодан до машини.
На ранок хата була порожня й якась чужа. Віктор Степанович поїхав о шостій, навіть чаю не випив.
Тиждень минув у дивній тиші. Андрій ходив, ніби винен, Марта плакала в подушку. Навіть собака Рекс сумно лежав на ґанку й не гавкав на котів.
А потім почалося.
Спочатку сусідка тітка Оля прибігла:
«Марто, твій тато в Ходорові в лікарні»
Марта з Андрієм кинулися туди. У палаті Віктор Степанович лежав блідий, з крапельницею.
«Тату…» — Марта впала на коліна коліна біля ліжка.
«Нічого, дочко… Пройде, — прошепотів він. — Просто… самотньо стало. Думав, помру — ніхто й не помітить».
Андрій стояв у дверях, тримаючи шапку в руках.
«Тату… Вікторе Степановичу… Пробачте мене, дурня. Я мовчав, бо поважав вас. А треба було сказати: ви тут не гість. Ви — дід будинку. Без вас хата — не хата».
Віктор Степанович відвернувся до стіни.
«Пізно, сину… Я вже старий, мені місце в своїй хатині».
Через місяць його виписали. Марта з Андрієм привезли його назад до Винник, але він уперся:
«Ні. Я повернуся в своє село. Там хоч стіни мене знають».
Вони умовляли, просили, мало не на колінах стояли. Марта плакала:
«Тату, я погарячкувала. Я не те мала на увазі… Я просто втомилася. Але без тебе я тепер не можу».
Віктор Степанович мовчав.
Тоді Андрій зробив те, чого ніхто не чекав.
Він поїхав у село до старої хатини тестя, де вже дах провалився й вікна повибивало. За два місяці, працюючи вечорами й вихідними, зібрав бригаду, перекрили дах, поставили нові вікна, побілили, поставили нову піч. А головне — перенесли туди все, що було дороге Віктору Степановичу: старий буфет, вишиті рушники, годинник із зозулею.
Коли все було готове, Андрій приїхав до Ходорова.
«Вікторе Степановичу, поїдемо додому».
«Куди?» — насупився той.
«До вас додому. Але тепер уже по-справжньому вашого».
Вони приїхали в село. Віктор Степанович вийшов з машини — і завмер. Хатина стояла, як нова, над дверима висіла табличка, яку Андрій вирізав власноруч:
«Тут живе господар Віктор Степанович».
Старий довго мовчав, а потім… розплакався. Вперше за все життя при всіх.
« Не розумний ти, Андрію… Навіщо стільки грошей угробив?»
«Бо я зрозумів, — відповів зять, — що господар не той, у чиєму будинку живеш, а той, кого поважають і чекають. Ви — господар. І там, і в Винниках, і тут. А ми з Мартою просто хочемо, щоб ви були живі-здорові й не ображалися».
З того дня все змінилося.
Віктор Степанович залишився жити в своїй відновленій хатині, але щонеділі приїздив до доньки на обід — уже не як той, хто «головує», а як дорогий гість, якого зустрічають з обіймами.
А коли сідав за стіл, Марта сама ставила його на чільне місце й казала:
«Тату, ти тут головний господар. А ми з Андрієм — просто щасливі, що ти в нас є».
І він більше ніколи не повчав зятя, як ставити курник.
Бо зрозумів: головним його зробила не стіл і не місце під сонцем, а любов доньки й повага зятя.
А приказка в їхній родині з’явилася нова:
«Не той господар, хто на чолі столу сидить, а той, без кого за столом порожньо».
Олеся Срібна
