— Софійко, сідай, — батько поклав на стіл дві руки долонями вниз, ніби збирався підписувати вирок. — Є розмова. Серйозна.
Софія щойно зайшла до батьківської хати після роботи.
Пальто ще не зняла, сумка висіла на плечі. Вона одразу відчула: щось не те. Мама сиділа на дивані й дивилася в підлогу. Молодша сестра Ліля (сімнадцять років, випускниця, вся в телефонах) сиділа поруч і нервово крутила браслет.
— Тату, що сталося? — Софія скинула пальто на вішак.
— Сідай, кажу. Ми з мамою вирішили. Весілля твоє — за наш рахунок. Але є умова.
Софія сіла. Серце вже стукало.
— Яка умова?
Батько подивився прямо в очі.
— Ти маєш взяти Лілю жити до себе. Після мого дня народження. Назавжди. Вона буде вчитися в Києві, а в нас тут роботи для неї немає. Ти ж уже на своїй квартирі, двокімнатна, тобі самій тісно не буде.
А ми з мамою нарешті відпочинемо. І тоді — весілля платимо повністю. І сукню, і ресторан, і все-все. А якщо ти скажеш «ні»… — він зробив паузу, — тоді грошей не буде. І дорогу до батьківської хати можеш забути. Залишиться в нас одна донька. Ліля.
Тиша була така, що чути було, як у сусідів собака гавкає.
Софія повільно повернула голову до Лілі. Та сиділа, опустивши очі, щоки горіли.
— Тобто… — Софія намагалася зібрати думки, — ви мені ставите ультиматум: або я беру Лілі до себе назавжди, або мене викреслюєте з сім’ї?
— Не назавжди, — втрутилася мама тихо. — Поки Ліля не стане на ноги…
— Мамо, їй сімнадцять! «Стати на ноги» — це мінімум десять років! — Софія вже майже кричала. — Я сама ще на ногах не стою! Я кредит за квартиру плачу! Я весілля планую! Я…
— Ти старша! — перебив батько. — Ти маєш відповідальність! Ми з мамою все життя на вас двох працювали! Я в три зміни на заводі горбатив, мама в школі до ночі перевірки! А тепер ти кажеш «ні»? Ти що, нас кинути хочеш на старості?
— Я вас не кидаю! Я просто… я не можу взяти ще одну людину до себе! У мене одна кімната спальня, друга — вітальня! Де Ліля спатиме? На розкладачці в коридорі?
Ліля нарешті підняла голову. Голос тремтів.
— Соню… я не хочу… я не просила…
— Бачиш? — батько вказав на Лілі. — Вона не просила, а ти вже кричиш! Ти егоїстка! Тільки про себе думаєш!
Софія встала.
— Я піду. Поки не наговорила зайвого.
— Іди-іди, — батько махнув рукою. — І не повертайся, якщо не зміниш думку.
Вона вийшла. Грюкнула дверима.
Дорогою додому плакала в машині так, що довелося зупинитися на узбіччі.
Через два дні — дзвінок від мами.
— Соню, ну що ти ображаєшся? Приїдь, поговоримо…
— Мамо, я не ображаюся. Я просто не знаю, як вам пояснити. Я не проти допомогти Лілі. Але не так. Не ультиматумами. Не «або ти — або тебе немає».
— Ти ж старша сестра…
— Старша сестра — це не вантажник і не безплатний гуртожиток.
Мовчанка в трубці.
Тиждень мовчали всі.
А потім Софія випадково почула розмову в батьківському домі (приїхала забрати зимові речі, думала нікого немає).
Батько по телефону:
— Так, Петрівно, я вже все вирішив. Якщо Софія не візьме Лілі — хай не розраховує ні на що. Квартира після нас — Лілі. Машина — Лілі. Все Лілі. А Софія нехай зі своїм адвокатом живе, раз така розумна.
Софія завмерла за дверима.
Мама тихо:
— Іване, може, не треба так різко…
— Треба! Хай знає! Я її виростив, вивчив, а вона тепер «мені важко»!
Софія зайшла.
— Я все чула.
Батько обернувся.
— І правильно, що чула. Щоб знала.
— Тату… — голос Софії тремтів, але вона не плакала. — Ти мене справді викреслиш? За те, що я не хочу жити з сестрою в одній квартирі все життя?
— Ти не просто «не хочеш». Ти відмовляєшся від сім’ї.
— А ти шантажуєш мене сім’єю.
Ліля вибігла з кімнати. Через хвилину повернулася з рюкзаком.
— Я поїду з Софією. Зараз. І більше не повернуся. Якщо ви її виганяєте — виганяєте й мене.
Батько оторопів.
— Ти що несеш?!
— Я все чула теж. Ви мене зробили заручницею. Я не хочу бути причиною, через яку ви виганяєте Соню. Я краще піду до неї на диван, ніж залишуся тут і знатиму, що через мене сестру знищили.
Мама заплакала.
— Лілю, дитинко…
— Я не дитинка. Я вже виросла. І я обираю сестру. Не вас.
Вона взяла Софії за руку.
— Ходімо.
Вони вийшли.
В машині мовчали хвилин двадцять.
Потім Ліля сказала:
— Соню… пробач. Я не знала, що вони так далеко зайдуть. Я думала… ну, що ти мене візьмеш на рік-два…
— Я б узяла, — Софія зітхнула. — На рік-два — так. З радістю. Але не назавжди. І не за шантаж.
— Я розумію. Тепер розумію.
Вони приїхали до Софії. Ліля кинула рюкзак у кут.
— Я спатиму на розкладачці. Працюватиму репетитором. Зароблю на оренду. Я не буду тягарем.
— Ти не тягар. Ти моя сестра.
Через місяць батько подзвонив.
— Софія… Ліля вдома?
— Ні. Вона в мене.
— Приїдьте. Поговоримо.
Вони приїхали.
Батько виглядав постарілим на десять років. Мама плакала.
— Сідайте, — сказав батько.
Вони сіли.
— Я… перегнув, — почав він. — Я думав… ну, що ти, Софійко, вже влаштована, а Ліля маленька… Я хотів, щоб у вас обидвох було добре. Але зробив це по-дурному. По-старому. Як у нас в селі колись: старша має молодшу тягнути. А ви не такі. Ви міські. Ви інші.
Він замовк.
— Я не викреслю тебе. Ніколи. І весілля заплачу. І Лілі допоможу. Але без умов. Просто тому, що ви мої доньки. Обидві.
Мама додала:
— Ми з татом поговорили. Довго. Він плакав. Я теж. Ми не хочемо вас втрачати. Жодну.
Ліля підійшла до батька й обняла його. Перша.
— Тату… я теж не хочу вас втрачати. Просто… не треба нас ставити одну проти одної.
Софія теж підійшла.
— Я б узяла Лілі. На два-три роки. Допомогла б. Але не тому, що ви змушуєте. А тому, що я так хочу.
Батько кивнув.
— Зрозумів. Пробачте старого
Весілля було через рік.
Батько платив усе. Сам вибирав ресторан. Сам плакав, коли вів Софію до вівтаря.
А коли настав тост батька, він встав і сказав:
— У мене дві доньки. Дві. І я мало не втратив одну, бо думав, що можу їх ділити. Не можна ділити дітей. Не можна ставити у
мови. Бо любов — це не торг. Це просто любов.
Він підняв келих.
— За моїх двох доньок. За те, що вони розумніші за мене. І за те, що пробачила.
Ліля й Софія встали й обняли його одночасно.
А потім Ліля шепнула Софії на вухо:
— Знаєш, я все одно до тебе переїду. На два роки. Але тепер — тому що ти моя сестра. А не тому що мене змусили.
Софія посміялася:
— Диван уже твій.
Олеся Срібна
