Кажуть, що чоловік: може зігріти дім, а може спопелити все вщент. Іван належав до другої категорії. Високий, ставний, із тією особливою посмішкою, на яку «купуються» жінки, він звик отримувати від життя все й одразу.
А коли вдома ставало занадто тихо через дитячий плач чи побутові розмови, Іван просто шукав «свіжого повітря» на стороні.
Того вечора той цирк у домі Івана та Ганни було чути навіть на вулиці. Посуд не літав, але слова були гостріші ніж можна собі уявити.
— Знову? Іване, третя година ночі! Ти хоч уявляєш, що відчувають діти, коли питають, де тато, а я не знаю, що збрехати? — Ганна стояла посеред кухні, її руки тремтіли.
Іван роздратовано кинув ключі на стіл. Металевий брязкіт пролунав голосно.
— Слухай, Ганно, досить цього допиту! Я працюю, я даю гроші. Чого тобі ще треба? Моєї свободи? Не дочекаєшся. Я чоловік, мені потрібен простір!
— Простір? — Ганна гірко засміялася. — Твій «простір» пахне чужими парфумами. У тебе двоє дітей, Іване! Вони люблять тебе, чекають… а ти вирішив гуляти?
— Так, вирішив! — вигукнув він, наступаючи на неї. — Мені набридло це вічне «дай», «купи», «прийди вчасно».
Я подаю на розлучення. Поживу нарешті для себе. Побачимо, як ти заспіваєш без моєї допомоги.
Ганна раптом замовкла. Вона випрямилася, і в її погляді замість сліз з’явився холодний спокій.
— Добре, Іване. Подавай. Але знай: за твоїми правилами я жити не буду. Після нашого розриву ти станеш для мене просто спогадом. І не сподівайся, що цей шлях назад буде відкритим.
Іван лише відмахнувся. Він уже подумки ділив майно: машину — собі, квартиру — навпіл, дачу — їй. Він мріяв про «холостяцький рай».
Минуло кілька місяців. Процес розлучення тривав, бізнес Івана почав незрозумілим чином давати збої, а «свобода» виявилася не такою солодкою, як він малював.
Одного вечора він заїхав до своїх кумів — Степана та Марії. Він чекав підтримки, чоловічого «ти все правильно зробив», але потрапив у зовсім інший світ.
Коли він зайшов, діти Степана саме гралися у вітальні.
— О, кум прийшов! — вигукнув Степан, але в його голосі не було колишньої радості. — Сідай, Іване. Марія зараз чай принесе.
Іван сів у крісло й мимоволі задивився на кума. Молодший син Степана заліз батькові на спину, вигукуючи: «Тату, ти мій кінь! Вези мене в казку!».
Степан сміявся, обережно притримуючи малого за ніжки.
— Степане, як ти витримуєш цей ґвалт? — скривився Іван. — Хіба тобі не хочеться спокою? От я тепер вільний — роблю, що хочу.
Степан раптом став серйозним. Він зняв сина з плечей, поцьомав його в маківку і відправив до кімнати.
— Знаєш, Іване… колись я теж думав, що спокій — це головне. Але спокій у порожній хаті — це не свобода. Це тягар.
У цей момент Марія винесла пироги. Вона сіла поруч із чоловіком, і Степан наче ненароком поклав руку їй на плече. Це був такий простий, майже непомітний жест, але в ньому було стільки тепла, що в Івана ніби очі відкрилися.
— А діти як, Іване? — тихо запитала Марія. — Ганна казала, ти вже два тижні не дзвонив.
— У мене завал на роботі, податкова тисне… — почав виправдовуватися він.
Податкова тисне на бізнес, а дітям тисне на серце твоя відсутність, — відрізав Степан. — Подивися на моїх малих.
Вони знають, що я їхній фундамент. А ти свій фундамент власноруч підірвав. Чим ти тепер своє життя триматимеш?
Грошима? Так вони сьогодні є, а завтра — папір.
Малий син кума знову забіг до кімнати, підійшов до Івана і раптом міцно обійняв його за коліно.
— Дядьку Іване, а ви чого такий колючий? Ви сумний? Хочете, я дам вам свого ведмедика? — пролепетав хлопчик, дивлячись на нього величезними щирими очима.
Іван оцепенів. Цей дитячий запах, ці маленькі рученята… перед очима постали його діти. Його син, який так само колись підходив до нього, а він лише бурчав: «Відчепися, я втомлений».
Він відчув, як у горлі став клубок. Сльози, які він стримував роками, вважаючи їх проявом слабкості, раптом самі покотилися по щоках.
Він закрив обличчя руками і вперше в житті по-справжньому розплакався — не від жалю до себе, а від усвідомлення того, яку велику брехню він будував довкола себе.
Фінал виявився зовсім не таким, як у юридичних документах.
Бізнес розсипався як картковий будинок — партнери відвернулися, дізнавшись про його ставлення до сім’ї. У ділових колах репутація надійного сім’янина важила більше, ніж Іван думав.
А будинок тітки, який він отримав у спадок і вважав «щасливим квитком», виявився тягарем із боргами. Іван стояв на порозі розваленої хати, тримаючи в руках телефон.
Він набрав номер Ганни.
— Алло, — почувся її голос. — Слухаю тебе, Іване. Юрист казав, що ти підписав папери.
— Ганно… я не за папери. Я… я бачив кумів сьогодні. Бачив, як діти дивляться на Степана.
— І що? Ти хочеш глядачів для свого нового життя? — голос Ганни був рівним, без злості, але цей спокій лякав більше за крик.
— Я хочу бути татом, Ганно. Просто дозволь мені прийти… не як власнику машини чи дачі. А просто як людині, яка зрозуміла, що в неї немає нічого дорожчого за той шум у вітальні, від якого я тікав.
У слухавці була тиша. Довга, нестерпна тиша.
— Приходь у неділю, — нарешті сказала вона. — Діти чекатимуть. Але пам’ятай, Іване: довіру не отримують у спадок. Її будують роками. Почнеш із першої цеглини?
Іван сів на поріг старої хати й уперше за довгий час відчув не страх, а надію. Його колишні «правила» пропали.
Попереду був важкий шлях додому, де його чекали не гроші, а ті, хто вмів обіймати просто за те, що ти є.
Як Він подивився на свій телефон, де була купа контактів бізнес-партнерів, “важливих” людей та миттєвих захоплень. Але найцінніший номер – його домашній, який він колись майже видалив – був єдиним, що зараз мав справжній сенс.
Стара фотографія та гіркий присмак свободи
Наступного ранку Іван прокинувся в своїй “холостяцькій” квартирі. Сон був тривожним, повним дитячих голосів та докорів кума.
Він підійшов до дзеркала. Перед ним стояв чоловік з пожовклим обличчям, мішками під очима та порожнім поглядом. Де та іскра, той блиск “вільного” птаха, яким він так пишався? Замість нього – лише втома і присмак гіркої, запізнілої правди.
Він почав збирати речі, щоб переїхати остаточно. Перебираючи старі коробки, натрапив на пошарпану рамку. На фотографії – він, Ганна і двоє маленьких дітей.
Ганна обіймає його, її очі сяють любов’ю, а діти міцно тримаються за його руки. Усі щасливі, усміхнені. Ця фотографія була зроблена на дачі, яку він так легко віддав дружині.
Іван провів пальцем по знімку, згадуючи той день. Тоді він був дратівливий, поспішав до своїх “важливих справ”, але діти вперто тягнули його за руки, не даючи піти.
“Тату, не йди! Ми тебе любимо!” — дзвеніли в його пам’яті дитячі голоси. Він тоді відмахнувся, сказавши, що “має заробляти гроші, щоб у вас все було”.
— Все… — прошепотів Іван, дивлячись на щасливі обличчя на фото. — У мене було все. А я проміняв це на цегляну коробку і купу паперів.
Він взяв фотографію і акуратно поклав її в кишеню піджака, що висів у шафі. Це був перший крок. Не до розлучення, не до свободи, а до того, щоб знову навчитися бачити.
Валентина Тодоренко
