— Тату, ну ти ж розумієш, речі, онуки, багажники забиті… ми наступного разу обов’язково! — кинув син у слухавку, навіть не підозрюючи, що цими словами він щойно викреслив батька з їхнього свята життя.
Сергій Олексійович прокинувся ще вдосвіта. Сонце тільки-но почало зазирати у вікна його невеликої однокімнатної квартири на околиці Одеси, а він уже був у передчутті великого свята. Вчора приїхала донька Оленка з сім’єю. Приїхали на своїй машині, з іншого міста, щоб гостювати цілий тиждень у рідних краях. Зупинилися вони у брата — Олександра.
Батькова «одиничка» була занадто тісною для такої компанії, там і розвернутися ніде. Свою велику трикімнатну квартиру Сергій Олексійович залишив синові ще тоді, коли була жива дружина, Марія Степанівна. Думали тоді — дітям простір потрібен, онукам…
Вчора Оленка заскочила до батька буквально на хвилинку. Обійняла, цьомнула в щоку, пахнучи дорогими парфумами та дорогою, швиденько розпитала про здоров’я і вже на порозі повідомила, що поспішає на зустріч із подругами дитинства. А от сьогодні — сьогодні мав бути справжній день сім’ї. Сашко та Оленка вирішили разом поїхати до моря. Домовилися виїхати двома машинами. Попередили батька, щоб був готовий рівно на восьму ранку — заїдуть, заберуть.
Радість від майбутнього спілкування з дітьми та онуками, яких він бачив лише по відеозв’язку, так розбурхала старого, що він ще вчора почав готуватися до поїздки. Сходив на місцевий ринок, прикупив гумові капці-шльопанці, нову футболку з якимось іноземним написом і шорти. Недорогі, звичайно, зате нові, пахнуть свіжою тканиною, а не старістю. Витратився, звісно, суттєво для свого бюджету, але вирішив — якось дотягне до пенсії на кашах. Не кожен же день така подія! Коли ще вся родина збереться разом під ласкавим морським сонцем?
З раннього ранку Сергій Олексійович привів себе в порядок: ретельно поголився, наче на побачення, вдягнув обновки й сів у крісло прямо навпроти настінного годинника. Чекати.
Час тягнувся повільно, наче густий мед. Він прислухався до кожного шуму за вікном. Ось рипнули гальма — ні, це сусід на своїй старій «Мазді». Ось грюкнули дверцята — теж не вони. Серце старого здригалося від кожного звуку. Очі раз у раз поверталися до стрілок годинника: сім сорок п’ять… сім п’ятдесят… вісім нуль п’ять…
Очікування перервав телефонний дзвінок. Сергій Єгорович схопив мобільний так швидко, ніби той міг передумати дзвонити. Дзвонив син.
— Батю, — голос Олександра звучав якось винувато і надто квапливо. — Тут така справа… Коротше, не виходить тебе забрати. Місць у машинах зовсім не вистачає. Розумієш, забили багажники шезлонгами, сумками з їжею, діти ззаду розвалилися, самі ледь розмістилися. Тебе посадити просто нікуди. Ну, ніяк не втиснути.
Сергій Олексійович мовчав. Він відчував, як усередині щось обривається. Радість, що так яскраво палахкотіла зранку, вмить згасла, а її місце зайняло гірке, задушливе розчарування. Перед очима попливли щойно куплені шльопанці. Але, опанувавши себе, щоб не здатися тягарем, він тихо відповів:
— Нічого, синку… Їдьте без мене. Не біда.
І, намагаючись звільнити сина від почуття провини, яке, здавалося, і так не надто його мучило, старий додав:
— Я і сам думав відмовитися… Щось почуваюся сьогодні як не дуже. Мабуть, тиск підскочив на зміну погоди.
— О, ну от і добренько! — голос сина миттєво повеселішав, у ньому пролунало явне полегшення. Олександр навіть не перепитав, що саме болить у батька, чи потрібні ліки. — Тоді ми поїхали, бо сонце вже смажить. Відпочивай, батю, наберемося пізніше!
Короткі гудки в слухавці відлунювали в порожній квартирі, наче удари молота. Сергій Єгорович так і не переодягнувся. Він сидів у кріслі, тупо вп’явшись поглядом у порожнечу навпроти себе. У голові роїлися нестерпно сумні думки.
«Ось так воно буває, — думав він. — Був колись потрібен, був час, коли вони ні дня без мене прожити не могли. Кожен крок, кожне слово — “тату, подивись”, “тату, допоможи”. Тепер — не до мене їм. У них своє життя, свої великі машини, забиті важливими речами. Навіщо їм старий батько? Старі — вони як ті непотрібні меблі, які й викинути шкода, і місце займають…»
Одне лише його втішало в ці хвилини — син і донька не забувають одне одного, тримаються разом. Він же їм змалечку товкмачив: брат і сестра — найрідніші люди на світі. Рідніших не буває. Навіть чоловік із дружиною, по суті, стають родичами через шлюб, а решта рідні — то ще далі. А брат і сестра — від одного батька й матері, одна кров, спільне коріння. Добре вони це засвоїли. І в дитинстві одне одного в образу не давали, і зараз, бач, сім’ями дружать.
— Ну і нехай, — зітхнув Сергій Олексійович, намагаючись виправдати дітей. — Чого вже ображатися? Може, і справді місця не було? Не дітей же висаджувати заради діда.
Він наполегливо гнав від себе думку, що син міг би зробити ще один рейс — до моря їхати лише годину. Туди й назад — дві години справи. Хіба він не вартий тих двох годин? Але думка поверталася, піднімаючи з дна душі каламутну обиду.
«У Сашка ж причіп є в гаражі, — раптом згадав він. — Можна було б перевантажити туди речі з салону, і не довелося б тіснитися. Гляди, і мені місце знайшлося б. Але це ж зайвий клопіт — причіп чіпляти, вантажити… Видно, батько не вартий тих турбот. Забагато честі для старого».
Сонце за вікном почало припікати нещадно. Сергій Олексійович підвівся, зачинив балконні двері й щільно засунув штору, рятуючись від денної спеки, яка нагадувала про його самотність.
— Коли ж ця спека впаде? — пробурмотів він. — Хоч би дощик пройшов, усе легше стане дихати. А на березі моря зараз, мабуть, рай… Прохолода від води, вітерець свіжий, крики чайок. Онуки, мабуть, уже у воді хлюпаються…
Сидіти в чотирьох стінах стало зовсім несила. Стіни тиснули, нагадуючи про те, що він тут замкнений власною непотрібністю.
— Піду, чи що, на лавочку, поки там затінок. Подихаю хоч вуличним повітрям.
Він важко підвівся, розім’яв затерплі ноги, які сьогодні чомусь боліли дужче, ніж зазвичай, і рушив до виходу. Нова футболка з іноземними літерами виглядала на ньому трохи дивно, але він не став переодягатися — нехай хоч сусіди побачать, що він теж «модний».
На лавці біля під’їзду вже сиділа Петрівна — сусідка з першого поверху, давня подруга його покійної дружини. Вона була в курсі всіх подій у будинку, але мала добре серце.
— Здрастуй, Петрівно, — привітався він, сідаючи поруч. — Що, теж сидяча прогулянка?
— Привіт, Олексійовичу, — посміхнулася сусідка, оглядаючи його з ніг до голови. — Ти сьогодні наче на пляж зібрався, тільки солом’яного капелюха не вистачає. А прикид який!
Вони трохи посміялися. Напруга в грудях старого трохи відпустила, а настрій навіть дещо піднявся. Сміх — найкращі ліки від образи.
— Давно сидиш? — поцікавився він, просто щоб зачепитися за розмову.
— Вийшла Бродягу з кошенятами погодувати, — кивнула вона в бік куща бузку, що ріс біля самої огорожі. Там, у глибокому затінку, дрімав старий облізлий кіт.
Мешканці під’їзду поважали цього кота. Колись він був домашнім, мав господарів, але примхами долі — чи то господарі померли, чи то виїхали — став бездомним. Бродяга, як його назвали, був дивовижно вихованим: ненав’язливим, акуратним і дуже по-доброму ставився до своїх домашніх побратимів, які іноді гуляли на повідках. Зиму він проводив у підвалі, благо зими в Одесі останніми роками були м’якими.
Але місяць тому в нього з’явилися вихованці. Два маленьких кошеняти, невідомо звідки взяті — чи то сам знайшов сиріток у гаражах, чи то хтось із мешканців підкинув йому під кущ, знаючи його лагідну вдачу. Бродяга взяв над ними опіку і виконував свої обов’язки з дивовижною відповідальністю. Він захищав їх від бродячих псів, виводив на прогулянки сонячними місцями, вчив премудростям вуличного життя. А коли люди виносили їжу, він терпляче чекав, поки кошенята наїдяться, і лише потім брався до залишків.
— Бродяга тут, а де ж дрібнота? — запитав Сергій Єгорович, роздивляючись порожні миски під кущем.
— Забрали сьогодні, — зітхнула Петрівна. — Хороші люди приїхали з сусіднього кварталу, обох в одні руки взяли. Будуть тепер у теплі жити.
— А його, значить, залишили? — старий кивнув на кота.
— Та кому він потрібен, старий? — сумно відповіла жінка. — Я сама думала його до себе забрати, щоб хоч під старість як людина… тобто як кіт домашній пожив. Так моя Матільда такий скандал влаштувала! Вона ж у мене все життя єдиною і коханою була. Хіба вона чужого в домі потерпить? Шипіла так, що ледь не повмирали обоє. Тиждень потім зі мною не віталася.
— Так… — Сергій Єгорович опустив голову, і знову його накрила хвиля гіркоти. — Старі нікому не потрібні.
Він дивився на Бродягу, і йому здавалося, що він бачить у дзеркало самого себе. Ось старий кіт, який нікому в житті нічого злого не зробив. Був добрим домашнім улюбленцем, напевно, дітей колись розважав, мурчав господарям на вушко, коли тим було сумно.
А тепер він лежить у пилу, з надією та заздрістю дивиться на вікна квартир, згадуючи своє минуле щасливе життя. Він розуміє, що його час минув. Був потрібен малим кошенятам — і тих забрали. Тепер він знову один. Повністю один у величезному світі, де цінуються лише молодість, швидкість і породистість.
— Бродяго, — тихо покликав він. — Ану, йди сюди.
Кіт відкрив одне око, глянув на старого з якоюсь нелюдською тугою і знову відвернувся, ніби не вірячи, що кличуть саме його.
— Іди до мене, кажу, — Сергій Єгорович підвівся і підійшов до куща. — Хоч і залишилося нашого життя всього лиш хвостик, але все ж краще його дожити, знаючи, що про тебе є кому подбати. Будемо з тобою вдвох чай пити. Ти рибку любиш? Купимо тобі рибки.
Кіт завмер. Він обережно підвівся на тремтячих лапах, словно не довіряючи власним вухам. Подивився на старого довгим, вивчаючим поглядом і повільно, наче вагаючись, підійшов. Сергій Єгорович обережно взяв його на руки. Кіт був напрочуд легким, шкіра та кістки, але серце під ребрами билося швидко й відчайдушно.
Старий притиснув кота до себе, до тієї самої дурнуватої футболки, і щось почав тихо шепотіти йому на вухо. Тіло Бродяги спочатку було напруженим, але за мить він розслабився, притиснувся головою до плеча старого, заплющив очі й несподівано голосно замурчав. Це було настільки щиро, що в Сергія Єгоровича защеміло в грудях.
— Ось і добре, Бродяго, — шепотів він, погладжуючи худу спину тварини. — Хоча який ти тепер Бродяга? Ти тепер справжній одеський домашній кіт. Назвемо тебе… ну, нехай будеш Маркізом. Пішли додому. Скучив за домом?
— Футболку забрудниш, Єгоровичу! — похитала головою Петрівна, хоча в її очах бриніли сльози. — Він же вуличний, пильний.
— Та нехай її, футболку цю… — махнув він рукою. — Кому треба чепуруном ходити, а кому — просто щоб поруч хтось живий дихав.
Він розвернувся і пішов до під’їзду, тримаючи свій скарб перед собою. Коли він зайшов у квартиру, там, надриваючись, дзвонив телефон. Сергій Єгорович, не випускаючи кота з рук, натиснув на кнопку гучного зв’язку.
— Татку! Татку, що сталося?! — у слухавці ридала донька Оленка. Голос її зривався на істерику. — Я дзвоню вже десятий раз! Чому ти не відповідаєш? Я вже таке собі надумала… Думала, тобі зле, що ти впав чи щось гірше!
— Нормально все, доню, — спокійно відповів Сергій Єгорович, опускаючи кота на підлогу біля миски з водою. — Просто виходив на лавочку, телефон у хаті забув. Чого ти так розхвилювалася?
— Ми тут ледь з розуму не зійшли! — продовжувала Оленка, вже трохи заспокоюючись, але все ще схлипуючи. — Сашко на пляжі місця собі не знаходив. Я чоловіка свого вже за тобою послала, він виїхав п’ятнадцять хвилин тому. Скоро має під’їхати. Татку, збирайся швидко! Ми тут всі тебе чекаємо, діти питають, де дідусь. Ми все переклали, місце знайшли, Сашко сказав, що хоч на голові тебе повезе, аби ти був з нами! Збирайся, чуєш?
Сергій Олексійович відчув, як клубок, що стояв у горлі весь ранок, нарешті розсмоктався. Його не забули. Його просто… ну, буває, закрутилися, не подумали. Але ж схаменулися!
— Добре, доню, — посміхнувся він. — Тільки я футболку перевдягну. І зі мною ще кіт буде. Мій, домашній. Треба ж його з морем познайомити.
Недавньої образи на дітей наче й не було. Вона випарувалася, як ранковий туман над затокою.
— Та хоч усіх котів міста вези! — уже сміялася в трубку Оленка. — Тільки приїжджай швидше! Чоловік уже під’їжджає, виходь на ґанок!
— Ось так, Маркізе! — Сергій Оле вимсійовичкнув телефон і подивився на кота, який уже впевнено обнюхував кути своєї нової оселі. — Бачиш? Потрібні ми ще комусь у цьому світі! Не списали нас ще в утиль!
Кіт зупинився посеред кімнати, уважно подивився на старого, мружив очі від задоволення і… Сергію Олексійовичу здалося, що Маркіз йому підморгнув і справді посміхнувся своєю котячою посмішкою.
Старий швидко перевдягнув футболку на звичайну сорочку, взяв кота під пахву і, навіть не чекаючи, поки ноги перестануть боліти, майже бігом попрямував до виходу. Його чекало море. Його чекала сім’я. І тепер він точно знав: доки ти здатен відкрити двері своєї душі для іншого — ти ніколи не будеш самотнім.
