— Тату, сьогодні нам мають привезти нову пральну машину, а трохи пізніше приїдуть інші люди — забрати нашу. Можеш побути вдома й проконтролювати? — подзвонив зранку син Олегові Васильовичу.
— Ти мене недооцінюєш! — образився чоловік. — Я інженер технагляду! Можу прийняти сорок кубів бетону й машину арматури без перерахунку та додаткових вимірів!
— Тату, арматура нам не потрібна. Лише пральна машина. Мені ж не варто хвилюватися після минулих випадків?
— Своєю недовірою ти мене ображаєш! — обурився батько.
— Гаразд, тату, я тобі довіряю, — сказав син суворим тоном.
Стосунки Олега Васильовича з родиною сина були напружені. Він став розсіяним: то забуде забрати онуку з дитсадка, то забере додому телефон невістки, думаючи, що то його. А якось прийшов з лікарні просто в бахілах — так поспішав додивитися футбольний матч на телевізорі сина.
От і сьогодні збіг обставин виявився щасливим — знову транслювали футбол, тож відповідальність, що звалилася на плечі Олега Васильовича, його навіть тішила.
Вантажники приїхали вчасно. Чоловік прийняв нову техніку за всіма правилами: зосереджено розпакував, зазирнув у барабан, перевірив корпус на подряпини й тріщини, посмикав шланги, підписав документи й, задоволено видихнувши, повернувся на диван із відчуттям виконаного обов’язку.
— Теж мені, завдання століття, — пробурмотів він собі під ніс.
Минуло хвилин п’ятнадцять — знову дзвінок у двері.
— Прохідний двір якийсь! — гаркнув Олег Васильович, визволяючись із м’якого дивана.
— Вантажники, — невпевнено представилися двоє з суворими обличчями. — У вас тут щось забрати треба?
— Пральну машину. У ванній. На смітник, — коротко відрізав чоловік, не відриваючись від матчу, який спостерігав краєм ока з передпокою.
— Хто грає? — спитав один без особливої цікавості.
— Наша збірна, — відмахнувся Олег Васильович. — Як підете — дверима грюкніть.
— Буде зроблено, — долинуло з ванної.
За кілька хвилин у квартирі грюкнули двері. Олег Васильович самовдоволено потер руки — усі справи зроблено, нову машину прийняв, стару відправив. Тепер залишалося дочекатися сина й урочисто промовити фразу, яку він уже прокручував у голові:
«От бачиш, який у тебе відповідальний батько!»
Та раптом у голові чоловіка щось занило, засвербіло, немов хтось натиснув тривожну кнопку. Недобре передчуття змусило його відірватися від штрафного удару й піти до ванної.
— От же ж… — далі пролунали цікаві вислови, які не варто згадувати.
Вантажники, які щойно пішли, логікою себе не перевантажували — у ванній стояли дві пральні машинки, і вони забрали ту, що була ближче до виходу. Техніка, с зіпсованим барабаном і накипом всередині, немов ожила від радості: молодшу суперницю вивезли, так і не встигнувши «одружити» з водопроводом.
Миттєво усвідомивши, що кожна секунда на вагу золота, Олег Васильович кинувся до вікна. Унизу, біля під’їзду, стояла вантажівка. Двоє суворих чоловіків — тих самих, яких він бачив лише краєм ока, — закривали кузов і готувалися рушати.
— Стояти! Куди?! Верніть машину! Ви не ту забрали! — заволав він, забувши відчинити вікно. Його крик лишився плямою на склі та луною в голові папуги з яскравим пером.
Жоден бігун світу не побив би рекорд цього літнього спринтера. Без ліфта, перестрибуючи через три сходинки, як у молоді роки, Олег Васильович біг у низ. Дорогою, заплутавшись у власних ногах, зачепив обличчям горщик із бегонією, але не втратив швидкість — навпаки, добіг до виходу, відкрив двері лобом і встиг розгледіти останні цифри номерного знака вантажівки, яка зникала за рогом.
— Ну звісно, хто, крім мене, міг би викинути нову пральну машину? — кричав він, розкидаючи довкола дошки, коробки та інший мотлох.
Потрібно було діяти негайно. Діставши з кишені записник, Олег Васильович швидко перегорнув сторінки. Почав шукати: колишні колеги, замовники, начальство… Є!
— Жоро! — гаркнув він у слухавку. — Пам’ятаєш борг за ту партію у шашки?
— Олеже, ти про яку партію? Це ж років тридцять тому було, — здивовано відгукнувся чоловік у динаміку.
— У дев’яносто восьмому! — уточнив Олег Васильович. — Час віддавати борги. Ти ж сам казав, що людина слова!
— Ех ти, все запам’ятав… — усміхнувся чоловік. — Гаразд, кажи, що там у тебе?
Плутаючись у власних словах від хвилювання, Олег Васильович якось пояснив ситуацію.
— Зрозумів, — відповів Жора. — Спробую знайти цих вантажників. Але це все на твоїй совісті…
— Я готовий, — твердо промовив Олег Васильович і роз’єднався.
Він вибіг на вулицю й почав ловити таксі «з руки», але жодна машина не зупинялася — всі були з пасажирами.
— Передові технології! — бурмотів чоловік, спостерігаючи, як вантажівка з його репутацією все далі зникає у невідомому напрямку.
Повз проїжджав кур’єр на електросамокаті. Той навіть не зрозумів, як позаду нього раптом з’явився ще один пасажир.
— Не гальмуй! — сказав суворим тоном у вухо Олег Васильович, притискаючи до потилиці футляр для окулярів, удаючи всю серйозність.
Кур’єр, не озираючись, лише кивнув.
Так вони кружляли по дворах, поки Олег Васильович намагався вирахувати вантажників і паралельно дзвонив своїм знайомим.
— Товаришу майоре… Уже підполковнику? Вітаю! Пам’ятаєте той склад із квадроциклами й човнами, який я прийняв, попри всі порушення? Ви ж тоді обіцяли допомогти, якщо колись буде випадок по вашій частині. Так ось — він настав.
Чоловік ще ніколи нікого не просив так, як сьогодні. Йому так не хотілося визнавати помилку і те, що син, мабуть, мав рацію.
Через годину у пошуках вантажівки брали участь усі можливі міські сили: поліція, знайомі, будівельники й навіть культурно-просвітницькі організації. Кожен постовий, кожен двірник, вантажник і випадковий свідок стежив у два ока, доповідаючи “командуванню” про схожі машини та чоловіків із характерними рисами.
Того дня було затримано близько сорока вантажівок, допитано понад сотню вантажників і кур’єрів різного віку та музичних уподобань, оглянуто п’ятнадцять пральних машин, сім холодильників і кілька духовок. А потрібні саме ті двоє і та сама пральна машина — ніби розчинилися у четвертому вимірі. Їх ніде не було.
— Васильовичу, ми зробили все можливе. Може, простіше зупинитися і замовити нову пральну машину? — відповідали ті, на кого чоловік покладав надії.
Але простіше не було, бо Олег навіть не пам’ятав ані модель, ані магазин, де купував син машину. Надія згасла ближче до сьомої вечора, коли стало зрозуміло: навіть найсерйозніші зв’язки не зможуть зробити неможливе. Ліпше визнати помилку, ніж шукати пральну машину.
Втомлений чоловік оплатив кур’єру доставлення своєї персони додому і зайшов у ліфт. Не підіймаючи стурбованого погляду на кнопки, ткнув пальцем — і кабіна повезла його вгору, на Олімп власного сорому.
Коли двері ліфта відкрилися, Олег Васильович побачив її — пральну машину. На мить він подумав, що можна не хвилюватися за свою помилку. Але ні — усе було не так: він переплутав поверхи й піднявся на один вище.
Машина стояла біля дверей, а з чужої квартири лунали знайомі голоси. Подзвонив у двері — і за мить перед ним постала літня жінка в фартусі, від якої пахло гостинністю та ваніллю.
— Здрастуйте, — усміхнулася сусідка.
— Добрий вечір… Ви не знаєте, що тут робить ця машинка? — запитав Олег Васильович, ледве тримаючись на ногах і ледь ворушачи губами.
— Знаю, — відповіла жінка. — Мій племінник привіз її сьогодні вранці. Він не дуже себе почуває від підйому важкої техніки, чекаємо, поки йому стане легше, щоб занести у квартиру.
— Племінник? — ледве стримуючи сльози радості, Олег Васильович погладив корпус техніки. — А можете його покликати? На хвилинку…
Як виявилося, вантажники навіть не залишали межі під’їзду. Вони не стали викидати нові речі й вирішили «подарувати» машину за символічну ціну родичці.
Через десять хвилин пральна машина їхала ліфтом на «рідний» поверх. Олег Васильович найняв кількох хлопців на вулиці, щоб допомогли занести її у квартиру і водночас вони винесли неробочу техніку на смітник.
Втомлений чоловік повернувся на диван і збирався проспати до повного відновлення сил, як раптом з’явилося сімейство сина.
— Тато, ну як усе пройшло? Нормально? — запитав син.
— А що, могло бути інакше? — ледве промовив чоловік, зберігаючи гідність.
— Слухай, ну не сердься. Вибач, що сумнівався у тобі, — простягнув руку син. Олег Васильович неохоче пожав її.
І все було добре, поки голос не подав папуга, який після побаченого вперше за чотири роки голосно закричав:
«Стояти! Куди?! Верніть машинку! Ви не ту взяли! Стояти!»
