— Тату, цій жінці двадцять п’ять! Вона тобі в доньки годиться! Ти не бачиш, що вона вже вивозить мамине срібло з Дніпра, поки ти купуєш їй п’ятий айфон?
Микола Петрович був людиною старої закалки — тієї породи, яку сьогодні зустрінеш хіба що на пожовклих дошках пошани великих заводів. Колишній головний інженер гігантського промислового підприємства у Дніпрі, він звик до точності, креслень та залізної логіки. Проте після того, як три роки тому пішла з життя його дружина Марія, логіка в його домі оселятися перестала.
Життя солідного пенсіонера перетворилося на монохромне полотно, де відтінки сірого змінювалися лише залежно від того, наскільки похмурою була погода за вікном. Величезна «сталінка» в самому серці міста, з її чотириметровими стелями, антикварними дубовими меблями та важкими кришталевими люстрами, що колись дзвеніли від сміху, тепер здавалася склепом, де занадто гучно цокав годинник.
Його син Павло, успішний юрист, був задоволений: батько отримував непогану пенсію, квартира була в порядку, а спадок — надійним, як сейф у швейцарському банку. Але одного разу Микола Петрович зателефонував синові й бадьорим, майже юнацьким голосом, у якому Павло не впізнав старого вдівця, оголосив:
— Павлуша, плани на суботу скасовуються. Вірніше, змінюються. Зайдіть із Катею до мене на вечерю. Хочу познайомити вас… із моєю музою.
Павло очікував побачити кого завгодно: інтелігентну вчительку на пенсії, сусідку-мистецтвознавця або жінку з книжкового клубу. Але коли двері відчинилися, він ледь не впустив торт. На порозі, спираючись на косяк масивних дверей, стояла Анжела. Двадцять п’ять років за паспортом, високі підбори, що нещадно дряпали старий паркет, нарощені вії, подібні до віял, і погляд людини, яка точно знає ринкову вартість кожної дрібниці в цьому домі.
— Привіт! — прощебетала «муза», поправляючи Миколі Петровичу краватку. — Котик мені стільки про вас розповідав! Я вже відчуваю, що ми станемо справжньою родиною.
Микола Петрович ніби потрапив під дію чарівного еліксиру. За місяць він змінився до невпізнання. Людина, яка роками носила один і той самий вовняний піджак, раптом почала відвідувати елітні барбершопи, де йому стригли бороду під гучну хіп-хоп музику. Він змінив старі сорочки на яскраві стильні худі, купив абонемент у спортзал і навіть почав вивчати молодіжний сленг. Проте разом із його «омолодженням» із квартири почали зникати речі, які були частиною сімейної історії.
Першою забила на сполох невістка Катя, яка знала кожен закуток цього дому.
— Павле, це вже не смішно, — шепотіла вона чоловікові на кухні. — Де мамин сервіз із «Кузнецовської» порцеляни? Той самий, з позолотою, який передавали три покоління? Минулого тижня він ще світився у серванті, а тепер там стоять якісь огидні пластикові контейнери з рожевим протеїном! Твій батько божеволіє, чи вона його обкрадає серед білого дня?
Павло спробував поговорити з батьком, обравши момент, коли Анжела нібито пішла на «манікюр».
— Тату, я не хочу втручатися, але де мамині речі? Це ж пам’ять, це ж частина нашої душі! Чому квартира стає схожою на номер у дешевому готелі?
Микола Петрович, який раніше був втіленням терпіння, раптом вибухнув:
— Павлику, не будь таким обмеженим! Не будь занудою, як ті старі на лавці. Анжелочка каже, що старий мотлох затримує мертву енергію. Ми робимо редизайн, ми впускаємо повітря! Нам потрібно більше простору для нашого майбутнього. До речі, я вирішив продати дачу в Обухівці. Анжелі потрібна нова машина — вона не може їздити на маршрутках, це принижує її гідність. Вона хоче відкрити свою студію манікюру, стати незалежною. Я маю її підтримати!
Анжела діяла як професійний хірург — без зайвих рухів, але дуже глибоко. Вона ніколи не влаштовувала скандалів. Навпаки, вона була ілюзією ідеальної жінки: готувала йому екзотичні смузі, ніжно нагадувала про вітаміни й щохвилини захоплювалася його «неймовірною мудрістю та чоловічою силою». Під цей солодкий гіпноз Микола Петрович, не вагаючись, зняв із депозиту всі гроші, які вони з покійною Марією збирали понад двадцять років «на чорний день».
— Котику, — мурликала вона вечорами, сидячи у нього на колінах. — Навіщо нам ця величезна квартира в центрі? Вона така холодна, така… чужа. Тут скрізь тіні минулого. Давай продамо її і купимо затишний будиночок у передмісті, де будуть тільки пташки і ми? І знаєш, краще оформити його на мене. Тобі ж так буде спокійніше — діти не будуть смикати тебе через податки, не будуть чекати спадщини. Я ж твоя єдина опора, я твоя остання любов, я нікуди не дінуся.
Павло дізнався про плани продажу випадково — від знайомого ріелтора, який здивувався, що таку легендарну квартиру виставили за ціною, нижчою за ринкову, аби швидше отримати «живі» гроші. Це стало останньою краплею.
— Тату, ти хоч розумієш, що ти кажеш? — кричав Павло, увірвавшись до батька. — Тату, цій жінці двадцять п’ять! Вона тобі в доньки годиться, навіть молодша за мене! Ти що, зовсім осліп? Ти не бачиш, що вона вже вивозить мамине срібло з Дніпра, поки ти купуєш їй п’ятий айфон і золоті браслети? Ти хочеш залишитися бомжем у 65 років? Як тільки останній долар зникне з твого рахунку, вона зникне разом із ним!
Микола Петрович стояв посеред вітальні, тремтячи від люті:
— Ви просто чекаєте моєї смерті! Ви з Катею тільки й рахуєте мої квадратні метри! Вам байдуже, що я відчуваю! Анжела — єдина, хто бачить у мені людину, чоловіка, а не старий гаманець із заповітом! Вона мене любить! Ідіть геть з мого дому і не повертайтеся, поки не навчитеся поважати мій вибір!
Павло зрозумів: логіка тут мертва. Тут працювала професійна маніпуляція. Він найняв приватного детектива, і те, що випливло на поверхню, було ще бруднішим, ніж вони очікували. «Анжела» насправді була Оксаною, уродженкою невеликого селища під Кривим Рогом. У її «портфоліо» вже значилися два подібних шлюби з літніми чоловіками в інших містах. Обидва закінчилися однаково: чоловіки опинялися в будинках для престарілих, а їхнє майно переходило до рук «молодої вдови» або «турботливої дружини».
Більше того, у «музи» був постійний партнер — спортивний молодик на ім’я Артем, який працював саме в тому барбершопі, куди Микола Петрович так завзято ходив. Гроші пенсіонера йшли не на бізнес-плани, а на ігрові автомати, брендовий одяг для коханця та дорогі ресторани, де Анжела «обідала з подругами», поки Котик спав після обіду.
— Треба діяти негайно, — сказав Павло Каті. — Завтра він збирається до нотаріуса підписувати дарчу.
Павло запросив батька в кафе в іншому районі міста, нібито для фінального примирення. А в цей час Катя, маючи дублікат ключів, який батько забув забрати, зайшла у квартиру разом із детективом та відеокамерою. Вони застали Анжелу не за пакуванням речей для переїзду в «затишний будиночок». Вона була в ліжку Миколи Петровича… але не одна. Її «брат», якого вона раніше представляла Миколі як «далекого родича, що допомагає з ремонтом», виявився зовсім не родичем.
Павло привів батька додому саме в момент розв’язки. Коли Микола Петрович відчинив двері своєї спальні, світ навколо нього розсипався на тисячу гострих уламків. Він побачив розкидані по підлозі мереживні хустки своєї покійної дружини, побачив Анжелу, яка в паніці намагалася прикритися його ж махровим халатом, і нахабного молодика, який, навіть не вставши, спокійно допивав елітний коньяк із бару Миколи Петровича.
— Котику, — почала вона свою звичну пісню, але голос тремтів і зривався на вереск. — Це не те, що ти подумав! Артем… він просто допомагав мені зсунути ліжко! Мені стало погано, і він…
Микола Петрович мовчав. Його обличчя стало сірим, як попіл. Він дивився на детективний звіт із фотографіями, де Анжела цілувалася з цим хлопцем біля входу в казино, який Павло мовчки поклав на комод. Він подивився на порожній сервант, де колись стояла порцеляна. Вся його «друга молодість» раптом здалася йому дешевим маскарадом у провінційному цирку.
— Геть. — Слово було тихим, але важким, як чавунна плита.
Анжела ще намагалася щось кричати, погрожувати судами та компенсаціями за «втрачені роки молодості», але коли Павло згадав про кримінальну справу за шахрайство, вона зникла з квартири (і з міста) швидше, ніж її парфуми вивітрилися з кімнати.
Микола Петрович довго мовчав. Місяцями він не виходив із дому, впавши у глибоку депресію. Йому було соромно — перед сином, перед покійною дружиною, а головне — перед самим собою. Він відчував себе не обманутим чоловіком, а смішним старим дурнем, який повірив у казку, написану на коліні аферисткою.
Але час, як і логіка, поступово повертався в ці стіни. Через пів року він власноруч вимив кожну полицю в серванті й повернув туди залишки маминої порцеляни, які Катя встигла врятувати з ломбардів. Він продав машину, яку купив Анжелі, і повернув гроші на депозит синові.
Тепер він знову грає в шахи в парку. Він більше не носить модні худі — йому цілком зручно в його старому, але чистому вовняному піджаку. Поруч із ним тепер часто бачать сина, невістку та онуків.
— Знаєш, Павле, — сказав він одного разу, дивлячись на захід сонця над Дніпром. — Старість — це не вирок і не хвороба. Це просто такий час, коли треба мати дуже гострий зір, щоб цінувати те, що справжнє, і не вестися на те, що просто яскраво блищить під софітами.
Стара квартира в центрі знову пахне затишком, кавою та книгами. А п’ятий айфон Анжели, який вона в поспіху забула на тумбочці, Микола Петрович віддав у дитячий будинок. Йому він більше не потрібен — він навчився бачити справжній час без дорогих іграшок і фальшивих муз.
