— Тату, ти не розумієш, — пояснював Артем, лежачи на дивані у своїй кімнаті, де він жив з народження. — Зараз ринок перенасичений. Я не піду працювати за копійки в офіс, де на мене будуть кричати. Я шукаю справу життя. Я — фрілансер у душі.
Степан Петрович тільки зітхнув. У свої шістдесят два роки він належав до тієї зникаючої касти людей, чиї долоні нагадували наждачний папір, а совість була чистою, як спирт у заводській аптечці. Тридцять років на одному заводі — від замазученого слюсаря до начальника цеху, якого поважали навіть найбільш відчайдушні ледарі. Життя Степана було лінійним і чесним: якщо ти хочеш мати дах над головою — ти його будуєш, якщо хочеш їсти — ти заробляєш на хліб. Кожен цвях у його дачному будиночку мав свою історію поту, а кожна поїздка до санаторію в Трускавець була вигризена у долі роками бездоганної дисципліни.
Але вдома, за зачиненими дверима затишної трикімнатної квартири, Степан Петрович відчував, як його життєва філософія зазнає краху. Причиною був Артем. Його єдиний син, його «дитина надій».
Артему виповнилося тридцять. Це був той вік, коли Степан уже керував бригадою і планував покупку першого автомобіля. У Артема ж був інший послужний список: два дипломи престижних ВНЗ (оплачені батьком), пачка сертифікатів з курсів «Квантовий стрибок фінансового мислення» та «Ефективний нетворкінг», і… повна відсутність трудової книжки як такої. Максимальний термін, який Артем витримував на роботі, становив три місяці. Потім він звільнявся, бо «колектив був токсичним», «начальник — самодуром» або «місія компанії не резонувала з його внутрішнім “Я”».
— Тату, ти просто застряг у минулому, — кидав Артем, не відриваючи очей від монітора, де розгорталася чергова епічна битва в комп’ютерній грі. — Твій заводський менталітет не дає тобі зрозуміти сучасну економіку. Зараз ринок перенасичений лінійним персоналом. Я не піду працювати за копійки в офіс, де на мене будуть кричати. Я шукаю справу життя. Я — фрілансер у душі.
«Фріланс» Артема був ідеальним паразитизмом. Він прокидався об одинадцятій, коли сонце вже давно стояло в зеніті. Артем з’їдав гарячий сніданок, дбайливо приготований мамою, Марією Іванівною, яка бачила в тридцятирічному лоботрясі «маленького хлопчика, якому просто не щастить».
Решту дня Артем присвячував «генерації стартапів», що зазвичай означало перегляд роликів в інтернеті та нічні баталії в мережевих іграх. Його світ був теплим, безкоштовним і абсолютно безпечним. Комунальні платежі сплачувалися батьківською карткою, холодильник поповнювався сам собою, а чисті сорочки з’являлися на полицях завдяки маминій пральній машині та її ж терпінню.
Марія Іванівна завжди ставала стіною між батьківським гнівом і синовою лінню.
— Стьопо, ну не кричи на нього! — благала вона, коли Степан Петрович починав закипати після чергової відмови Артема йти на співбесіду. — Зараз такий час важкий, криза за кризою. Хай шукає себе, він же у нас такий інтелектуал! Тобі що, тарілки супу шкода для рідної дитини? Ми ж батьки…
Але остання крапля впала в п’ятницю. Степан Петрович шукав свій набір професійних інструментів — німецькі ключі та шуруповерт, якими він пишався. Інструментів не було. Натомість у кошику для білизни він випадково знайшов чеки. Сума в чеках вражала: доставка преміальних суші та квитанція з ломбарду. Артем здав батьківські інструменти, щоб купити цифрові обладунки («скіни») у грі та смачно повечеряти, поки батьки були на роботі.
Усередині Степана щось обірвалося. Це було усвідомлення того, що він власноруч виростив хижака, який з’їсть його старість.
У суботу вранці Артем вийшов на кухню, почухуючи живіт і очікуючи на звичний запах млинців. Але кухня була холодною. На столі не було ні тарілок, ні кави. Лише Степан Петрович, який сидів з кам’яним обличчям, аркуш паперу в клітинку та старий калькулятор.
— Сідай, Артеме. Будемо проводити аудит, — голос батька був тихим, але в ньому відчувався метал.
— Тату, що за жарти? Які аудити? Я сьогодні мав йти на зустріч… ну, з одним серйозним хлопцем, у нього ідея для мобільного застосунку…
— Сядь, я сказав. — Степан не підвищив голос, але Артем миттєво опустився на стілець.
Батько підсунув йому аркуш. Артем почав читати, і його обличчя витягнулося.
ПРАЙС-ЛИСТ ГОТЕЛЮ «У ТАТА»:
- Оренда житлової площі (18 кв. м + доступ до місць загального користування) — 6 000 грн. (Знижка як для родича вже врахована).
- Пансіон (триразове харчування, продукти преміум-класу, приготування) — 4 500 грн.
- Енергоносії (світло, вода, опалення, високошвидкісний інтернет) — 1 500 грн.
- Сервіс (прасування, прання, вологе прибирання) — 1 000 грн. РАЗОМ: 13 000 грн / місяць.
— Це що, якийсь прикол для TikTok? — Артем видавив нервовий смішок. — Ти мені виставляєш рахунок за те, що я твій син?
— Ні, Артеме. Я виставляю рахунок орендарю, який займає мою територію. З сьогоднішнього дня безкоштовний період закінчився. Термін оплати — п’яте число кожного місяця. Перший внесок — завтра, оскільки інструменти, які ти вкрав, я оцінюю як твій борг за минулий місяць.
— Ти не маєш права! — вигукнув Артем, підхоплюючись. — Я тут прописаний! Це моя законна площа!
— Прописка, синку, дає тобі право перебувати в цих стінах. Але жоден закон не зобов’язує нас з мамою купувати тобі йогурти, оплачувати твій безлімітний інтернет і прати твої шкарпетки. Хочеш жити за законом? Добре. Завтра я забираю роутер, а холодильник замикаю на замок. Ти дорослий чоловік. Рідна кров — це не ліцензія на паразитування. Якщо ти можеш красти в батька, значить, ти достатньо дорослий, щоб утримувати себе сам.
Марія Іванівна вбігла в кухню, почувши крики.
— Стьопо, що ти робиш?! Це ж наш син!
— Машо, замовкни! — Степан вперше за багато років гаркнув на дружину. — Ми виростили не людину, а паразита. Якщо ми зараз не виштовхнемо його з гнізда, він поховає нас обох. Ти хочеш, щоб він у сорок років крав твою пенсію на ігри? Хочеш?!
Артем розвернувся і гримнув дверима своєї кімнати. Він був упевнений: батько «перебіситься».
Перший тиждень Артем грав у «великого мученика». Він не виходив з кімнати, сподіваючись на мамине милосердя. Але Степан Петрович провів з дружиною таку розмову, що вона боялася навіть подивитися в бік синової кімнати. Продукти з холодильника зникли — батько купив невеликий сейф для найнеобхіднішого, а решту тримав під суворим контролем.
На третій день Артем виявив, що пароль на Wi-Fi змінено.
— Тату! Мені потрібен доступ! У мене там резюме… — брехав він крізь двері.
— Бізнес є бізнес, Артеме. 1 500 гривень за пакет послуг — і пароль твій.
До кінця тижня голод виявився сильнішим за принципи «вільного художника». Артем спробував позичити грошей у друзів, з якими раніше обговорював стартапи за пивом (яке купував на батьківські гроші). Виявилося, що для «серйозних інвесторів» він перестав бути цікавим, як тільки в нього зникла можливість платити за спільні посиденьки.
Він вийшов на вулицю. Світ виявився непривітним. Виявилося, що два дипломи без досвіду роботи коштують менше, ніж міцні м’язи. Артем пройшов п’ять співбесід. На шостій, у звичайному супермаркеті, йому сказали: «Нам потрібні вантажники на нічну зміну. Оплата щотижня. Йдеш?».
Артем глянув на свої доглянуті руки. Потім згадав бурчання у власному животі.
— Йду.
Робота була пеклом. Кожна коробка з олією чи мішок цукру здавалися йому особистою образою. Спина вила від напруги, ноги набрякали. Коли він отримав першу зарплату, він не купив собі «скіни». Він пішов у кафе і з’їв найдешевший суп, який здався йому смачнішим за всі фуа-гра світу. Бо цей суп був першою річчю в його житті, яку він не «отримав», а «здобув».
Минуло три місяці. Артем змінився фізично і ментально. Він схуд, обличчя змарніло, але в погляді з’явилася якась твердість, якої не дадуть жодні курси особистісного зростання. Він більше не лежав на дивані. Його графік був жорстким: робота, сон, пошук кращих варіантів.
Одного вечора п’ятого числа він увійшов до вітальні. Степан Петрович читав газету. Артем мовчки поклав на стіл пачку купюр. Рівно тринадцять тисяч.
— Ось, — сказав він хрипким голосом. — За житло і їжу. Я купив собі свій холодильник, маленький, поставлю в кімнаті, щоб не заважати. Степан Петрович відклав газету. Він довго дивився на сина — на його засмальцьовану куртку, на мозолі.
— Сідай, синку. Поговоримо.
Вони вийшли на балкон. Артем закурив (тепер — на свої).
— Важко бути дорослим? — запитав Степан.
— Важко. Виявилося, що світові на мене начхати.Знаєш, я за ці три місяці зрозумів про фінанси більше, ніж за п’ять років університету.
— Знаєш, Артеме… — Степан Петрович дістав з шухляди пухкий конверт — Візьми. Тут усі твої гроші. Всі тридцять дев’ять тисяч, що ти мені приніс.
— Навіщо? Ти ж казав — оренда…
— Я не брав їх собі, Артеме. Мені не потрібні твої гроші, у мене є пенсія і заощадження. Але мені потрібен був син, а не паразит. Я складав їх для тебе. Це твій капітал. Твій перший внесок на власне життя. Ти тепер знаєш ціну кожної цієї папірці. Ти знаєш, що ніхто тобі нічого не винен. А це означає, що тепер ти справді вільний.
Артем замовк. Його кадик смикнувся. Він згадав, як ненавидів батька три місяці тому, як вважав його тираном. А тепер він бачив перед собою людину, яка зробила йому найдорожчий подарунок у житті — повернула йому його самого.
— Вибач мені за інструменти, тату. Я їх викупив. Вчора забрав з ломбарду, вони в гаражі, почищені.
Минуло два роки. Артем більше не працює вантажником. Він відкрив невелику майстерню з ремонту електроінструменту та побутової техніки. Він почав з того, що перелагодив усі прилади сусідам, а тепер у нього двоє найманих працівників. Він знає ціну кожному гвинту, бо пам’ятає, як тягав мішки.
Він переїхав у власну орендовану квартиру, але тепер платить за неї з гордістю власника свого життя. Коли він приїжджає до батьків у неділю, він не сідає за комп’ютер. Він допомагає батькові на дачі, він привозить мамі делікатеси, які купує не для того, щоб «показати крутість», а щоб подякувати.
Степан Петрович дивиться на сина, який впевнено тримає в руках молоток, і відчуває спокій. Чашка їхніх стосунків, колись розбита крадіжкою та лінню, тепер склеєна настільки міцно, що швів майже не видно. Бо іноді справжня батьківська любов — це не м’яка подушка, а тверда стіна, об яку розбиваються ілюзії, даючи шанс народитися справжній людині.
