Оксана стояла на пероні головного вокзалу в Празі, тримаючи в руках важку валізу й великий червоний мішок із подарунками.
Зимовий вітер пронизував навіть товстий пуховик, але вона посміхалася: ще кілька годин — і вона вдома. Вдома, де чекають її троє: десятирічний Богданко, семилітня Соломійка й найменша, п’ятирічна Марійка.
Вже два роки вона не була на Святого Миколая з ними. Торік через ковід, позаторік — через зміну контракту. Цього разу вона все підготувала ідеально.
У мішку лежали речі, про які діти тільки мріяли: для Богданка — справжній дрон із камерою (заробила понаднормово три місяці), для Соломійки — величезна лялька з довгим волоссям, яку можна було заплітати, і набір для створення прикрас.
Для Марійки — плюшевий зайчик розміром майже з неї саму й музична книжка, що співає колискові українською. А ще солодощі, мандаринки, нові светри, шкарпетки з оленями…
Оксана навіть купила маленькі шоколадні фігурки Миколая, щоб покласти кожному під подушку.
Вона поставила валізу й мішок біля лавки, дістала телефон, щоб написати мамі: «Виїжджаю, о 23:47 буду у Львові, зустрічайте».
Щойно натиснула «відправити», відчула різкий поштовх у плече. Двоє хлопців у чорних куртках пробігли повз, один зачепив її сумку з документами, що висіла на плечі.
Оксана інстинктивно схопилася за ремінець… і зрозуміла, що мішка з подарунками вже немає.
Вона закричала. Голосно, по-українськи й по-чеськи водночас:
— Стійте! То моє! Верніть!
Але хлопці зникли в натовпі, ніби розчинилися. Оксана кинулася за ними, але ноги не слухалися — застигла на місці, дивилась, як червоний мішок миготить удалині й зникає за рогом ескалатора.
Вона впала на коліна прямо на холодну плитку перону.
— Боже… як же так… Діти… вони ж чекають…
Сльози котилися самі. Двоє поліцейських підбігли, щось питали чеською. Оксана ледве вимовила:
— У мене вкрали все… подарунки дітям… я їхала додому на Святого Миколая…
Поліцейський старшого віку поклав їй руку на плече.
— Співчуваю, пані. Напишемо заяву, але… самі розумієте, перед святами багато таких.
Оксана кивнула. Заява. Камери. Опис злодіїв. Все марно. Гроші в гаманці ще були, паспорт лишився, квиток на потяг — теж. Але подарунків немає. Два роки роботи — в один момент.
Вона сіла на лавку, обхопила голову руками.
— Що я скажу дітям? Що Миколай цього року не прийде? Що мама не привезла нічого?
Люди проходили повз, хтось кинув співчутливий погляд, хтось поспішав далі. Оксана підвела очі — і побачила чоловіка, що стояв метрів за двадцять.
Високий, у старій сірій куртці, з сивим волоссям, що стирчало з-під шапки. Він дивився на неї. Довго. Не відводив очей.
Вона нахмурилася. Обличчя знайоме… дуже знайоме. Серце раптом закалатало.
— Тату…? — прошепотіла вона.
Чоловік зробив крок уперед. Потім ще один. І ще.
— Оксаночка… — голос тремтів. — Це ти?
Вона піднялася. Ноги не тримали. Він підбіг, обійняв так міцно, що вона відчула, як хрустять його старі ребра.
— Тату… ти живий… ти тут… — вона плакала йому в комір куртки, яка пахла димом і старим милом.
— Дитино моя… я думав, ніколи тебе не побачу…
Вони стояли посеред вокзалу й плакали, як діти. Люди оглядалися, хтось усміхався.
Оксана відсторонилася, витираючи сльози.
— Як ти тут опинився? Мама казала, ти в Польщі… що ти зник п’ять років тому…
Батько опустив очі.
— Довга історія, Оксано. Дуже довга й дуже ганебна. Я… я пішов. Залишив вас. Думав, вам без мене краще буде. Борги… Я не міг дивитися вам в очі. Спочатку в Польщі, потім тут… на будовах, по чорному.
Жив, як собака. Не дзвонив, бо соромно було.
Оксана дивилася на нього. Сиві скроні, зморшки, очі червоні — чи то від сліз, чи то від усього життя.
— А зараз чому тут?
— Я… я збирався додому. Вперше за п’ять років. Купив квиток на той самий потяг, що й ти. На Львів. Думав приїхати перед Миколая… постояти під вікнами… подивитися на онуків здалеку… і поїхати назад. Не наважувався постукати.
Оксана знову обняла його.
— Тату… ти що, ? Ми ж тебе чекали! Мама кожен вечір молилася… Я дітям розповідала про дідуся, якого немає, але який колись повернеться…
Він плакав, не соромлячись.
— Пробач мене, дочко. Пробач…
Вона взяла його за руку.
— Ходімо. Сідаємо в потяг. Разом.
— Але я… я ж нічого не маю. Ні подарунків, ні грошей…
Оксана всміхнулася крізь сльози.
— Ти маєш себе. А це найбільший подарунок, про який діти могли мріяти.
Вони сіли в потяг. Оксана — біля вікна, батько — навпроти. Вагон був майже порожній. Вона розповідала, як працювала покоївкою в готелі, потім на заводі, як відкладала кожну крону.
— Я купила їм усе, про що просили… а тепер нічого немає.
Батько слухав, кивав.
— А знаєш… я теж дещо маю.
Він дістав з-під куртки стару полотняну торбину.
— Я… я весь рік збирав. По копійці. Думав, якщо колись наважуся приїхати — хоч щось привезу онукам.
Він розв’язав торбину. Там лежали три дерев’яні іграшки — власноруч вирізані. Коник-гойдалка для Марійки, меч і щит для Богданка, і маленька скринька для Соломійки, прикрашена різьбленням.
— Я навчився різьбити в одного дідугана з Карпат, що теж тут на заробітках. Його не стало торік…
Оксана взяла коника в руки. Дерево тепле, гладеньке.
— Тату… це ж диво…
— І ще дещо є.
Він дістав з кишені три маленькі мішечки з тканини.
— Цукерки. Не багато, але справжні, празькі. І по мандаринці кожному.
Оксана розплакалася знову.
— Ти — найкращий дідусь у світі.
Він сором’язливо відвів погляд.
— Я найгірший батько… але спробую стати хоч трохи кращим дідусем.
Потяг рушив. За вікном миготіли вогні Праги, потім настала темрява. Вони розмовляли всю ніч. Оксана розповідала про дітей: як Богданко захищає сестер у школі, як Соломійка малює дивовижні картини, як Марійка співає колискові лялькам.
Батько слухав, і очі його світилися.
— А пам’ятаєш, — сказав він раптом, — як ти маленька просила мене вирізати тобі ляльку? Я тоді пообіцяв… а не зробив.
— Пам’ятаю. Але зараз ти зробив для моїх дітей. Це навіть краще.
Близько четвертої ранку Оксана задрімала, поклавши голову йому на плече. Він сидів нерухомо, боячись поворушитися. Дивився на доньку й тихо шепотів:
— Дякую, Боже… що дав ще один шанс.
О шостій ранку потяг під’їхав до Львова. На пероні стояла мама — в старому пальті, з хусткою на голові, тримала в руках термос.
Оксана вийшла першою.
— Мамо!
Мама обняла її, потім відсторонилася — і побачила за спиною доньки високого сивого чоловіка.
Термос випав з рук. Чай розлився по снігу.
— Василь… — прошепотіла вона.
Він упав на коліна прямо в замет.
— Пробач, Галю… пробач…
Мама підбігла, підняла його, обняла так, ніби п’ять років не було.
— Ти вдома… ти вдома…
Діти вибігли з машини, де чекали з бабусею (маминою мамою). Богданко зупинився першим.
— Мамо! А це хто?
Оксана присідала, обіймала всіх трьох.
— Це ваш дідусь. Він приїхав до вас на Святого Миколая.
Соломійка широко розплющила очі.
— Справжній дідусь? Той, що з казки?
Марійка підбігла, обняла його за ногу.
— Дідусю, а ти мені коника привіз?
Василь розплакався, дістав з торбини дерев’яного коника.
— Привіз, моя квіточко. І ще дещо.
Він діставав іграшки одну за одною. Діти кричали від радості. Богданко тримав меч і щит, вже уявляв себе лицарем. Соломійка відкрила скриньку — там лежали ще й маленькі намистинки, які дідусь збирав по одній.
— Я їх сам шліфував, — сором’язливо сказав він.
Мама дивилася й плакала. Оксана обняла її.
— Бачиш, мамо… Миколай все-таки прийшов. І приніс найбільший подарунок.
Вдома вже пахло кутею й смаженою рибою. Бабуся метушилася біля печі, витирала сльози рукавом.
За столом сиділи всі разом — вперше за багато років. Василь різав хліб тремтячими руками. Діти не відходили від нього ні на крок.
— Дідусю, а ти вмієш казки розповідати?
— Вмію, — усміхнувся він. — І навіть одну нову знаю. Про те, як один дідусь пішов у світи, а добрі люди й ангели повернули його додому до своїх онуків.
Марійка залізла до нього на коліна.
— Розкажи!
І він почав розповідати. Голос його тремтів, але з кожним словом ставав міцнішим.
Оксана сиділа поруч, тримала маму за руку й думала: іноді життя забирає мішок з іграшками, щоб дати щось набагато цінніше.
Щоб повернути того, кого ти вже поховала в серці.
А за вікном падав сніг. Тихий, білий, святковий. І десь там, у небі, святий Миколай точно усміхався, дивлячись на цю хату, де стало знову повно людей, тепла й любові.
Бо найбільший подарунок — не лялька.
Це дідусь, який повернувся додому.
Світлана Малосвітна
