— Тату? Я не бачив тебе п’ятнадцять років. Ти не дзвонив, коли я хворів, не був на моєму випускному. А тепер, коли тобі потрібна доглядальниця, ти згадав, що в тебе є син? Твоя кар’єра була дорожча за мене, от нехай вона тебе і лікує! Мій номер телефону не змінився за ці роки, але твоє місце в моєму серці тепер займає пустка!
Андрій сидів у своєму сучасному кабінеті на двадцятому поверсі бізнес-центру. Скляні стіни відкривали панораму вечірнього міста, яке мерехтіло тисячами вогнів. У тридцять три роки він мав усе, що вважається мірилом успіху: бездоганну репутацію адвоката з кримінальних справ, квартиру, напхану розумною технікою, та розклачений по хвилинах графік. Його життя було схоже на ідеально відбудовану фортецю — жодних зайвих емоцій, жодних випадкових людей.
Телефон на дубовому столі завібрував. Номер був невідомий. Андрій звик до дзвінків у позаробочий час, зазвичай це були клієнти з неприємностями.
— Андрій Вікторович? — голос у слухавці був старечим і дуже втомленим. — Це Тамара Степанівна, колишня сусідка вашої мами… Пам’ятаєте мене? Я з третього під’їзду. Андрій напружився. Згадки про старий район завжди викликали в нього легку печію.
— Так, Тамаро Степанівно. Що сталося? З мамою щось? — його голос залишився професійно холодним, хоча серце пропустило удар. Мати померла п’ять років тому, але рана ще не затягнулася.
— Та ні, Андрійку… Мама ж уже… — стара зітхнула.
— Я про Віктора. Батька твого. Знайшла твій номер через знайомих. Він у лікарні, в третій міській. Інсульт. Половину тіла відняло, мова майже зникла. Він лежить там зовсім один, Андрію. Жодної душі навколо. Тільки й мичить щось, на двері дивиться і твоє ім’я крізь хрип повторює. Приїдь, дитино. Бо лікарі кажуть — лічені дні лишилися.
Андрій мовчав. Прізвище «Коваль Віктор Степанович» викликало в його пам’яті лише один образ: дорогий чорний плащ, запах дорогого парфуму і звук зачинених дверей, який назавжди відлунював у його дитинстві.
Віктор пішов із родини, коли Андрію було вісім. У той день ішов дрібний, гидкий дощ. Батько пакував шкіряну валізу, яку купив під час одного з відряджень. Мати, Люда, стояла біля вікна, обійнявши себе за плечі, і мовчки ковтала сльози. Вона вже не просила, не благала. Вона просто здалася.
— Я не можу тут киснути, Людо! Розумієш? — Віктор кидав речі у валізу з якоюсь маніакальною енергією. — Це місто — болото. Ця квартира — клітка. У мене контракт у столиці, у мене перспективи, про які ви навіть мріяти не смієте! Я стану великим гравцем, я піднімуся так високо, що ви будете мною пишатися! Андрію, — він обернувся до сина, який стискав у руках пластикового солдатика, — я дам тобі все. Найкращі школи, машини, життя королів. Але зараз мені треба бути вільним. Мені не потрібні ці кайдани побуту на ногах. Я буду дзвонити.
Він не дзвонив. Перший рік надсилав по сто доларів щомісяця. Потім перекази стали нерегулярними. Потім на дні народження почали приходити лише листівки, підписані чужим, секретарським почерком. А коли Андрію виповнилося дванадцять, Віктор Степанович зник остаточно.
Андрій пам’ятав, як мама працювала на двох роботах, як у них за борги відключили телефон, як він сам у шістнадцять років розвантажував фури вечорами, щоб купити мамі ліки від серця. Коли він вступав до університету, коли отримував свій перший диплом, коли виграв свою першу складну справу — батька не було поруч. Його «успіх» існував десь у паралельному всесвіті, де не було місця для сина зі старого району.
Андрій під’їхав до лікарні на своєму новому кросовері. Він не хотів цього візиту. Він зневажав себе за цей порив слабкості, але адвокатська звичка «дослухати справу до кінця» взяла гору. У коридорах лікарні пахло хлоркою, дешевою їжею та безнадією.
У палаті №304 панувала гнітюча тиша. На ліжку, застеленому жовтуватим простирадлом, лежав сивий чоловік. Його обличчя було перекошене паралічем, права рука безсило звисала, а очі були заплющені. Андрій ледь впізнав у ньому того блискучого «завойовника світу». Де подівся той статний красень, який завжди дивився на людей зверхньо?
— Вікторе Степановичу? — Андрій зупинився біля порогу, не наближаючись. Повіки старого здригнулися. Він повільно розплющив очі. Ліве око, ще живе і сповнене болю, сфокусувалося на фігурі сина. Почувся хрипкий, нечленороздільний звук. — Ан… дрій… — з куточка рота старого потекла слина.
— Ан… дрій… прий…шов…
Андрій не ворухнувся. Він стояв, засунувши руки в кишені дорогого пальта від італійського бренду, і відчував, як усередині прокидається маленький восьмирічний хлопчик, який хоче кричати від образи. — Так, я прийшов. Ви хотіли мене бачити? Ви хотіли щось розповісти про свій великий успіх? Чи, може, хочете показати мені свої рахунки в швейцарських банках, якими ви колись хвалилися?
Старий почав важко дихати. Він намагався щось сказати, але слова розсипалися, перетворюючись на болісний клекіт. Нарешті він зміг видавити: — Я… я хотів… як краще… Для тебе… Будував…
— Будували що? — перебив його Андрій. — Ви будували стіну між нами. Ви будували своє его на кістках мого дитинства. Ви знаєте, як померла мама? Вона до останнього дня вірила, що ви хоча б зателефонуєте. Вона зберігала ті ваші порожні листівки, як святині. А ви в цей час де були? На яких презентаціях ви пили шампанське, коли ми з мамою ділили одну сосиску на вечерю?
Віктор заридав. Це було страшне видовище — людина, яка все життя грала роль альфа-самця, тепер плакала беззвучно і безпорадно.
— Мені… немає… нікого… — хрипів він. — Друзі… пішли… Гроші… згоріли… Фірма… банкрот… Жінки… вони… тільки… коли… є гроші… Ти… остання надія… Андрію… синку… не лишай… тут…
— Гуманізм? — Андрій гірко посміхнувся. — Ви згадали про гуманізм, коли ваші «успішні» партнери викинули вас на смітник історії? Коли ви були на коні, ви не знали слова «син». Ви були занадто вільні для таких приземлених понять. Тепер ви хочете, щоб я став вашим рятівним колом?
Андрій підійшов ближче, нахилився до вуха батька, і його голос став тихим, як шелест осіннього листя: — Ви хотіли бути королем — ви ним стали. Королем порожнечі. Я оплачу ваш пансіонат. Найкращий. З професійним медичним доглядом, з телевізором і свіжим соком щоранку. Вас будуть мити, годувати і перевертати, щоб не було пролежнів. Я виконаю свій юридичний і моральний обов’язок. Але не чекайте від мене тепла. Ви програли цей актив багато років тому. Ваша самотність у цій чистій палаті — це і є справжня ціна вашого «успіху». Насолоджуйтеся нею.
Андрій вийшов із палати, не озираючись. Він пройшов довгим коридором лікарні, і звук його впевнених кроків відлунював від стін. У грудях було дивно — не важко, а навпаки, порожньо і легко. Наче він нарешті підписав акт про ліквідацію підприємства, яке давно було безнадійно збитковим.
Віктор Степанович не помер ні через два тижні, ні через місяць. Його організм, який звик десятиліттями боротися за виживання в акулячих водах бізнесу, виявився напрочуд міцним. Інсульт залишив по собі важку печатку: ліва сторона тіла залишилася майже нерухомою, а мова перетворилася на повільний, тягучий потік слів, які Віктор виштовхував із себе з величезним зусиллям.
Андрій виконав свою обіцянку. Він не віддав батька до державної лікарні чи занедбаного притулку. Завдяки його зв’язкам і грошам Віктора перевели до елітного приватного хоспісу, розташованого в сосновому лісі. Це було місце, що більше нагадувало п’ятизірковий готель, ніж медичний заклад: м’які килими, мовчазний персонал у білосніжній формі, сучасне обладнання та панорамні вікна, з яких було видно, як сонце повільно сідає за верхівки дерев.
Андрій приїжджав туди раз на місяць. Це не були візити любові — це були візити інспектора. Він перевіряв медичні карти, оплачував рахунки і на десять хвилин заходив до палати.
— Як ви, Вікторе Степановичу? — Андрій сідав на стілець навпроти ліжка, не знімаючи піджака. Він навмисно називав його по імені та по батькові, тримаючи ту саму дистанцію, яку батько встановив між ними двадцять п’ять років тому.
Старий дивився на сина з надією, яка межувала з відчаєм.
— Ан… дрію… про… сти… — хрипів він, намагаючись вхопити здоровою рукою рукав синового піджака. — По… го… во… ри… зі… мною… не… про… гро… ші…
Андрій м’яко, але рішуче забирав руку.
— Я більше не тримаю на вас зла, Вікторе Степановичу. Лють вигоріла. Я зрозумів, що ви просто людина, яка зробила свій вибір. Ви поставили на “успіх” і виграли його — ось він, навколо вас. Найкращі лікарі, чисте повітря, спокій. Хіба не про таку старість ви мріяли, коли йшли від нас?
— Са… мот… ність… — сльоза повільно котилася по зморшкуватій щоці старого.
— Це і є ціна, — спокійно відповідав Андрій. — Я не відчуваю ненависті. Я дивлюся на вас і бачу сторонню людину, якій я допомагаю, бо так велить мій кодекс честі. Але пробачити? Пробачити — означає повернути вас у своє серце. А там для вас немає місця. Воно давно заросло, як стара рана. Там тепер живуть моя дружина, мій син і пам’ять про маму, якій ви так і не зателефонували.
Минають роки. Віктор Степанович продовжує жити у своїй “золотій клітці”. Він бачить, як змінюються пори року за великим скляним вікном. Він має найкращий догляд, який тільки можна купити за гроші, але він залишається найбіднішою людиною в цьому хоспісі. Бо інші пацієнти, навіть у гіршому стані, чекають на вихідні, коли приїдуть онуки, принесуть домашні пироги і будуть галасувати в коридорі.
До Віктора приїжджає лише холодний, бездоганно одягнений адвокат. Він привозить фрукти, перевіряє тиск у моніторах і йде рівно через десять хвилин, залишаючи після себе запах дорогого парфуму і порожнечу, яку неможливо заповнити жодними переказами на рахунок.
Андрій навчився жити в мирі з цим рішенням. Він не став монстром, він не кинув старого напризволяще. Він просто повернув борг — холодно, розважливо і в повному обсязі.
Того вечора Андрій повернувся додому раніше, ніж зазвичай. Він не пішов у свій кабінет до звітів. Він зняв піджак, кинув його на крісло і пішов у дитячу кімнату. Його син, малий Максимко, сидів на килимі й намагався побудувати високу вежу з конструктора. Вежа раз у раз падала.
— Тату! — хлопчик кинувся до батька. — Поможи! Вона розвалюється! Андрій сів поруч із сином прямо на підлогу, відчуваючи колінами ворс килима. — Нічого, малий. Зараз ми збудуємо таку, що витримає будь-яку бурю. Головне — міцний фундамент.
Андрій обійняв сина і відчув запах дитячого шампуню та печива. Він дивився на маленькі ручки Максима і точно знав: він ніколи не поїде за «великим успіхом», якщо для цього треба буде зачинити двері перед цією дитиною. Бо справжня імперія — це не акції та не кабінети. Це вечір на килимі, це сміх сина і впевненість у тому, що ти — чийсь цілий світ. А все інше — просто фальшивий блиск, який згорає при першому ж ударі справжнього життя.
